Красноставський звір

Стадо корів трималося тіні. Худоба повільно, ліниво йшла під самим лісом - там не так жарко і трава була густою і соковитою.
Два пастушка років десяти, не більше, пустили корів вздовж лісу, а самі умостилися під старою липою, дістали приладдя із своїх торб і почали тесати собі свистульки.
Ще було зовсім рано, але щедре липневе сонце вже розливало своє тепло на безкрайні пожовклі поля, ліс, далеке село. З трав швидко сходила роса і вже починали заводити своє тріскотіння цвіркуни. Повітря пахло близьким лісом, мелісою і полином. Теплий вітерець гуляв серед пшениці тихо і вільно, та коли наближався до темної стіни дерев, ліс невдоволено починав шуміти. Десь у густій тіні лісу розливались веселі пташині трелі: кррю-кррю! Це бджолоїдка - маленька яскрава пташка шукаючи собі пару, несамовито виспівувала.
- І моя свистулька так зможе,- говорив старший хлопець, обережно вибираючи заточеним камінцем поглиблення у паличці.
- Зате мою свистульку буде далеко чути,- відповідав йому молодший, чорнявий пастушок. Він так старався обрізати зайву кору, що аж висунув язика.
- Коли я свисну, то її буде чути аж он там, коло ставка,- він показав пальцем на невеличкий, затягнутий ряскою, ставок внизу у долині попід самим селом.
- Ти чуєш?- раптом спитав старший хлопчина.
- Що?
- Пташки перестали співати.
Хлопці завмерли і прислухались.
- І точно. І вітер ніби стих. Може то худоба пташок налякала?
І раптом, ніби чуючи розмову пастушків, з дерев у глибині лісу, з шумом злетіла зграя птахів і темною хмаринкою полетіла геть, у бік старого саду.
Хлопчаки навіть піднялись на ноги.
Худоба стривожено крутила довгими вухами, але щипати траву не переставала.
- Може хто ходить у лісі?
- Та напевно,- старший хлопець намагався говорити безтурботно,- може хто вибирає собі з ліщини гарне вудило. Треба і собі вибрати, бо моє старе трохи закоротке.
- Підемо до лісу? Тут недалеко росте ліщина.
- А як же худоба? - молодший хлопець вагався. Йому було трохи страшно, але він не хотів показувати свій страх.
- Куди ж вона дінеться, пішли!
Лишивши свої торби під липою, пастухи, обходячи зарості дикої малини і кропиви зайшли у ліс. Тут було прохолодно і тихо. З папороті і моху піднялись потривожені комарі і надоїдливо запищали коло вуха.
- Ось дивись яке гарне вудило!
Та старший хлопець не встиг показати рівну довгу галузу.
Раптом прямо перед пастухами з заростей вийшов здоровенний вовк з чорною густою шерстю. Світло коричневі очі його немов світились у сутінках лісу. Він повільно відкрив пащу, показуючи довгі жовті ікла і тихо загарчав.
Хлопчаки завмерли від жаху. Якусь мить звір і люди дивились один на одного. Та раптом пролунав ледь чутий звук, схожий на тихий свист і у ту ж мить звір у велетенському стрибку скочив на одного з хлопців.
Тишу лісу розірвав відчайдушний смертельний крик.

Отець Нікодим сидів на лавці коло хати з книжкою в руках. Він підняв погляд і подивився вдалину. Був теплий лагідний літній вечір. Десь вдалині, над полями потроху збирались хмари - напевно вночі буде дощ.
М'який, ледь помітний вітерець приносив свіжість і терпкий аромат літнього поля.
Отець Нікодим знову опустив очі і далі продовжив читати. Книжка була цікава і повчальна - Мандри по святих місцях Сходу з 1723-1747 рік Василя Григоровича-Барського.
Священик був сам удома - його вихованець Гожо, чи як отець Нікодим називав його, Георгій, повів коня Орлика ще годину тому вниз до річки купатись і щось затримувався. Напевно зустрів там друзів і не спішив назад додому. Тож священик міг насолоджуватись самотністю, яку він дуже любив. Це був час роздумів, читання, молитви, час спокійного зосередження.
Прочитавши ще трохи, отець Нікодим закрив книгу, потягнувся неначе кіт і встав з лавки. Через годину треба буде збиратись і йти до церкви. Сьогодні після вечірньої ще треба буде відслужити панахиду за хлопчиками пастушками, яких другого дня було знайдено пошматованими у красноставському лісі. Казали, що на дітей напав якийсь страшний вовк. Але було дивно, що той звір зовсім не зачепив худобу. Корови розбіглись по полям, та усі до одної були цілі. А ось пастушкам не пощастило. Тіла їх, пошматовані і розірвані звіриними іклами, знайшли коло узлісся.
У селі було велике горе. Жінки охали тримаючись за голови і плакали. Чоловіки більше мовчали і дивились з під лобу. Люди боялись іти до лісу і навіть до роботи у поле, боялись відпускати дітей пасти худобу.
Отець Нікодим і не пам'ятав такого, щоб вовки нападали на людей у цій місцевості.
- Треба буде завтра зайти до Платона Антоновича, місцевого вчителя і мисливця,- подумав священик,- розпитати про повадки хижаків на Поділлі.
І справді, вже наступного дня, після служби у храмі, отець Нікодим зайшов до школи, яка знаходилась зовсім недалеко від церкви. Платон Антонович - невисокий, з невеличким животиком і густими каштановими бакенбардами чоловік років сорока варив собі каву на спиртівці. Побачивши священика він приязно посміхнувся.
- А, це ви отче. Дуже радий вас бачити. Проходьте, я зараз пригощу вас королевою усіх напоїв - кавою.
- А я ще зі студентських років більше до чаю звик,- відповів отець Нікодим.
- Ось попробуєте каву, і, слово вам даю, ні на що не захочете цей напій проміняти.
- Сідайте, будьте ласкаві.
Отець Нікодим зайшов до кабінету вчителя. Священик тут був вже не один раз і йому тут подобалось. Усі ці цікаві дрібнички - гравюри на стінах, кольорові літографії, велика шафа з книжками, опудала звірів, паперові топографічні карти, глобус та ще багато-багато чого, давали змогу ніби поринати у все це, хотілось уважно розглядати кожну деталь, шукати і знаходити цілі світи історій, які були за цими предметами. Тут пахло шкірою і книжками, тютюном і кавою. Тут пахло чимось глибоко рідним і для самого священика - житлом холостяка.
- Що привело вас, отче, до мене?
Платон Антонович зняв закипаючу каву з вогню і обережно розлив її по філіжанкам.
- Пригощайтесь!
- Дякую, Платон Антонович!
- Я знаю вас як любителя полювання і затока нашої подільської фауни. Ось хотів у вас проконсультуватись стосовно печальної історії, яка сталась зовсім недавно.
- А, так, так. Бідні хлопчики були моїми учнями.
Учитель підійшов до вікна.
- Я, чесно кажучи, займався цим і у мене лишилось більше питань чим відповідей. Все це дуже схоже на напад вовка... Але, по-перше, звичайно, вовки стороняться людей і намагаються обходити їх стороною. По-друге, вовки якщо ї нападають, то скоріше на домашню тварину, а не на людину. Все це виглядає, по меншій мірі, дуже дивно.
Вчитель повернувся до столу, опустився у крісло і зробив маленький ковток ароматного напою.
- Отче, ви не находите, дуже смачно?
- Так! Кава справді бадьорить і просвітляє розум.
- Ось-ось!
- Я довго думав с приводу цього випадку. Ви ж знаєте - я мисливець, як то кажуть, зі стажем. Така поведінка не характерна для вовка. Хіба що можливо поранений, або хворий звір.
- Селяни дуже хвилюються,- сказав отець Нікодим, - починають говорити різні нісенітниці про вовкулак і тому подібне. Приходять до мене і питають, а мені потрібно щось їм відповідати, щось схоже на правду.
- Це ви точно підмітили, отче - схоже на правду. Бо що там було - важко реконструювати. Але все ж таки думаю, що то був хворий вовк.
- Ясно. Дякую вам, Платон Антонович, за роз'яснення.
- Був радий вас допомогти.
- А ви на полювання зараз ходите?
- Давненько не був. А ви що, отче, хочете приєднатись? Ось і наш пан Комарницький, прислав листа, просить приїхати до нього - запрошує на полювання. А у мене і часу зовсім немає.
- Ні, дякую. З мене який мисливець? Хіба що прогулятись на свіжому повітрі, послухати мисливські байки і з'їсти мисливської каші.
- Чесно кажучи, ми всі ось такі мисливці, але, прошу вас, отче - нікому це не розказуйте,- Платон Антонович весело засміявся.

- Як тобі, Марійка, не страшно було ходити у поле?
- Та чого ж боятися? Зі мною хресна сила. Взяла з собою рогатину і вперед.
Дві жінки, підібравши подоли, сапали буряк на панському полі. В руках у них були короткі сапи. Селянки вибирали бур’ян між рядків і повільно піднімались угору. В усі боки, маже до самого виднокраю було нескінчене поле і лише позаду, у долині виднілося село - з побіленими пригожими хатами, які тонули серед густої зелені садів. Красноставці були схожі на яблуневий сад весною - білі квіти серед зеленого листя. Через село неквапливо текла річка Жванчик, яка ділила красноставську долину навпіл. Але річки з поля зовсім не було видно, лише блистіли невеличкі дзеркальця ставків і хрест на сільській церкві.
Марійка і Палашка споро робили роботу, просапуючи один рядок за іншим. Вони маже не відпочивали, лиш деколи зупинялись для того, щоб випити з глечика теплої води.
У дні після нападу селянки побоювались залишатись одні серед поля. У перші дні Палашка і зовсім не виходила до роботи. Та Марійка все ж йшла, але брала з собою у поле рогатину. Та минуло кілька днів, з того випадку з пастухами, страх потрохи забувся і жінки стали ходити до праці як і раніше.
- Піду увечері сьогодні прати до річки,- сказала Палашка,- за одно і сама скупаюсь.
- Увечері вода тепла, як молоко.
Марічка витерла спітніле чоло, поправила хустку. Підняла очі і подивилась угору. Блакитне небо було чистим, лише далеко за лісом збирались невеликі білі хмарки. Вона вже опускала очі назад, до роботи, та раптом побачила на горі, фігуру.
- Що це?
- Де?
Палашка встала, приклала долоню до очей, закриваючись від сонця.
- Он там!
Сонце світило їм майже у очі, тож вони побачили лише темний силует.
- То що, собака?
- Господи, це ж вовк!
Звір стояв на горі, не рухався і лише здалеку дивився на селянок. З відкритої пащі висіла тонка цівка слини. Звір тихо гарчав, тіло його було напружене. І навіть коли він побачив, що людські фігури побігли у сторону шляху і дерев, він не рушив з місця - лише проводжав людей поглядом. Та раптом він почув тихий ледь чутний свист. По тілу звіра пройшла хвиля схожа на судому. Він вмить зірвався з місця. Він робив величезні стрибки і дуже швидко нагнав своїх жертв. Одна з жінок обернулась і виставила перед собою сапу. Звір скочив, збив велетенськими лапами жінку з ніг і його ікла впились у шию. Почувся хрускіт, жертва обм’якла і в ту ж мить звір повернув закривавлену пащу до іншої жінки. Та голосно і несамовито заверещала.
Знову стрибок і знову нудотний хрускіт.

- Отче, сьогодні усе село збирається коло церкви на загальні збори.
Гожо зайшов у бібліотеку і зморено опустився на вільне крісло, прямо навпроти отця Нікодима.
- Люди перелякані. Не хочуть іти працювати у поле. Кажуть, навіть має приїхати пан Комарницький. Кажуть, що він збирається продати свої землі.
Отець Нікодим відклав книжку і підняв погляд на свого вихованця.
- Ще кажуть, що якийсь багатий землевласник хоче викупити ледь не половину панської землі. А може навіть і увесь маєток.
- Цікаво.
- Цікаво не це, в те що в Красноставцях ледь не бунт! Люди не пускають дітей на вулицю, не виходять на роботу. Усі налякані. Кажуть, що то вовкулака роздирає людей. І що його нічим не можна вбити, окрім срібної кулі чи кілку з осики!
- І що, хтось полює на того звіра?
- Ось сьогодні на загальних зборах і будуть вирішувати, що людям робити і як його вполювати.
Загальні збори відбулись вечором, коли сонце вже опустилось за дальній ліс. Шум від людського крику було чутно навіть у бібліотеці отця Нікодима. Сам він вирішив не йти, бо не дуже любив крик і великі скупчення людей. А ось Гожо з задоволенням пішов на збори. Для хлопця це було наче рід розваги. Гожо стояв серед селян, уважно слухав те, що говорив староста, те, що викрикували жінки. На збори дійсно приїхав пан Комарницький - місцевий поміщик - підстаркуватий, увесь сивий, маленький і худенький, наче трісочка. Він спочатку мовчки слухав старосту, з яким поговорив трохи раніше, а потім і сам почав говорити тоненьким голосом старої людини.
Він запропонував нагороду у 100 рублів тому, хто уб'є вовка-людожера.
Селяни разом зі старостою вирішили зробити облаву у лісі і вже наступного дня зранку вийти на полювання.
І дійсно, майже усі красноставський чоловіки вийшли наступного дня до лісу з рогатинами, косами і вилами, цілий той день і навіть наступний, ходили полями і лісом. Убили кабанячу сім'ю, встромили вила в облізлу лисицю, але ні одного вовка так і не побачили.

На п'ятий день після загальних сільських зборів до отця Нікодима завітав Платон Антонович. Настрій у вчителя був діловий.
- Ось, отче, збираюсь завтра ранесенько піти на полювання. В продовження нашої останньої розмови, пропоную вам і Гожо піти разом зі мною.
- Я так розумію,- сказав отець Нікодим,- з облавою нічого не вийшло.
Вчитель посміхнувся.
- Вовк - це звір хитрий. Його вполювати треба. А коли наші селяни з вилами і рогатинами йдуть через поле, то їх напевно і у Кам'янці чутно. Який дурний вовк до них вийде?
- То у вас є план, Платон Антонович?
- Так. План є. Думаю вийти до лісу і почати з того місця, де звір напав на хлопчиків. Може і які сліди знайдемо. Я на вашу знамениту кмітливість, отче, також розраховую. То ж чи згодні приєднатись?
- Згоден. Але думаю - це діло не таке просте, як здається на перший погляд.
- Що ви маєте на увазі?
- Поки що не буду говорити своїх припущень. Це ще зарано і можливо вони хибні.
У цей час до кімнати зайшов Гожо. Він поклонився Платону Антоновичу.
- Ось на мисливця і звір біжить,- сказав посміхаючись отець Нікодим.
- Який звір? - спитав Гожо.
- Побачимо який. Ось Платон Антонович запрошує нас завтра на полювання. Ти як - не проти?
- О, я з радістю! - Гожо аж засвітився від щастя.
- Платон Антонович, а у вас є друга рушниця?
- А ти знаєш як нею користуватися?
- Ви ж мені покажете?
- Рушниця знайдеться, і користуватись покажу як, та ти повинен розуміти, що зброя, то є річ не проста. То є знаряддя вбивства. То ж з нею треба поводитись дуже обережно.
- Ну я надіюсь, що не буду застосовувати її, а це так, на всякий випадок. Ми ж ідемо вполювати вовкулака.
- Якщо на вовкулака,- посміхнувся отець Нікодим, то тоді тобі знадобляться срібні кулі.
- Приходь сьогодні до мене на вечерю, - сказав Платон Антонович - після кави покажу тобі, як користуватись мисливською рушницею. І ви отче теж приходьте.
- Перепрошую Платон Антонович, у мене сьогодні справи. Іншим разом. А Георгію, думаю, наука не завадить.
- Тоді отче будьте готові - завтра о половину п'ятого ранку я за вами зайду.
- Що з собою брати?
- Беріть чоботи і води у флягу. Обов'язково плащ, бо завтра, можливо і дощ може бути. Гожо я дам рушницю з усім необхідним. А, ледь не забув - візьміть ножа. У полі це річ необхідна. Знайдете?
- Так. Ніж знайдеться.
- От і добре. Мушу відкланятись, бо ще є справи. А тебе, Гожо, чекаю сьогодні на вечерю - будемо вчитись користуватись зброєю.
Платон Антонович встав, коротко поклонився і вийшов.

Прогнози вчителя дійсно збулись. Вночі пройшов короткий, але доволі рясний дощ. Під ранок, разом з першими полохливими променями сонця на землю опустився в'язкий туман. Пахло дощем і ставком. Отець Нікодим і Гожо у легких дощових плащах тільки но вийшли з хати, як одразу почули тихі звуки кроків.
- Доброго ранку,- привітався вчитель. Він вручив Гожо пояс з набоями і рушницю, поміг усе прилаштувати.
- Їдемо. До лісу йти недалеко. Як вийдемо на поле, прошу вас голосно не розмовляти. І уважно дивіться по сторонам.
- Отче, ви свистіти вмієте?
- Так. Можу по усілякому.
- Раптом що - свистіть три рази. Свист у полі краще чути, ніж крик.
Вони рушили по дорозі у бік лісу. Йти треба було з годину, не більше. Майже усю дорогу вони мовчали. Гожо постійно позіхав, так що під кінець вчитель навіть почав посміхатись про себе. Отець Нікодим мовчки йшов, запахнувшись у плащ і любувався красою літнього ранку. Пташки у садах влаштували ранковий концерт - виводили такі пісні, що мимоволі заслухаєшся.
- Як гарно співають, - тихо сказав Гожо, поправляючи на плечі рушницю.
Йому ніхто не відповів. Вчитель і священик лиш мовчки йшли і слухали.
Коли вони нарешті прийшли до узлісся, Платон Антонович зробив рукою знак і усі зупинились.
- Ось тут звір напав на пастухів,- він говорив пошепки,- ви не топчіться, я хочу тут усе огледіти.
Отець Нікодим махнув головою і показав рукою, що хоче оглянути узлісся до дороги.
Вони з Гожо пішли праворуч, а вчитель пішов до одинокої старої липи і далі ліворуч вздовж лісу.
Від роси по чоботам рясно стікала вода. У Гожо від хвилювання серце колотилось у грудях так, ніби він пробіг кілька верст без зупинки. Знову почало мілко дощити. Туман не сходив у долини, а тримався коло землі рваними хмаринами. Було тихо, пташиний спів майже стих. Зі сторони села вітерець приносив вранішні далекі крики півнів.
Отець Нікодим зігнувся і уважно розглядав сліди вздовж стежки. Гожо йшов за ним, вдивлявся у поля і прислухався до кожного звуку зі сторони лісу. Нарешті священик зупинився і показав рукою, що треба повертатись до Платона Антоновича. Серед туману далі ніж на п'ятнадцять - двадцять кроків зовсім нічого не було видно.
Вони пішли назад вздовж узлісся. Дійшли до старої липи, вчителя ніде не було. Гожо стривожено подивився на отця Нікодима, але той лише уважно роздивлявся сліди. Раптом вони почули тихий свист. Обоє завмерли і повернули голови у бік лісу. Кущі беззвучно колихнулись і з туману вийшов Платон Антонович.
- Позатоптували тут усі сліди,- тихо сказав він, підійшовши ближче,- але, здається, дещо все ж таки є.
- Платон Антонович, ну ви і налякали мене!- сказав нервово посміхаючись Гожо.
- А у вас як справи?- спитав вчитель у отця Нікодима.
- Теж дещо є. Ви, як мисливець, підкажете. Ось дивіться,- священик повів Платона Антоновича до узбіччя,- ось сліди від копит - це худоба пройшла, а ось це - здається вовк?
Священик показав на ледь помітний слід.
- Але дивіться,- він поклав долоню поруч - слід виявився розміром майже з розміром долоні.
- Якого розміру цей вовк?!
- Я знайшов такі самі сліди в лісі,- тихо відповів вчитель,- розмір дійсно вражає.
Помовчавши і роздумуючи він продовжив:
- За формою лапи і пазурів цей слід більше походить на слід собаки, а не вовка.
- То це собака?
- Не знаю, не знаю... Там, у лісі, чітко видно сліди боротьби, а далі звіриний слід іде по ледь помітній стежці. Пропоную вирушити туди і рухатись по сліду. А далі буде видно.
Вони перейшли через невеликий рівчак, зарості дикої малини і опинились в лісі.
Густі крони дерев захищали їх від мілкого дощу і туман тут стелився лише коло самої землі. Вони вийшли до невеликої поляни.
- Ось тут лишились сліди крові,- вчитель показав на кущі папороті з бурими плямами на листях і вирвані шматки моху,- а ось сліди.
Гожо і священик побачили чіткі сліди здоровенних лап.
- А ось і стежка.
Вони пішли по ній один за одним. Ледь примітна стежка, більше схожа на звірину, петляла між деревами і вела кудись в саму середину лісу. Першим йшов Платон Антонович, за ним Гожо, а останнім - отець Нікодим. Священик часто зупинявся, опускався навколішки і уважно роздивлявся сліди. Він постійно буркотів щось собі під ніс. Гожо деколи обертався - йому здавалось, що отець Нікодим йому щось каже. Та потім розумів, що це отець Нікодим так роздумує уголос.
Через деякий час стежка вивела їх на невелику лісову дорогу. Усі зупинились на перехресті.
- Куди далі? - спитав Гожо.
- Я здається знаю цю дорогу,- сказав Платон Антонович,- це кордон володіння пана Комарницького.
- Слід веде ліворуч,- сказав отець Нікодим, вказуючи на старі, але чіткі сліди від лап.
- Куди веде ця дорога?
- Далі починаються володіння пана Раєвського, а через великий яр і скелі починається оринінський ліс.
- Пан Раєвський, то новий землевласник?
- Так. З молодих і енергійних. Кажуть, що він мільйонер - скуповує землі у наших поміщиків.
Раптом зовсім поруч, між деревами хруснула гілка. На мить усі завмерли. Гожо різко скинув рушницю. Платон Антонович поклав Гожо руку на плече і повільно вказав пальцем десь між дерев. Спочатку там нічого не було видно, та наступної миті усі побачили у тридцяти кроках від дороги мокру спину косулі. Косуля обережно пробиралась між заростями. Довгі її вуха крутились в усі сторони. Вчитель покрутив головою даючи знак - не треба стріляти, хай собі іде.
Вуха косулі повернулись у бік дороги, завмерли і через мить косуля скочила кудись у хащі і щезла - чутно було лише тріск сухих гілок.
Гожо важко видихнув, переводячи дихання. Отець Нікодим посміхнувся і обтер долонею мокре обличчя. Платон Антонович теж посміхався.
Вони вирушили далі по дорозі.
- Дуже дивно,- тихо сказав вчитель,- я ще не бачив такого, щоб вовк бігав по дорозі. Навпаки, вовки обходить дороги якомога далі. Не любить цей хижак зустрічатись з людиною.
Отець Нікодим деякий час йшов мовчки, роздумуючи, і відповів не одразу.
- Тут інше дивно - від самої стежки поруч зі слідами звіра ідуть сліди людини.
- Що?! - вчитель зупинився.
- Дивіться! - раптом прошепотів Гожо,- що це там?
Він вказував рукою на непримітний будинок між деревами.
- Тут хтось живе?
Вони підійшли ближче і побачили перед собою високу огорожу з частоколу.
- Це схоже на мисливський будинок,- сказав вчитель. Він узявся руками за мокрі липкі колоди і піддягнувшись на руках намагався розгледіти, що там.
- Давайте обійдемо, десь же повинні бути ворота чи вхід,- сказав отець Нікодим.
Вони пішли вздовж огорожі і скоро дійсно натрапили на хвіртку. Усі намагались рухатись беззвучно і прислухались до навколишніх звуків. Але, здається, усе було тихо.
Платон Антонович потягнув хвіртку на себе, але щось заважало.
Гожо показав пальцем на непримітний гачок зверху. Вчитель кивнув і відчіпив гачок, хвіртка нарешті відчинилась. Вони зайшли у доволі великий двір з дерев'яним будинком, навісами і невеликою пристройкою.
- Здається, це будинок єгеря,- пошепки сказав Платон Антонович.
Отець Нікодим пішов у бік будинку, а Гожо і вчитель рушили до прибудови. Раптом усі завмерли. У будинку скрипнула віконниця. Отець Нікодим повернувся і побачив бородате обличчя у вікні. Чоловік деякий час дивився на нього, а потім рука його потягнулась до рота і священик почув тихий мелодійний свист. У ту ж мить двері прибудови відчинилися і у темному дверному отворі усі з жахом побачили величезного чорного звіра. Він тихо гарчав, з напіввідкритою пащі капала слина. В ту ж мить звір присів на задні лапи і одним рухом скочив на Гожо. Хлопець не встиг ні скинути рушницю, ні крикнути, але встиг скочити за дерев'яний стовпчик навісу. Зуби звіра клацнули зовсім поруч з обличчям Гожо. Звір послизнувся на мокрій траві і упав на бік, але одразу ж скочив на лапи і приготувався до нового стрибка. Отець Нікодим схопив невелике поліно і щосили запустив у звіра. Поліно попало у правий бік звіра і не завдало ніякої шкоди. Величезна голова повернулась у бік священика і пролунав низький утробний рик від якого у отця Нікодима почало рухатись волосся на потилиці. Звір знову повернув голову до Гожо і скочив на хлопця. Та у ту ж мить пролунав постріл. Це стріляв Платон Антонович. Дріб поцілила звіру прямо у голову. Від пострілу тіло перекрутившись у повітрі, завалились на землю. Зуби страшенно клацали, намагаючись хоч щось схопити у смертельній люті. Але знову пролунав постріл і звір завмер. Через густі клуби порохового диму, опускаючи рушницю , виступив Платон Антонович.
- Звідки прийшов - туди і йди,- тихо сказав він.
- Обережно! - закричав священик.
І в туди мить знову пролунав постріл. Куля влучила у дерев'яний стовпчик навісу. Хвиля мілких трісок обдала вчителя і той впав на землю. Постріл пролунав з вікна будинку. Платон Антонович перекотився і сховався за купою дрів.
- Він стріляє з вікна! - крикнув отець Нікодим.
- Гожо, ти цілий?
- Так?
-А ви, Платон Антонович?
- Здається цілий.
- Виходь!- крикнув отець Нікодим у бік будинку,- так лишишся цілим.
Але відповіді не було.
Вчитель швидко перезаряджав рушницю. Гожо обережно висунувся і подивився на отця Нікодима. Той показав знаками, щоб Гожо зайшов з іншого боку будинку. Хлопець одразу все зрозумів і зігнувшись, поповз через кущі до будинку. Він завернув за кут і отець Нікодим більше не міг його бачити.
- Виходь і залишишся живим! - знову закричав священик, але відповіді не було.
Отець Нікодим повернувся і подивився на величезне тіло звіра, під яким розповзлась калюжа темної крові.
Раптом за будинком пролунав постріл і зразу за ним несамовитий крик. Отець Нікодим одночасно з вчителем скочили на ноги і побігли на крик.
Гожо стояв у клубах сизого порохового диму, а у десяти кроках перед ним на землі корчився від болю незнайомець. Поруч з пораненим лежала рушниця, але чоловікові було не до рушниці - він обома руками тримався за стегно правої ноги. З під пальців сочилася кров.
- Слава Богу обоє живі,- крикнув отець Нікодим,- треба надати допомогу пораненому.
Платон Антонович підбіг і схопив рушницю, яка лежала на землі.

Вони усі троє сиділи у кабінеті вчителя. На столі стояла пляшка настоянки і три невеликих келиха. На тарілочці порізана тоненькими, майже прозорими кільцями копчена ковбаса і козячий солений сир. На спиртівці весело гуділа і ось-ось повинна була закипіти кава. Платон Антонович тримав обома руками мідну джезву.
- Так, так, ще трохи, ось,- як тільки коричнева пінка почала підніматись, він одразу швидко знав джезву з вогню.
- Тут головне не доводити до кипіння, інакше все буде зіпсовано.
Вчитель обережно розлив ароматний напій у три філіжанки.
- Прошу, пригощайтесь, панове.
Гожо зачаровано слідкував за священнодійством Платона Антоновича.
-А якщо перетримати і кава почне кипіти?
- То це вже буде на кава, а, перепрошую, помиї.
Отець Нікодим сидів у м'якому зручному кріслі і тримав у руках книгу Леонтія Міцевича "Тваринний світ". Він відклав книжку і взяв філіжанку.
- Як ваші рани?- спитав священик, зробивши маленький ковток.
Платон Антонович доторкнувся до білої хусточки, якою була перев'язана шия.
- Добре. Потроху заживають. Але лікар довго дерев'яні тріски діставав зі шкіри.
- До речі,- Платон Антонович, дістав з кишені гаманець і витягнув кілька купюр,- візьміть, це ваша частина премії.
- Якої ще премії? - спитав Гожо.
- Премії за вбитого вовка, яку призначив пан Комарницький.
- Але ж убили його ви, Платон Антонович. Окрім того, то був і не вовк зовсім.
- Так, то був не вовк, а вовкособ - гібрид собаки і вовка. Але без вас, друзі, я напевно не був би і живим.
- Отче, я чув, до вас приїздив поліцмейстер?
- Так. Сьогодні зранку.
- І що чути по цій справі нового?
- Сказав, що пана Раєвського було затримано у Кам'янці - на нього показав єгер у якого наш Георгій поцілив. Виявилось, що за цим паном Раєвським тягнеться не один злочин. Це у нашому повіті пан Раєвський за допомогою єгеря і натренованого звіра сіяв паніку серед людей і таким чином планував за безцінь скуповувати землі. А у інших повітах вдавався до залякувань і навіть вбивств поміщиків.
- Яка холодна жорстокість! - сказав Платон Антонович,- я розмовляв з паном Комарницьким, він після цього випадку думає взагалі переїхати за кордон.
- Слава Богу, усе вже позаду. Звіра більше немає, вбивць також затримано. Так що, думаю, тепер у Красноставцях все буде добре.
- І я на це надіюсь! - відповів Платон Антонович,- дякую вам панове! Дякую вам за все! Вибачте мене за пафос, та я все одно скажу. Як добре мати старому холостяку таких друзів!
- То ви наступного разу візьмете мене на полювання,- спитав посміхаючись Гожо.
- Обов'язково!
- І рушницю дасте?
- Ну а яке полювання без рушниці?
Усі засміялись.
- Але треба буде тренуватись. І не за один вечір, а так як треба - ну хоча б кілька місяців. Тоді і з тебе вийде справжній мисливець.