Гість з кладовища

Юзефа повечеряла ще до того, як на село опустились густі серпневі сутінки. Сьогодні була середа - день посту, тож до столу була лише варена картопля і гриби, які сама і зібрала у кочубіївському лісі. Після вечері не захотіла відпочивати, а пішла, підкинула свіжої трави кролям, обійшла хлів і сідало - зібрала яйця і замкнула на ніч курей у курнику.
Коли уся робота коло хати була перероблена, нарешті опустилась на лаву під старою кривою вишнею коло хати і стала дивитись, як пізній літній вечір, наче покривало, накриває світ Божий.
Юзефа вже п'ять днів, як поховала чоловіка. Дітей у них не було, батьки давно вже померли, тож лишилася тепер вона сама самісінька.
Що себе зайняти, цілий день копирсалася на городі, на подвір'ї, коло животини - тільки так могла забутись і не думати ті тяжкі думи про те, що одній тепер доведеться доживати вік. 
Вона сиділа на лаві, опустивши вузькі худі плечі, і відчувала, як втома поступово розливається по немолодому тілу,  перебирала загорілими вузлуватими пальцями край свитки і все дивилася вдалину - на широкі, до самого небокраю поля, на далекі вогники сіл і хуторів, на перші зорі, які по одній запалювалися у вечірньому небі.
Юзефа важко зітхнула і холодна одинока сльоза залоскотала впалу зморшкувату щоку.
Раптом Юзефа почула якийсь звук, так, ніби хтось ходив знадвору коло фіртки.
- Чи то сусідка прийшла?- подумалось.
Юзефа прислухалась - спочатку було тихо та ось знову почула чиїсь тихі кроки.
Враз у жінки все ніби заніміло у грудях. Вона впізнала ті кроки, вона чула їх багато разів і ні з чим не могла б переплутати. То були кроки Микити - кроки її покійного чоловіка.
Вона хотіла закричати, та не могла. Лише повільно піднялась з лавки, ноги ніби були чужими і зовсім не слухали її.
Юзефа стояла і дивилась у бік фіртки, туди, де росли кущі бузку, намагаючись роздивитись, хто ж там міг бути. І вона побачила його. Він був у тій самій одежі, в якій його поховали - в нових начищених чоботях, в темно-зелений штанях, і у білій сорочці. Але тепер сорочка була уся в темних плямах від землі і глини. Микита підійшов до калитки, поклав долоні на огорожу і Юзефа побачила усі у глині почорнілі пальці мерця.
Пусті мертві очі дивились на Юзефу, але неначе і не бачили її. Запалий перекошений рот відкрився, з кута губ потекло щось темне. Жінка почула тихий скрипучий голос:
- Юзя, пусти мене назад. Юзя, пусти мене назад.
Щось ніби надломилось у неї всередині. Юзефа почала кричати. Крик її, страшний і несамовитий почуло здається усе село.  Та кричала Юзефа недовго, живіт її ніби стягнуло ременем, біль опалила усе тіло і жінка закотивши очі, впала на землю, втративши свідомість.

- Георгій, за таку роботу ти не то що на вечорниці не підеш, а ще й отримаєш від мене благословення на дві дюжини земних поклонів.
Отець Нікодим встромив у землю рискаль і стояв дивився, як Гожо неохоче збирає молоду картоплю на городі.
- Чесно скажу - цей труд мені не по душі, отче,- Гожо кинув кілька невеличких картоплин у відро, піднявся, витер спітніле загоріле чоло долонею. На чолі лишились темні доріжки від пилу.
- Не по душі? А що ж тобі, Георгіє, по душі?
- Я би пішов до Жванчика, нашого Орлика скупати...
- Знаю я те купання - Орлик буде стояти і дивитись, як гарно ти вмієш пірнати. Так?
- Та всьому свій час. Ось зараз зберемо трохи молодої картоплі, а потім можна буде і до річки.
Гожо зітхнув і знову почав вибирати з сухої землі картоплю.
- Чого це ти так тяжко зітхаєш?
- Так... Заморився трохи.
Отець Нікодим весело засміявся.
- Подивлюся я, як ти заморишся уплітати ту картоплю у вареному вигляді, та зі шкварками і смаженю цибулькою. А ще туди трошки кропу з часничком...
- І обов'язково сметанки,- Гожо ковтнув слину, яка одразу наповнила йому рот.
- Згоден - сметаною картоплю важко зіпсувати. Але щоб те все ласувати, спочатку треба трохи потрудитись.
Отець Нікодим узяв рискаль і знову почав копати, дістаючи на світ Божий молоді невеликі клубні, а Гожо за ним вибирав картоплі у кидав у відро. Вони працювали на своєму невеличкому городі коло хати. Стояв погожий серпневий день, небо було чисте і ясне -  не було ані хмаринки. Десь високо - високо безтурботно щебетати ластівки. Хата і город були на невеличкому горбу, тож звідси було видно майже усе село - білі хатки під солом'яними стріхами, які ніби тонули у буйній щедрій зелені садків. Праворуч, долиною неквапливо тік Жванчик- невеличка річка, де водились гарні карасики і ковблі. Отець Нікодим любив у вільний час посидіти з вудкою на березі, половити рибу, спокійно обдумати свої справи. У таки хвилини навіть те, що здавалось неможливо вирішити, враз, з Божою допомогою і спокійним розумом вирішувалось, знаходились відповіді майже на усі питання. А Гожо більше любив попірнати, поскакати з кладки у воду, поплюскатись у свіжій прохолодній воді, проплисти зі своїми товаришами наперегони - йому подобався рух, а не спокій.
Коли отець Нікодим і Гожо вже зібрали майже чотири відра молодої картоплі, вони побачили, як полем, піднімаючи сизий пил, у їхню сторону їде віз.
- До нас гості?- спитав Гожо, вдивляючись у далину.
- Може і до нас, а може і ні. Їде кочубіївською дорогою у нашу сторону... Віз, здається пустий..
- Це як ви, отче, побачили, що він пустий? Добрий у вас зір, я звідси зовсім нічого не бачу - одна курява.
- Ну у тому і справа, що куряви забагато. Стільки пилу підіймає лише пустий віз. Ну, вже скоро побачимо.
І точно, через деякий час віз зупинився коло тину, навпроти їхньої хати.
З возу зліз невисокий селянин, увесь сивий - з сивими вусами, з сивими кудлатими бровами, з білою щетиною на загорілих щоках. Побачивши отця Нікодима і Гожо, він  підійшов ближче, до самого тину.
- Бог вам у поміч!
- Дякую! - відповів Гожо.
Селянин зняв солом'яного капелюха, показавши густу сиву чуприну і витер спітнілого лоба.
- То ви є, перепрошую, красноставський священик отець Нікодим?- спитав селянин, роздивляючись худорляву фігуру священика.
- Так, пане, це я.
- От і добре. У мене до вас записка від нашого  кочубіївського батюшки, отця Іоанна.
Селянин засунув долоню за пазуху і витяг звідти листа.
- Мене кличуть Олекса, я їду до Оринина на кузню, от отець Іоанн просив передати вам, отче цю записку. Я після обіду буду вертатись, то знову до вас заїду, може що треба буде передати назад.
- Дякую, пане Олекса.
Отець Нікодим взяв листа, покрутив у руках, роздивляючись.
- Чи здоровий пан Іоанн?
- Дякувати Богові, здоровий.
Вони ще поговорили деякий час, потім селянин заліз на воза, прикрикнув на невисокого кудлатого коня і покотив собі далі, у бік Оринина.
Отець Нікодим тим часом відкрив листа і почав читати. Почерк був рівний і акуратний. Отець Іоанн писав: