Чорні трясовини

Він часто вечорами виходив на мури Почаївського монастиря. Мовчки стояв, спираючись на нагрітий за день камінь і дивився згори на далекі безкрайні поля, на зелені пагорби, на те, як у небі починають з'являтися перші вересневі зорі. Вони спалахували одна за одною, так, ніби хтось невидимий і величний поступово запалював їх. Блакитне небо потрохи темніло, втрачало колір. Але там, угорі, з'являлась така невимовна глибина, що зморене серце само хотіло молитви.
Його худа, згорблена стареча фігура у чорному затертому підряснику, підперезаному шкіряним ременем, була схожа на сухе дерево. Дерево, яке виросло ось тут - на каменях Почаївської лаври, але все тягнеться своїми галузами туди, десь далеко-далеко на південний захід - туди, куди сховалось сонце.
Загорілі старечі пальці неспішно перебирають чотки - вузлик за вузликом, молитва за молитвою. Скільки років минуло? Скільки всього бачено на непростому життєвому шляху? Скільки усього забуто, а скільки він не зможе забути вже ніколи?
Старий монах на якийсь час заплющує очі, так ніби він заморився після важкої роботи і хоче передихнути. Потім знову повільно відкриває їх. Він думає про свою маму і не може згадати її обличчя. Лише пам'ятає її веселий щасливий сміх... Але може то зовсім і не вона сміялась? Може то все він придумав? Може то сміх його дружини? Чи донечки? Але напевно то усе всього лише далекі напівзабуті сни, від яких зранку лишаються лише сльози на очах і невимовна туга на серці. Господи помилуй їх усіх - усіх тих людей, які ти послав мені на моєму шляху, усіх - і добрих, і злих, розумних і не дуже, щирих і хитрих, лагідних і гордих - усіляких. Вони усі Твої...
Вузлуваті пальці терпляче перебирають чотки. Вузлик, ще один, ще... Як його звали? Колись давно мама ласкаво називала його Гожо - красунчик по-циганськи. Для матусі усі діти - самі найкращі і найкрасивіші у цілому світі. А ось учитель називав його Георгій. Він ніби усе знав. Ніби зазирнув у шпаринку майбутнього і побачив ось цього старого, згорбленого, з довгою сивою бородою монаха. Монаха Георгія.
Вузлик, ще один вузлик. Пальці спокійно перебирають, а у серці тиха молитва. Погляд неспішно озирає пагорби і темний ліс коло небокраю - так, ніби хоче , щоб цей краєвид, цей вечір, ці вересневі аромати назавжди залишилися у пам'яті. У пам'яті серця.. Ліва рука повільно опускається донизу. Долоня ховається у широкій кишені підрясника. Пальці щось шукають і нарешті торкаються чогось холодного, гострого з одного боку, металевого. Монах дістає те, що намацав на світ Божий і розглядає. Це бронзовий амулет у формі відкритої долоні. Металеві пальці сходяться посередині і закінчуються загостреним наконечником. Очі старого монаха не дуже добре бачать, але пальці відчувають вибиті написи по усьому амулеті. Ті написи на івриті. Це хамша - старовинний іудейський амулет, який захищає від нечистої сили і злих духів. Це подарунок, який він отримав колись давно від однієї дівчини і зберіг його. Коли це було? Сорок років тому? П'ятдесят? Напевно п'ятдесят років - більше схоже на правду. Тоді і його вчитель ще був живий, а він сам був молодим, веселим, красивим. Красунчик Гожо - як казала матуся.
Старий монах повільно підніс амулет до обличчя і торкнувся його вустами. Так він поцілував усіх тих, хто залишився у тому далекому часі, у минулому, якого вже ніколи не повернути. Монах сховав хамсу назад до кишені, потім підійшов до дерев'яної лави і, крехтячи, сів. Теплий вечірній вітерець раптом налетів, наче розбійник і на мить приніс терпкі аромати далеких сіл. Старий монах заплющив очі і маленька сльозинка покотилася по щоці, по сивим вусам, по довгій срібній бороді. Серце понеслось на хвилях пам'яті у ті далекі часи, до тих давніх подій, що точно ніколи не забудуться. Не забудуться тому, що лишили по собі глибокі рани на душі. Поступово ті рани зарубцювалися, стали шрамами. Шрамами, які все ще болять довгими темними безсонними ночами.
Тоді, п'ятдесят років тому, коли все те сталося, також була рання осінь.

Поки отця Нікодима не було, Гожо встиг і порибалити на ставу. Потім, повернувшись додому, поробив усі справи по господарству - випустив гусей і курей, наносив їм свіжої води і січки. Потім зібрав яйця на сідалі і у коморі - там, де любили заховатись кури. Зібрав трохи городини і поставив на вогонь варити пісний борщ у невеликому баняку.
Отець Нікодим ще вчора поїхав до міста - на зустріч до Кам'янецького владики Клімента. Священик повинен був сьогодні до вечері повернутися, а Гожо мав намір зустріти наставника порядком у їх невеликій садибі, свіжим наваристим борщем і смаженими карасями.
Гожо любив, щоб скрізь був порядок. Цю рису він перейняв напевно від самого отця Нікодима. Хлопець не міг сісти відпочити, якщо щось було не зроблено. Спочатку усі справи, а вже потім відпочинок - ось таке було його життєве кредо.
Сільські дівчата проводжали поглядами вправного чорнявого парубка, коли той їхав на Орлику до річки купатись. І сам хлопець посміхався у відповідь, кланявся, вітаючись. Але тої єдиної, яка б захопила в полон серце, поки не було у його житті. А просто так залицятись до дівчат, навіть і гарних, йому якось не хотілось. Хоча гаряча циганська кров інколи і завдавала йому багато клопоту.
Але ось нарешті усі справи по господарству були зроблені. Гожо дістав підшивку Губернських відомостей, і сівши на лаву під хатою, в тіні старої вишні, почав неспішно читати пожовтілі хрусткі газети. У Кам'янці він вже давненько не був, але усі новини хотів знати. У місті завжди відбувається щось цікаве, на відміну від їхнього села. Але ось отець Нікодим говорить, що саме цікаве відбувається у серці людини. Гожо до кінця не розумів цей життєвий принцип, але все ж відчував, що щось у ньому є. Щось важливе.
Після того, як усі газети були прочитані, парубок вже збирався йти до хати, як раптом почув цокання підків. Це точно був Орлик, Гожо впізнав би ходу свого коника серед тисяч інших звуків. Це означало, що отець Нікодим повернувся. Ну слава Богу! Хлопець пішов відчиняти ворота.
Підрясник отця Нікодима був рясно вкритий дорожньою курявою. Загоріле худорляве обличчя з короткою срібною бородою прикрашала стримана посмішка, хоча по очам Гожо бачив, що священик добряче заморився.
Гожо не став одразу ж задавати питання, хоча цікавість так і підбивала запитати - що там нового, чого це владика викликав отця Нікодима до себе? Але хлопець зміг стримати природну гарячкуватість. Гожо дозволив собі лише питання про дорогу. Отець Нікодим зморено посміхнувся і відповів, що все добре.
- Треба щось на вечерю придумати,- сказав священик, змиваючи пил з рук і обличчя.
- У нас сьогодні борщ пісний і смажені карасі!
- Нічого собі! - отець Нікодим навіть перестав на деякий час намилювати руки,- оце ми будемо пирувати! Моє шанування, Георгій! А я то думаю - чим це так смачно пахне? Може від сусідів?
- Ні, це з нашої кухні,- Гожо весело засміявся.
- Але спочатку треба напоїти Орлика і підсипати вівсу і сіна у годівницю.
- Я все зроблю. Для цигана кінь - то найліпший товариш. А ви сідайте вечеряти.
- Ну добре,- отець Нікодим ретельно обтер обличчя і руки рушником,- але без тебе не буду починати. Посиджу ось тут, відпочину.
Священик опустився на лавку, де Гожо не так давно читав газети.
Вже за вечерею отець Нікодим розповів про свою поїздку, про зустріч з владикою Кліментом. Про термінове завдання, яке отримав від нього.
- Знову кудись треба їхати? - вже здогадався Гожо.
- Так.
- То може і я з вами, отче? А куди поїдемо?
- Так я ще не дав благословення тобі на подорож,- посміхнувся священик,- а ти вже і в дорогу зібрався.
- А я що? Мені теж цікаво білий світ побачити. Що я буду тут один робити без вас?
Гожо аж розчервонівся від хвилювання.
- А на господарстві кого лишимо? Мене може і тиждень не буде...
- Та що ви, отче!? У нас сусіди золоті. Тітка Юзефа - вона завжди нам допомагає. І що там того господарства? Орлик з нами буде. Качок і курей лише годувати і яєчка збирати - ось і вся допомога.
- Добре-добре, не гарячкуй. Все вирішимо,- примирливо сказав отець Нікодим,- Господь не лишить нас.
- А куди ж їхати?
- У Чорні трясовини.
- А де це? Я і не знаю такого села.
- Є таке село. Древнє. На березі Збруча, подалі від головних шляхів. Знаходиться у дуже цікавому місці - у вузькій долині між височенними скелями.
- Овва! Цікаво. І чого це владика вас туди посилає? Там щось сталося?
Отець Нікодим відповів не одразу. Він задумався, вдивляючись кудись понад акаціями. Та вже скоро, ніби прокинувшись, стрепенувся, зітхнув.
- Надіюсь що ні. У тих Чорних трясовинах служить отець Віталій. Чесно кажучи, я ніколи і не чув про нього. Знаю, що це ще молодий батюшка, вдівець. До цього він служив десь на Буковині, а потім його перевели до Чорних трясовин. Десь рік тому. Але щось він не прижився на новому місці. Чи то з прихожанами не зійшовся, чи ще щось... Але цілий рік все писав листи на ім'я владики, просячи нового місця. Писав по кілька листів на місяць. Але ось вже місяць, як листів від нього немає. І зовсім ніяких звісток немає. Чорні трясовини - місце звичайно віддалене і по правді сказати - глухе, але владика Клімент вже ніби і звик до тих постійних скарг - молоді священики частенько просять у владики батьківської допомоги. Владика завжди відповідає, як може допомагає, підтримує. Та переводити настоятеля просто так, без підстав з місця на місце - на таке майже ніколи не йде, не в його це правилах. Але коли листи від отця Віталія перестали приходити - захвилювався. Окрім того, до Кам'янця почали надходити якісь туманні і незрозумілі чутки про Чорні трясовини... Щось неясне, але тривожне. Ось владика, недовго думаючи і вирішив відправити мене у Чорні трясовини - для з'ясування ситуації на місці, як то кажуть.
- А що ж то за чутки такі?
- Того я не відаю, - зітхнув священик.
- Але завтра зранку треба буде відправлятись у дальню дорогу. На місці усе вже і з'ясуємо.
Наступного дня, з самого ранку, коли сонце тільки-но визирнуло над дальніми скелями, отець Нікодим разом з Гожо вже їхали на південний захід, у бік Збруча. Десь там, у долині річки, між скель і знаходились Чорні трясовини.
- З Божою допомогою до обіду може і прибудемо,- сказав отець Нікодим, коли бричка виїхала за село і покотила вздовж височенних старих осокорів, які шуміли і повільно колихались гігантським зеленими кронами. І якщо ось так раптом підняти погляд і якийсь час дивитись на цей повільний рух - в голові починалось паморочитись.
Отець Нікодим був у своєму незмінному солом'яному капелюсі з широкими полями. А Гожо завжди у дорогу одягав скуфію чорного кольору. Вона була невеликою але зручною, за потреби її легко можна було скласти і сховати до кишені. В скуфії хлопець був дуже схожий на молодого послушника з монастиря. Бувало навіть старенькі підсліпуваті селянки підходили до парубка під благословення, думаючи, що це священик чи навіть монах. Гожо дуже ніяковів при цьому, щоки його червоніли. Але свою скуфію він ні на що міняти не хотів - дуже вона була зручною і головне - сонце не напікало тім'я.
Гожо правив бричкою, а священик сидів поруч і роздивлявся мальовничі краєвиди Поділля. Вони обоє - і парубок, і священик дуже любили дорогу. Кожен любив по-своєму. Для отця Нікодима вся та природа, яка оточувала його, усі ті запахи і аромати ланів, лісів здавались тихим продовженням молитви і роздумів. А ось для Гожо дорога - це просто радість пізнання і очікування чогось нового, цікавого, чогось такого, що завжди залишиться з ним, в його серці.
- Напевно то циганська кров вирує у моїх жилах,- думав парубок,- ось чому я так люблю дорогу і подорожі.
- Так би їхав і їхав. Але не один - коли їдеш один, то та радість ніби не повна. Добре бути у дорозі саме з отцем Нікодимом. Він усе знає, в усьому розбереться, усе підкаже, все те, що здається незрозумілим - він розкладе по поличкам і тільки будеш дивуватися - як же це я сам не додумався...
Орлик весело трусив по дорозі і здавалось за ці кілька годин зовсім не втомився. Але до Чорних трясовин ще було досить далеко, тож коли мандрівники заїхали у Вербківку - невеличке село і побачили при дорозі шинок, то не вагаючись одразу ж завернули туди. Треба було дати Орлику відпочити і самим випити з дороги по келиху квасу. Коли бричка підкотила до великої біленої хати під солом'яною стріхою, то на зустріч до них вийшов невисокий повненький чоловік, схожий на жердецького дячка Валеріана - така ж сива борідка клином і маленькі карі оченята, швидкі і уважні. Він подивився на мандрівників і посміхнувшись у сиві ріденькі вуса промовив тонким, немов жіночим голосом:
- Доброго здоров'я, панове!
- Здрастуйте,- відповів отець Нікодим, зіскочивши з брички і нахиляючись у в усі боки, щоб розім'яти спину.
- Добридень,- відповів і Гожо.
- А у нас є гарна рибна юшка,- сказав посміхаючись чоловік.
- От і добре! А квас у вас знайдеться?
- Є і квас. У погребі. Холодненький, - шинкар, а це точно був він, аж заплющив очі від задоволення.
- Такий, що аж зуби зводить. О, я бачу пана священика! Це добре - значить у нас буде гарний тиждень. Це у мене така перевірена вже прикмета - як зайде до шинка чи то священик, чи то диякон - то це на гарну вдачу. Мене звуть Яковом.
- А я отець Нікодим з Красноставець,- відповів священик.
- А це що за молодець з вами, отче? Чи не монах випадково?
- Ні, не монах, - отець Нікодим посміхнувся.
- Це Георгій. Мій помічник.
Господар поклонився мандрівникам, вітаючись.
- Заходьте, панове. А про коника вашого не хвилюйтесь. Зараз ось крикну нашому Миколі - він і напоїть і вівсу, якщо треба, підсипле.
- Дякуємо гарно.
Отець Нікодим разом з Гожо піднялись по кам'яним сходам. Хлопець тільки-но взявся за клямку, як раптом двері відчинились і на зустріч їм вибігла чорнява молода дівчина. Від несподіванки вона так і наскочила на Гожо, ойкнула і як налякана лань відскочила вбік. В руках у неї була велика глиняна миска, якою вона штовхнула парубка прямо у груди.
- Ой!
- Нічого-нічого, - хлопець розгублено посміхнувся і одразу ж на його щоках вискочив рум'янець.
- Диви, дівко - повбиваєш гостей,- господар сказав це без злості, більше для порядку.
- От спритна дівка, уся в свою мати. Це дочка моя - Рут. Допомагає мені коло шинку. Напевно за квашеною капустою до льоху побігла. Заходьте, панове.
Отець Нікодим і Гожо зайшли у шинок. Це була світла простора хата, заставлена дерев'яними низькими лавами і довгими важкими столами. Ліворуч височів шинквас з широкою шафою, густо заставленою глиняним посудом і склянками. У шинку пахло рибою і соленими огірками. За столом, коло невеличкого вікна сиділи троє селян. Перед ними стояв темно-зелений штоф, тарілка з малосольними огірками і велика миска з паруючими варениками. По кімнаті носилися рої надоїдливих мух. Коли священик і його супутник зайшли до шинку, селяни обернулись, почали розглядати прибульців.
- Мир вашому дому,- привітався отець Нікодим і знявши солом'яного капелюха перехрестився. Селяни також перехреститись і піднявшись з лавок, поклонились. Священик і Гожо сіли поодаль від селян, коло відчиненого вікна.
- Що, панство, забажає? - спитав Яків.
- Давайте вашого холодного квасу. А потім вже вирішимо. Може і юшки посьорбаємо.
Скрипнули вхідні двері і до шинку зайшла дочка господаря, з квашеною капустою. Вона кинула лукавий погляд на Гожо і ледь посміхнулась, одразу відвернувши голову. Того швидкого погляду окрім самого парубка ніхто і не помітив.
- Рут, доню,- крикнув Яків своїм високим голосом і ніби заспівав,- неси-но панству квасу,- і повернувши голову до священика сказав:
- Є ще дуже смачні вареники. З вишнями. Ось тільки з окропу.
Отець Нікодим подивився на Гожо - той лише хитнув головою.
- А ось від юшки я б не відмовився.
- Тоді вже давайте вашої рибної,- сказав отець Нікодим.
- Добре, панове. Не пожалкуєте - такої юшки ви навіть у Кам'янці пробували.
Отець Нікодим пішов умитись з дороги, а тим часом дочка шинкаря хутко принесла глечик з холодним квасом. Гожо за мить випив повний келих - після полудневої спеки хотілося саме цього.
- Ну що, смачно? - посміхаючись спитала дівчина, наливаючи вдруге.
- Так. Холодненький. А в тебе ім'я таке дивне - Рут.
- Чому це дивне? Так звали прабабку царя Давида. А тебе як звати?
- Гожо. Але отець Нікодим кличе мене Георгієм.
- Гожо - циганське ім'я. Ти що, циган?
- Так. Батько і мама у мене були циганами - то значить і я циган.
- А чому були?
- Померли. Давно вже - я ще маленьким був. А з тих пір живу ось з отцем Нікодимом - він мені тепер за батька.
Дівчина уважно, ніби вперше, подивилась на парубка. В очах її на мить з'явилось щось тверде і гостре, але то було лише мить. Вже скоро лукаві і веселі іскорки знову замиготіли наче сонячні зайчики у її очах.
- То ти що, також підеш у священики? Чи може у монахи? Он у тебе і капелюх, як у монаха.
- Чому зразу у монахи? А скуфія - так у ній дуже зручно. І сонце не пече...
- Доню, наріж хліба!- крикнув з кухні шинкар. Але Рут ніби і не чула.
- А куди це ви прямуєте?
- У Чорні трясовини.
- Що?!
- А чому це ти так дивуєшся?
Вигляд у дівчини дійсно був здивований, навіть збентежений.
- Рут! - знову крикнув Яків, вже з порогу кухні.
Дівчина, лишивши Гожо, швиденько побігла різати хліба.
Тим часом повернувся отець Нікодим. Сів до столу і налив собі квасу.
- Добре! Те що треба.
Яків сам приніс невеличкий баняк з юшкою і тарілки.
- Може чогось міцненького?
- Дякую, пане Якове, але іншим разом.
- Ну як знаєте. Їжте собі на здоров'я!
- Дякую!
Ось і дівчина принесла таріль із скибками хлібу.
Помолившись перед обідом і перехрестивши їжу і себе, мандрівники почали обідати.
Селяни на іншому кінці стола тим часом допивали горілку, закусуючи варениками. По голосним, вже п'яним розмовам було чутно, що вони домовлялись про якийсь продаж і обмивали те діло.
Більше відвідувачів не було і через деякий час шинкар підсів до Гожо і отця Нікодима.
- Не проти, отче, якщо я коло вас сяду?
- Сідайте, пане шинкарю.
- Люблю я побалакати з розумними людьми. Може того і шинкарем став.
Почалась некваплива бесіда про те і се, яка буває між малознайомими, але відкритими до розмов людьми.
Яків все питав про Кам'янець, де у нього було багато родичів і де він вже давно не бував. Отець Нікодим розповідав - звідки вони, про недавню подорож до Києва і давню - до самого Єрусалиму. Коли священик розповідав про паломництво до Святої землі, то у шинкаря у очах навіть заблистіли сльозинки.
- Свята земля. Земля обітована. Земля, яку Бог заповів бідному народові,- все повторював про себе Яків, ніби пробував на смак ці слова.
Коли вони закінчили обідати, отець Нікодим пішов подивитись до Орлика і Яків пішов з ним - все хотів поговорити. Гожо лишився допивати квас.
Тим часом і Рут підійшла до хлопця і опустилась на край лави.
- Ну що, смачна юшка?
- Так. Дякую. Дуже смачно.
- Я сама готувала.
- Ось пощастить твоєму чоловікові. Добре, коли жінка вміє смачно куховарити.
- Так візьми мене за себе,- дівчина весело засміялась, показуючи білі зуби.
Але раптом сміх і веселість зійшли з її обличчя.
- Не їдь до тих чортових трясовин.
- Чорних,- поправив її Гожо.
- Ні, чортових!
- Чого це не їхати?
- Бо то погане місце. Погані чутки ходять про ту долину.
- Які ще чутки?
- Нехороші. Прокляте те місце.
- Нічого. Я ж зі священиком їду. Та ми і ненадовго. Провідаємо одну людину і повернемося. Дасть Бог заїдемо до вас. Знову пригостиш мене смачною юшкою.
Гожо посміхнувся. Хотів розвіяти ту напругу, яка раптом виникла при розмові про загадкові Чорні трясовини.
- Ось, тримай.
Рут раптом всунула хлопцеві у руку невеликий полотняний мішечок.
- Що це?
- Це допоможе тобі.
Гожо узяв мішечок і відчув під пальцями щось пласке і гостре з одного боку і важке.
- Це хамса. Амулет такий. Він захищає людину від нечистої сили. Як нападе на тебе чи то чорт, чи відьма, чи брокса - встроми їй у слід хамсу. Тільки так і спасешся.
- Ти це не жартуєш?
- Слухай і не перебивай. Броксу чи злого духа нічим іншим не можна подолати!
- Дякую звичайно, але у мене на грудях є натільний хрест. Краще нього ніщо не захистить.
- Ага, хрест. Якщо не знадобиться - повернеш назад, коли будете повертатись.
- Добре-добре. Дякую тобі!
Гожо раптом сам не знаючи чому, підніс мішечок зі схованим у ньому амулетом до губ і поцілував.
Щоки дівчини почервоніли, ніби парубок поцілував не амулет, а її.
- Рут! Рут! - на порозі з'явився шинкар,- ось де ти. Іди-но принеси свіжої води з криниці, хай пани наповнять фляги у дорогу.
- Сховай! - шепнула вона Гожо і швидко немов лань, вибігла з шинку.

Коли бричка з мандрівниками вже далеко від'їхала не тільки від шинку, а від самого села, Гожо, який цього разу віддав віжці священикові, все сидів і обмацував у кишені мішечок з амулетом. Йому кортіло витягнути його на світ Божий і уважно роздивитись, але Гожо стримував себе. Він чомусь не хотів, щоб отець Нікодим знав про амулет. Гожо хотів, щоб та маленька таємниця, яка тепер з'єднувала невидимою ниткою хлопця і дівчину так і лишалась таємницею. Рут ніби лишила парубкові частинку себе, своєї душі.
- Що таке хамша? - спитав він у отця Нікодима.
- Хамша? - перепитав священик,- ти маєш на увазі амулет?
- Так. Я чув, що є такі, але не знаю, що воно таке.
- Це такий іудейський амулет. У формі долоні. Його і магометани полюбляють. Часто буває, що посередині долоні намальовано або вирізьблено око. Цей амулет вішають у хаті, або на шию, як ось ми натільний хрестик. Юдеї вважають, що хамша захищає від злих духів, від пристріту, вроків ну і подібних речей.
- І що, дійсно захищає?
- Хто його знає?- задумливо відповів священик.
- Може іудеїв і захищає... Але на мою думку - це язичницький забобон, не більше. Бачив я такі амулети у Єрусалимі. Їх продають паломникам араби, вірмени і іудеї на палестинських базарах.
Трохи помовчавши, ніби обдумуючи відповідь, Гожо спитав знову:
- А як ви, очей, думаєте - є ті вроки і пристріт?
Отець Нікодим знову не одразу відповів.
- Я точно знаю, що є добрі і є лихі люди. Лихі люди бажають іншим зла, або хочуть собі добра за будь яку ціну, навіть за рахунок інших. А чи може людина одним лише поглядом чи поганими думками зробити зле іншій людині? Не впевнений... Святі отці вважають, що такими речами людина скоріш за все тільки собі нашкодить, якщо не покається.
Тим часом Орлик перетнув невеликий, але досить густий ліс і бричка повільно пішла під гірку. То тут, то там з землі підіймались зазубрені брили. Селі вкривав мох і квіти, що прижились у тріщинах. Попереду, у небі темніла широченна хмара, яка закривала півнеба. Сонце стояло у самому зеніті.
Коли, бричка нарешті піднялась на гірку, попереду вдалині мандрівники побачили синю смужку річки, яка змією петляла між пагорбами. Це був Збруч. Тут дорога потроху почала забирати праворуч, у бік темних скель.
- Нам туди, сказав отець Нікодим, вказуючи поглядом на кам'яну стіну.
- Там, насправді, не одна скеля, а дві. І між ними є дорога, яка веде у вузьку болотисту долину. У тій долині і знаходяться наші Чорні трясовини. Чорні - через те, що ось ці брили називаються Чорними скелями.
- Гарні місця. Незвичайні, - задумливо сказав Гожо, розглядаючи гострі кам'яні піки.
Хмари на небі швидко рухались прямо на мандрівників і вже скоро у повітрі запахло свіжістю і річкою. Завівав легкий свіжий вітерець. Повітря було чистим і прозорим, так що місцевість було видно до самого виднокраю.
- Так. Тут місця дійсно незвичайні. Хоча сіл мало, а ті що є - невеличкі, більше схожі на хутора.
- Здається дощ буде, так парить,- сказав Гожо , витираючи спітнілого лоба.
Вони спускались вниз, у долину. Дорога не йшла прямо, а петляла між пагорбами і невеликими скелями. Нарешті вони доїхали до самих Чорних скель, що наче величезні ворота, відкривали дорогу у долину. У цей час раптом почався дощ. Холодні важкі краплі косо лягали на землю, спітнілу спину Орлика.
Проїхавши скелі, внизу у долині мандрівники побачили солом'яні стріхи хаток між садами і дерев'яну темну церкву, яка височіла над деревами і хатами.
- Нам туди,- сказав отець Нікодим,- здається доїхали.
Він перехрестився і Гожо повторив хресне знамення за священиком. У цей час на небі, серед важких хмар, раптом блимнула блискавка, і через кілька секунд пролунав грім - низький, розкотистий. Гожо втиснув голову у плечі. Орлик теж перелякався і притиснувши довгі вуха, різко сіпнувся убік, ніби хотів сховатись між тополями, що височіли вздовж шляху.
- Тихо, тихо,- отець Нікодим потягнув на себе віжці.
- Щось Чорні трясовини не дуже привітно нас зустрічають,- тихо сказав священик.
Гожо не відповів, лише дивився на всі боки обираючи вологу з обличчя.
- А це що? - хлопець навіть піднявся на ноги.
Здавалось, що на пагорбах, які оточували село, то тут, то там стоять люди і дивились, немов чатові, на дорогу.
Придивившись, Гожо побачив, що то дерев'яні фігури схожі на опудала.
- Це схоже на якісь чуперадла,- повільно вимовив парубок.
- Дивно,- тільки і відповів отець Нікодим. Він узагалі, після того, як почалась негода, натягнув свого солом'яного капелюха на очі і сидів тихо, наче без настрою.
- Хто ж їх і для чого наставив? Опудала, звичайно, на городах ставлять, а тут ось на горбах, навколо села...
Далі вони їхали мовчки і лише дивились навколо. Почались перші хати.
Напевно через негоду, коли мандрівники їхали по селу, їм не зустрілося ні однієї людини. Здавалось, що селяни лишили свої домівки і чи то щезли, чи то повтікали кудись подалі з цього місця. Хати біліли між деревами і кущами, немов рідкі білі зуби у роті старезної баби.
Бричка проторохтіла по вузькому містку. Внизу тік невеликий потічок, якого не було видно через густі зарості бур'янів.
Нарешті мандрівники виїхали на майдан перед невеликою дерев'яною церквою. Дошки почорніли і здавалось, що храм був пофарбований у чорний колір.
Усю дорогу Гожо по іншому уявляв і Чорні трясовини і те, як вони приїдуть у це місце. Йому уявлялось, що після обіду, ближче до вечора, вони, трохи зморені, усі у дорожній порохняві, приїдуть у звичайне село на березі великої річки. Їх зустріне місцевий отець Віталій, а далі вони ситно повечеряють і будуть собі відпочивати до завтрашнього дня. А потім служба, справи і так далі.
А виходило трохи по-іншому. Цей неприємний дощ, гострі скелі, опудала на пагорбах навколо долини, якесь порожнє, ніби покинуте село і ось ця чорна церква...
- Напевно це дуже старий храм,- сказав хлопець, оглядаючи будівлю.
- Не новий, але не такий вже і древній. Просто дошки під дією вологи і вітрів ось так темніють.
Отець Нікодим зіскочив з брички, потягнувся, розминаючи спину. Гожо також потягнувся. Спина затекла і шия позаду налилася неприємною важкістю і боліла.
Знову між хмарами блимнула блискавка і на долиною загримів грім, здається вже ближче, ніж попереднього разу. Гожо інстинктивно пригнувся, ніби сподівався, що це його якось захистить. Потім перехрестився. Поки Гожо тримав наляканого Орлика за слизькі віжці, погладжуючи по шиї, отець Нікодим обійшов церкву. Усі двері виявились зачиненими. На вході висів важкий іржавий замок.
Поруч з церквою, була невелика охайна хата під жерстяним дахом, обгороджена низьким тином і кущами порічки.
- Це будинок священика,- сказав отець Нікодим.
Отець Нікодим зайшов у двір, підійшов до одного з вікон і постукав у шибку. Попробував заглянути у середину, притуливши обличчя до скла і прикривши від сонця очі. У хаті було темно.
Раптом отець Нікодим відсапнувся назад - йому здалося, що там, за склом у темряві він побачив обличчя. Витягнуте, бліде, худе обличчя з великими сірими очима. Воно ніби випірнуло з темряви. Великий беззубий рот відкрився і розтягнувся у широку, але якусь недобру посмішку. Від несподіванки священик відскочив і перечепившись за камінь, упав прямо у мокрий бур'ян.
- Господи, отче! З вами все добре?
Гожо відпустив віжці і зробив кілька кроків до отця Нікодима.
Коли священик піднявся і знову подивився у вікно - там вже нікого не було.
- Так. Здається все добре.
Отець Нікодим подивився на вхідні двері. Тільки тепер він помітив, що на дверях хати також висить замок.
- Хто ви? Що ви тут робите?
Отець Нікодим і Гожо одночасно обернулись і побачили на дорозі чоловіка. В руках він тримав рогатину. Направляв її він на Гожо, бо хлопець стояв ближче до незнайомця - не більше двадцяти кроків.
Отець Нікодим повільно вийшов на дорогу і витягнув вперед руки.
- Я священик, отець Нікодим. А цей хлопець зі мною. Ми нічого поганого не робимо, а приїхали до отця Віталія.
- Не підходь! - крикнув чоловік і сам зробив кілька кроків назад. Було видно, як руки незнайомця дрижать.
Це був високий, дуже худий чоловік. Безбородий, з блискучою лисиною. Лише ближче до скронь було волосся, яке кучерявилось над великими відстовбурченими вухами. По впалим щокам текли струмочки дощу і здавалось, що чоловік плаче.
- Перехрестись і скажи Символ віри! І ти також! - крикнув він отцю Нікодиму і Гожо.
Священик повільно перехрестився. Хлопець також осінив себе хресним знаменням. Потім отець Нікодим почав промовляти Символ віри.
- Вірую во Єдиного Бога отця...
Коли священик разом з Гожо нарешті закінчили, незнайомець опустив рогатину донизу, витер обличчя і тихо промовив:
- Отець Віталій помер. Вже як десятий день.

Вони втрьох сиділи за столом і вечеряли. Господар зварив картоплі, дістав сметани і сиру, цибулі і огірків. Хотів, було, розлити по келихам горілки, але отець Нікодим одразу ж відмовився.
- А я все ж трохи вип'ю,- сказав Тимофій.
Він хлюпнув собі на дно келиха і залпом випив. Потім перехрестився і відкусив огірок.
- Вибачте, отче, за таку ось зустріч,- сказав чоловік.
Вони познайомились після того як священик разом з Гожо налякано промовили Символ віри. Це був Тимофій - помічник покійного отця Віталія і пономар, або як кажуть у селах - дячок.
Він відвів отця Нікодима і Гожо до своєї хати, яка знаходилась зовсім недалеко від церкви. Розтопив піч, щоб мандрівники могли висушити наскрізь мокрий одяг. А тим часом приготував вечерю.
- Ви один живете? - спитав священик, коли вони вже сиділи і вечеряли.
- Так. Один,- відповів Тимофій,- я вдівець. Дружина померла вже як сім років. Коли народжувала дитину. І дитина також померла.
Тимофій зітхнув і знову хлюпнув собі трохи горілки. Зовсім трохи.
- Царство небесне,- сказав священик і перехрестився.
Деякий час вони мовчки їли. Потім отець Нікодим спитав.
- Чому ми вас так налякали?
- Так... Усілякі лихі люди ходять... Зараз ось повечеряємо і я відведу вас у хату отця Віталія. Відпочинете з дороги...
- Але прошу вас, Богом заклинаю - після заходу сонця не виходьте з хати. Краще зачиніть двері і лягайте спати.
Гожо перестав їсти і здивовано подивився на отця Нікодима. Але той, здавалось, не звертає уваги на перестороги пономаря, а лише слухає його квапливу розмову. І дійсно, коли Тимофій говорив - швидко, поспішно, здавалось, що його слова шпортаються одне з одного, як ноги п'янички . Не встигнувши закінчити одне слово, він вже починав інше.
Він ніби давно ні з ким не говорив і ось нарешті вирішив виговоритися.
Дощ за вікном не переставав. Важкі краплі били по вікну і здавалося, що хтось з вулиці обережно стукає у скло.
- Як помер отець Віталій? - спитав отець Нікодим.
Тимофій вкотре зітхнув і відповів не одразу.
- Знайшов я його під скелею. Так, під скелею. Чи то впав з гори, чи зашпортався і вдарився головою... Але лежав на камінні з розсіченою головою.
- А що він робив коло скель?
- Не знаю!
Пономар відповів якось різко, ніби це питання робило йому боляче. А потім, озирнувшись, ніби боявся, що їх розмову хтось підслухає, і швидко тихо затараторив:
- Ви бачили ті ідоли? На горбах. Бачили? А я йому казав - не треба, не лізь. Але він не слухав. Все говорив, що ідоли треба сокрушати. А я йому казав, що то не ідоли - то щось інше. Вартові. Так мені говорили. Ось отець Віталій пішов. А на другий день до мене прибіг Толька дурний і каже: там отець Віталій лежить і на небо дивиться. І зовсім не моргає. Я побіг, а там...
- Хто такий той Толька?
- А! - пономар махнув рукою,- наш місцевий дурник. Юродивий - як казав отець Віталій...
- Ну добре, наговорились ми тут. Поки не стемніло, давайте я вам дім покійного відімкну. Ідіть відпочивайте. А завтра зранку вже поговоримо.
Пономар піднявся і пішов за ключами.
Отець Віталій жив у тій самій хаті коло церкви, де отцю Нікодиму привиділось у вікні обличчя людини. Але тепер, коли вони йшли у сутінках під дощем безлюдною вулицею, священик вже сумнівався, що дійсно щось бачив. Напевно це через втому привиділось. Спокуса. Але все ж було якось не по собі.
Пономар зняв замок, натиснув на клямку, двері з неприємним скрипінням відчинились всередину.
- Заходьте!
Він запалив свічку і перехрестився. У кімнаті пахло ладаном і старим житлом.
Свічки он у тій шафі,- Тимофій вказав на старий буфет.
- Завтра зранку я до вас зайду, а поки відпочивайте. Про коника вашого я потурбуюсь, не хвилюйтесь.
Пономар вже було вийшов, але за порогом раптом зупинився і обернувшись сказав:
- Не виходьте вночі на двір. Очікуйте світла.
І не дочекавшись відповіді, щез за дверима.
- Якийсь він дивний,- сказав Гожо.
Хлопець оглядав кімнату, тримаючи свічку у мокрих від дощу руках.
- І взагалі - усе тут якесь дивне. І чого це нам не можна виходити вночі? Що тут відбувається?
- Мені здається,- тихо, але чітко сказав отець Нікодим,- що цей чоловік дуже наляканий.
- То нам щось дійсно загрожує?
Священик підійшов до ікон у кутку і запалив лампадку. Перехрестився. Потім повернувся до хлопця і сказав:
- Давай відпочивати, а завтра будемо розбиратись, що тут відбувається.
Гожо ліг на ліжко під вікном. Накрився важкою клаптиковою ковдрою до самого підборіддя. Ковдра теж пахла ладаном. А ще тютюном. Напевно покійний отець Віталій палив.
Гожо довго не міг заснути, все прислухався до шуму дощу за вікном і через напівопущені віки бачив згорблений силует отця Нікодима, який сидів за письмовим столом перед свічкою і, намагаючись не шуміти, обережно листав папери покійного.
Рука Гожо пірнула під подушку і пальці намацали амулет хамшу, який хлопцеві дала Рут - дочка шинкаря. Метал був теплим і приємним на дотик. Пальці відчували візерунки і вирізьблені написи. Гожо подумав про те, що десь там, за багато верст звідси, Рут так само як і він лежить під ковдрою у темряві і напевно вже спить. Чи може не спить і думає про нього?
Було дивно, що хлопець не міг заснути. Звичайно, після дальньої дороги та ще під час дощу очі самі злипались, наливались важкістю і свідомість пірнала і темряву сну. Але цього разу сон все ніяк не наступав. Щось тягуче, липке і тривожне заважало йому. Нарешті згасла свічка на столі. Отець Нікодим тихо помолився коло ікон і ліг на дерев'яну лаву, навпроти входу. Він кілька разів зітхнув і нарешті затих. Лишився лише монотонний шепіт нічного дощу і тихий свист вітру за вікном. Гожо і не помітив, як прийшов сон. Йому снилося, що він стоїть у сутінках серед вулиці. Повітря пахне тютюном, мишами і ладаном. А попереду, серед дороги стоїть Рут у довгій білій нічній сорочці і з розсипаною по плечам густою копною волосся. Вона не рухається і тільки уважно дивиться на хлопця своїми великими темними очима. Гожо якось знає, що вона кличе його кудись за собою, але не може поворушитись - ноги його стали важкими як камені, а коли він намагається зробити крок - нестерпно починають боліти стегна.
- Чому ти не взяв хамшу з собою? - губи її не рухались, але він усе одно чомусь чує слова.
- Я забув амулет у хаті.
- Ось тому ти не можеш поворушитись.
Дівчина уважно дивиться, очі її виблискують, наче у кішки. І раптом до хлопця приходить розуміння. Так, як хвиля находить на берег.
Це не Рут! Вона тільки схожа на справжню Рут! І зростом вона вища, і очі зовсім інші, і погляд - щось у цьому погляді є таке, що дуже лякає. Гожо відчуває, як хвилі первісного жаху накочують на нього, проникають у середину. Він хоче закричати, але не може.
- Напевно я помираю?- тільки подумав і раптом прокинувся.
Гожо був увесь мокрий від поту. Серце шалено колотилось у грудях. У кімнаті буде темно, за вікном у темряві продовжував шарудіти дощ. На лаві тихо сопів отець Нікодим.
Гожо відкинув вологу ковдру, піднявся і підійшов до вікна. Торкнувся холодного скла, витер долонею вологу. Вже почало потроху розвиднятись, тож Гожо побачив темну церкву на фоні сірого неба. Струмочки вологи стікали по іншому боці скла і здавалось що силует церкви - це всього лише малюнок, який ось-ось змиє дощ.
Гожо одягнув чоботи і вийшов з хати на двір. Спати не хотілось. Внизу живота тягнуло - треба було справити природні потреби.
Дощ шелестів по листям дерев, по жерстяному даху хати. Вітру майже не було.
Коли хлопець закінчив усі свої справи і вже хотів повернутись у хату, раптом побачив світлу фігуру людини на дорозі. Все було точно так само як у вві сні! Блідий силует не рухався. Невже це Рут? Як таке може бути!?
Гожо зробив кілька кроків у бік фігури, щоб роздивитись її ретельніше.
- Рут, це ти? Рут!
Але то була не Рут. Гожо зрозумів це, коли підійшовши ближче, нарешті зміг розгледіти фігуру. Це була повністю оголена стара жінка. Мокрі сиві пасма спадали на худі опущені плечі, ледь прикриваючи старечі обвислі груди. Тільки тепер Гожо побачив, що тіло її бліде і мокре мілко трясеться, а очі темні і страшні дивляться кудись позаду хлопця, немов скрізь нього.
- Що з вами? - тільки і зміг видавити з себе переляканий хлопець. Його охопив такий жах, що стало важко дихати.
- Куди вона дивиться? - промайнула думка в голові хлопця. Він швидко обернувся, але там, здається, нікого не було. Та коли повернув голову назад, від несподіванки скрикнув - жінка якимось чином опинилася за кілька кроків від нього!
Тут хлопець не став чекати. Він щодуху кинувся до дверей хати і вже не спам'ятався, як зачиняв двері неслухняними пальцями на засув зсередини. Він підскочив до вікна і обережно подивився на двір. Але там нікого не було! На тому місці, де це кілька миттєвостей тому стояла стара - тепер була лише порожня дорога. Гожо важко дихав. Очі
звикли до темряви і тепер він міг вирізнити і ліжко, і лавку з отцем Нікодимом, який здавалось спав дуже міцно і не ворушився, і бліді чотирикутники вікон, і золоті лики на іконах, які тремтіли у полум'ї лампадки, що ледь-ледь жевріло. Гожо підійшов до свого ліжка і сів. Тепер, у тиші і теплі кімнати, йому вже здавалось, що те все на дворі йому привиділось. Що це тільки залишки кошмару, який йому снився. Хлопець перехрестився і дістав з під подушки амулет. Потримав його у руці.
Спочатку Гожо хотів розбудити отця Нікодима, але врешті решт передумав. Краще лягти у ліжко. А якщо почуються якісь сторонні звуки - тоді він вже розбудить священика.
Він лежав і прислухався. Але крім звуків дощу більше нічого. Поступово дрімота заволоділа думками. Хлопець повільно закрив очі і заснув. Він проспав до ранку, міцно і без сновидінь.
- А дощ і не думає переставати.
Гожо прокинувся від цих буденних слів отця Нікодима.
Відкривши важкі невиспані очі, хлопець побачив, що священик вже прибрав лаву, на якій спав. Він стояв коло діжки з водою і вмивався. Покосившись на Гожо, отець Нікодим лише підморгнув і хлюпнув собі в обличчя з долонь нову порцію води.
- Доброго ранку! Вставай, підемо до церкви і послужимо.
Пономар Тимофій постукав у вікно через двадцять хвилин. До того часу Гожо вже і сам встиг умитися і прибрався за собою.
Тимофій здивувався, коли отець Нікодим сказав, що буде служити. Здивувався, але, здається, навіть зрадів. Він заметушився, побіг за ключами.
- От і добре,- заговорив він, коли повернувся,- а то скільки вже у церкві не відбувалась служба Божа! А як спалося?
- Під дощ добре, - відповів отець Нікодим,- а що?
- Ні, ні! Нічого. То я так питаю. Я то чомусь не можу спати останнім часом. Лише перевертаюсь з боку на бік і зітхаю. Напевно старію.
Вони вийшли з хати і швидко пішли під дощем до входу у храм. Добре, що йти було недалеко. Дощ не стихав, але і не став лити сильніше. Сірі хмари затягнули усе небо від одного краю до іншого. Вулиця як і вчора була безлюдною.
- А де ж прихожани? - спитав Гожо,- може хто прийде на службу?
- Навряд чи,- відповів пономар, калатаючи замком і намагаючись всунути ключа у шпарину.
- Он бачу у вас є дзвін,- отець Нікодим вказав на бронзовий невеликий дзвін, який висів праворуч від входу,- треба подзвонити і сповістити про службу.
Пономар завмер, ніби обдумуючи слова священика. Потім закивав головою.
- Так... Я подзвоню... Давно я не дзвонив, давно у цих місцях не кликали людей до служби. Господи, допоможи!
Отець Нікодим облачався. Гожо роздув вугілля для кадила і теж натягнув холодний вологий стихар, який знайшов у невеличкій пономарці. Вони почули за стіною протяжний глухий дзвін. Звук ніби пробирався скрізь дощ і стіни, розсував їх.
У церкву до кінця служби ніхто не прийшов. Отець Нікодим молився у олтаря.
Гожо подавав кадило і служив, а пономар Тимофій стояв посеред церкви і тихо плакав. Сльози рясно текли по його щокам, так, ніби дощ проник до нього всередину.
Пахло ладаном, чадом і олією. Дзвенів ланцюжок кадила. Літургійні вигуки отця Нікодима у маленькому храмі звучали урочисто і пронизливо.
Коли вони утрьох вийшли після закінчення літургії на двір, то дощ на диво закінчився. Сірі густі хмари низько плили по небу з півночі.
- Ось би покійний отець Віталій зрадів, якби знав, що сьогодні у храмі пройшла служба Божа. Навіть негода відступила. А на те, що люди не прийшли, ви, отче, не звертайте уваги. Люди тут бояться.
- Чого бояться? - священик уважно дивився на пономаря.
- Чого бояться?- повторив отець Нікодим, - каменю?
- Звідки ви знаєте?!
Гожо також здивовано подивився на священика. Він нічого не розумів.
- Розкажіть, як саме помер отець Віталій.
Пономар не захотів говорити на дворі. Він поспіхом зайшов до церкви і опустився на лаву під іконами.
- Сюди вони побояться заходити,- тихо сказав він.
- Хто вони?
Отець Нікодим сів поруч з Тимофієм. Гожо лише здивовано дивився на переляканого пономаря.

- Селяни. Вони колись були селянами. Але вони змінилися! У Чорних трясовинах не всі такі. Але ті, що змінилися - бояться виходити на двір при сонячному світлі.
- Та тепер і вдень сонця немає. Отче, цей клятий дощ не припиняється вже два місяці! І небо завжди затягнуло тими клятими хмарами.
- Інколи я бачу тих, інших, вже і вдень. Нечасто, але бачу. Напевно скоро вони пристосуються і зможуть виходити і при світлі. Дощ припиняється лише коли у храмі проходить служба Божа. Але не надовго припиняється.
Вхідні двері раптом скрипнули і пономар перелякано схопився на ноги.
Але то був лише вітер.
- Господи, це тільки протяг! Як я злякався!
Священик і Гожо мовчки слухали, а пономар продовжував говорити.
- Спочатку з'явились ідоли. Ті, схожі на опудала. Ніхто не знав, хто їх там ставив на пагорбах. Але деякі люди почали говорити, що то обереги, яки захищають Чорні трясовини від злих сил. А потім у селі почали зникати діти. Маленькі діти. А мами не плакали! Вони завжди посміхались! Так дивно посміхались, коли отець Віталій говорив з ними. Люди перестали ходити до церкви. Але часто йшли до того каменю. Звідки ви знаєте про камінь? Я ж вам нічого не розповідав!
- Я півночі читав записи покійного отця Віталія.
Пономар вдарив себе долонею по лобі.
- Я бачив на його столі якісь каракулі, але нічого не зрозумів у них. А отець Віталій про все здогадався! Він хотів взнати, що відбувається. А потім він пропав. Його не було три дні. А я вже почав здогадуватись, де його шукати. Але я боявся! Дурень наш там його і знайшов. Недалеко від каменю - під скелею. З розбитою головою.
Пономар затулив обличчя долонями і тихо заплакав.
- А як ви тут жили? - спитав Гожо,- як ви не злякалися?
- Я не злякався?- пономар невесело посміхнувся, обтираючи сльози.
- Вдень їх не було до останнього часу. А вночі, я зачиняв усі двері і вікна.
- Я надіюсь на Бога, що він не лишить мене одного. Ось, Господь прислав вас!
- Проведете мене до того каменю?
- Ні! Краще їдьте звідси! Я не хочу, слідом за бідним отцем Віталієм хоронити і вас, отче!
- Але ж чого ви самі не їдете звідси?
- Хто схоче душу свою зберегти, то погубить її! - Тимофій перехрестився,- все що у мене було, я вже втратив, але я хоч душу свою спасу!
Гожо дивився на переляканого чоловіка і відчував, що ці невидимі коріння страху починають проникати і в нього самого. Але отець Нікодим, здається, тримав себе у руках і жодним чином не виказував страху. Пальці намацали хамшу у кишені. Гожо пригадав ніч і ту страшну фігуру жінки на дорозі.
- Гаразд! Я покажу вам той камінь і ту печеру під ним. Але сам туди не піду. Це вище моїх сил. Але я буду молити Бога за вас!

Вони вийшли з церкви через півгодини. Дощ почався знову. Мілкі холодні краплі вітер кидав прямо у обличчя, ніби зупиняючи їх.
- Отець Віталій казав, що там центр якоїсь сили. Недоброї сили,- поспіхом говорив Тимофій, ведучи священика і Гожо за собою у бік пагорбів.
- Це прокляття, яке лягло на Чорні трясовини, бере початок звідти. Але у бідного, бідного отця Віталія напевно не вистачило чи то сил, чи то віри... Ви вже мене вибачте за ці слова...
Усю дорогу, поки вони йшли за Тимофієм, Гожо оглядався. Йому усе здавалось, що десь серед мокрих чагарників, на стежці він побачить ту саму бліду стару жінку, яку бачив вночі.
Але нікого не було - ні людей, ні собак, навіть птахів на небі. Село неначе вимерло і ось лише вони - три живі душі серед цих хат і садів.
Поки вони йшли за Тимофієм, який все говорив і говорив, ніби спішив виговоритися, у Гожо було таке відчуття, неначе він знаходиться у ві сні. У в'язкому тягучому кошмарі.
Він кидав погляди на отця Нікодима, який, здавалось, був спокійним і незворушним. Впевнена хода священика повертала хлопця до дійсності, надавала сил.
- Я доведу вас он до тієї гірки,- сказав Тимофій, вказуючи на невеликий пагорб праворуч з одиноким деревом на вершині.
- Звідти камінь вже видно.
- Вони - ті, інші, тільки вночі туди приходять, а вдень там нікого немає. А бідного отця Віталія я знайшов он там,- Тимофій зупинився і показав рукою на голу скелю.
- Я далі не піду. Ви йдіть. А вхід в печеру там видно - у тому місці ні чагарники, ні дерева не ростуть. А я ось боюся. Гріхи наповнюють жахом мою душу. Господи допоможи!
Тимофій витер долонею обличчя від дощу і поклонився отцю Нікодиму і Гожо.
Попереду, десь на відстані двохсот кроків, поле впиралось у густі чагарники, які вкривали пагорби. Це був край долини. Те, що пономар називав каменем, Гожо і отець Нікодим побачили одразу, як зійшли зі стежки. Це був великий уламок скелі, який ніби гігантський зуб, виростав з голої землі.
Хлопець ще раз обернувся і подивився на одиноку згорблену фігуру Тимофія.
- Почекай поки що тут,- сказав отець Нікодим, коли вони були у двадцяти кроках від каменю.
Вхід у печеру хлопець побачив теж одразу. Це була широка тріщина в основі каменю, шириною у три ліктя.
Навколо каменю були розміщені такі ж самі дерев'яні ідоли, як і на вершинах пагорбів. Але Гожо їх не одразу і помітив, бо уся його увага була на самому камені.
Мілкий дощ усе лив і лив, не припиняючись ні на мить. Уся одежина намокла наскрізь, навіть у чоботах неприємно чавкало. Але отець Нікодим, здавалось, не звертав уваги на це. Ось і Гожо теж намагався не думати про незручності.
- Отче, це точно безпечно? - сказав Гожо.
- Лишайся там, поки я тебе не покличу до себе.
- Добре.
Отець Нікодим обережно обійшов камінь з правої сторони і підійшов до однієї з дерев'яних фігур. Уважно роздивився її, але до самої фігури так і не доторкнувся.
- Отче! Дивись!
- Що?
Гожо помітив ліворуч, на пагорбі серед чагарників бліду фігуру. Це була людина. Чоловік. Він знаходився на відстані не більше сотні кроків по прямій. Чоловік нерухомо стояв і дивився у їх бік.
Коли отець Нікодим обернувся, то одразу побачив ще кілька фігур. Вони знаходились на вершинах пагорбів, так, немов ті дерев'яні опудала раптом ожили.
- Іди сюди. Скоріше!
Гожо підбіг до священика і зупинився, переводячи дихання.
- Не бійся, нічого вони нам не зроблять. Ідемо!
Священик і хлопець підійшли до тріщини у камені. Перед ними був вхід у простору печеру. Коли вони зайшли всередину, то одразу побачили щось схоже на велике багаття, закладене білими дровами. Але так здавалось лише на перший погляд. Придивившись уважніше, Гожо з жахом зрозумів, що то були не дрова, а кістки. Невеликі людські кістки. Дитячі кістки!
Гожо хотів щось вимовити, але раптом відбулось щось дивне. Всередині багаття щось почало шипіти. Звук був такий, ніби на розжарену пательню налили води. І вмить кістки загорілися. Загорілися дивним зеленим полум'ям. Різкий спалах холодним вітром вдарив у обличчя і від несподіванки і неприємного солодкуватого запаху Гожо упав спиною на підлогу. Ні кілька миттєвостей він наче втратив зір.
- Ох! Обережно! - тільки і встиг почути різкий голос отця Нікодима.
Коли хлопець прийшов до тями і зорієнтувався, то побачив священика, який направляв свій срібний наперсний хрест у бік полум'я.
І тут Гожо відчув, як волосся на його тім'ї почало підійматись. На камені коло багаття з кісток він побачив дві фігури. Це були старі жінки. Чи може щось, що схоже на страшних старих жінок.
Згорблені худі, скручені тіла були вкриті липким зеленим мохом, чи чимось, схожим на мох. Ніякої одежі на них не було - лише ця бридка зелена плівка.
- Чому я їх раніше не бачив? - пронеслось у голові хлопця. І майже одразу він здогадався і вже знав відповідь на це питання. Ці потвори завжди були тут. Але він зміг побачити їх лише тоді, коли це зелене полум'я від багаття освітило печеру і їх. Це полум'я з кісток зробило їх видимими для очей!
- Нехай воскресне Бог і розвіються вороги його,- почув Гожо молитву, яку проказував отець Нікодим, направляючи хрест на багаття і тих потвор.
- Нехай біжать від Лиця Його ненависники Його.
І хлопець бачив, як з відкритого рота однієї з потвор тече якась чорна рідина.
- Як щезає дим, нехай щезнуть.
Десь зовні печери щось загриміло, наче покотився величезний камінь.
- Як тане віск від лиця вогню, так нехай згинуть біси від тих, хто любить Бога і хто осіняє себе хресним знаменням.
І тут Гожо з жахом побачив, як одна з істот мілко задрижала і раптом скочила прямо на нього! Гожо впав назад і вдарився тім'ям о кам'яну підлогу. Болі він не відчув, але відчув холодний льодяний вітер у своєму горлі, легенях. Гожо почав задихатися. Однією рукою він намагався захиститись від льодяного тиску, а інша рука пірнула у кишеню - туди де лежав амулет хамша. Гожо дістав хамшу і гострою частиною з останніх сил встромив у те, що притискало його до каменю. І наступної миті він почув страшний сміх. Сміх, який наповнював усю печеру. Льодяний тиск на груди і шию зменшився, але не пропав зовсім. Хлопець навіть зумів піднятись на коліна.
Він знову побачив тих страшних істот. Вони вже були не коло багаття, а у сутінках дальнього боку печери.
Отець Нікодим продовжував читати молитву, але голос його хрипів і постійно сповільнювався. Здавалось, що священик тільки-но пробіг кілька верст і усе ніяк не міг відновити дихання.
Істоти стояли коло дальньої стіни і Гожо побачив на підлозі сліди, які світились тим самим зеленим світлом, яким світилося і саме багаття.
І раптом хлопець згадав слова Рут.
Вона казала, що треба встромити амулет у слід брокси чи відьми!
Гожо замахнувся і з усієї сили встромив гострий кінець амулету в один із слідів.
І одразу слова молитви отця Нікодима ніби дзвоном загриміли на усю печеру.
- І в радості промовляє: радуйся, Пречесний і Животворчий Хресте Господній, що проганяєш бісів силою розп'ятого на тобі Господа нашого Ісуса Христа.
Голос отця Нікодима знову набув силу.
І разом з почутими словами молитви, Гожо побачив, як одне з тих жахливих створінь вмить зморщилось, почало ніби здуватись, як пробитий міхур.
- Ось тобі, ось! Тримай!
Гожо наче навіжений все бив і бив амулетом у сяючі зеленим світлом сліди.
- Що до пекла зійшов, і подолав силу диявола, і дарував нам тебе, Хрест Свій Чесний, на прогнання всякого супротивника.
Раптом знадвору знову загриміло і уся печера вмить наповнилась темрявою. Багаття, сліди погасли.
Гожо знову здалося, що він осліп. Він важко дихав. Він прислухався до свого дихання. І через деякий час усвідомив, що лежить на підлозі і затуляє очі долонями. Гожо опустив руки. У печері не було темно. З боку вулиці, через вхід проникало світло. Гожо одразу побачив отця Нікодима, який лежав на кам'яний підлозі обличчям донизу. Хлопець на колінах поповз до священика.
- Отче, отче!
Він намагався перевернути отця Нікодима на спину і тут почув кашель.
- Живий! Слава Богу живий! Господи, слава Богу живий!

Вони вийшли з печери підтримуючи один одного. Отець Нікодим - блідий і безсилий, спирався на Гожо. Хлопець підтримував священика і здавалось, відчував себе трохи краще, хоча дихав важко і часто. Коло виходу вони зупинились. Після сутінків печери від яскравого сонячного світла сліпило і різало очі. І повітря на дворі здавалось таким свіжим і п'янким.
Дощ перестав лити. Хмар на небі більше не було - лише чиста безкрайня блакить. Легкий свіжий вітерець приніс з собою аромати ланів і близької річки.
Свіже повітря і сонячне світло надало їм обом сили і вони потрохи рушили у бік села. Коли попереду, недалеко від крайніх хат Гожо побачив фігуру людини, між брівми у нього з'явилась зморшка. Але то був Тимофій. Він біг їм на зустріч.
Поїхали додому вони на третій день. Пономар Тимофій керував спаленням усіх дерев'яних ідолів, які знайшли по вершинам пагорбів. Під його керівництвом перелякані селяни закидали вхід до печери камінням, а зверху на камені поставили великий хрест. Отець Нікодим настільки зміг відновити сили, що вже наступного днязміг правити Божу службу у церкві. А люди стояли навколо храму на колінах і плакали. За своїх дітей, за свої душі. З місцевих селян ніхто не посмів зайти до церкви, окрім пономаря Тимофія, який важно подавав отцю Нікодиму кадило і виносив підсвічник зі свічкою.
І навіть тоді, коли вже отець Нікодим разом з Гожо вже виїздили з Чорних трясовин, селяни вийшли і стояли вздовж дороги на колінах, проводжаючи священика.

Старий монах відкрив очі і підняв важку голову. Нічне небо на монастирем рясніло зорями. Було тихо і покійно. Пальці неспішно перебирали вузлики на чотках.
- П'ятдесят років. Вже п'ятдесят! А здається, що все це було тальки вчора. На небі булі ті самі зорі і світили вони ось так. І коли мене не стане, все залишиться як і було.
Старий монах зітхнув. Але зітхання його не було сповнене журби. Тиха радість наповнювала зморене серце.
П'ятдесят років. Що таке і тисяча років. Вони усі лишились - всі ті добрі люди. І отець Нікодим, і той переляканий, але добрий пономар Тимофій, і Рут - єврейська дівчина - весела і красива, як маків цвіт. І навіть його коник Орлик! Усе добре нікуди не щезає. Воно завжди є у Бога. Ось може і він сам - старий монах Георгій, який доживав свого віку, колишній циган Гожо, теж врешті решт не щезне, як щезає усе зле, а лишиться у Бога.