Книга 1. Повна збірка оповідань

                                  Справа 1. Справа зниклих монахів

- Благословіть, Ваше високопреосвященство!
У просторий і світлий кабінет митрополита Кам'янецького енергійною ходою зайшов худорлявий, по-юнацьки стрункий, священик, коротко вклонився, не зводячи уважних зелених очей з владики. Священик не був таким вже й молодим - він розміняв п'ятий десяток. Та тіло його було ще сильне і міцне, а в очах було щось таке невловимо юнацьке, якась енергійність і допитливість, то, що відрізняє старого чоловіка від молодого.
Владика Клімент, височенний, широкоплечий, схожий на бика, підсліпувато жмурячись, підняв погляд від широкого стола, та враз впізнавши відвідувача, приязно посміхнувся, показуючи міцні білі зуби.
- А, це ти отче! Заходь, заходь!
Голос його був під стать зовнішньому вигляду - низький громоподібний. Немов у архідиякона,- завжди приходило на розум отцю Никодиму.
Архієрей крехтячи піднявся, широко розкинув руки, ніби хотів обійнятись, та потім, ніби згадавши чин, лише благословив і перехрестив гостя.
- Добре, що ти приїхав, отче. Сідай!
Священик обережно опустився на широкий і м'який, мов перина шкіряний диван.
- Дякую, ваше високопреосвященство.
- Може чайку вип'ємо? У мене гарний чай є!
- Я з задоволенням,- м'яко відповів священик.
Владика подзвонив у срібний дзвоник і у кабінет одразу зайшов секретар - безбородий сухий монах, старий і згорблений.
- Принеси нам чайку, дружочок, - сказав владика,- і медку з Бакоти обов'язково поклади.
Повернувся до священика:
- Який медок мені з Бакотки привезли! Як мана небесна!
Отець Нікодим ледь помітно посміхнувся - він пам'ятав звичку владики пом'якшувати слова. Та коли треба - владика Клімент міг бути як грім, це отець Нікодим також знав і не раз чув.
Секретар нічого не відповів, лише постояв, дивлячись собі під ноги, ніби обдумуючи, що ж то сказав владика, а потім все ж поклонився і тихо вийшов. Коли двері за секретарем зачинились, владика повернувся до священика і заговорив.
- Радий тебе бачити, отче. До сих пір згадую тебе у своїх молитвах. Добре ти допоміг мені того разу у Почаєві. Можна сказати, що виручив. А та справа була дуже делікатна.
Владика подивився у вікно, задумався, напевно згадуючи перипетії тої останньої справи.
- І я вас також радий бачити, ваше високопреосвященство.
Владика важко зітхнув і наче прокинувшись, повернувся від вікна, сів.
- Не буду ходити по колу, ми давно один одно знаємо. Ось тепер знову є до тебе діло, отче.
Двері заскрипіли, відчинилися, зайшов секретар. В руках його був підніс з паруючим чайником, склянка меду і тарілочка з горіхами і копченими сливами. Владика замовчав. Монах поклав підніс на стіл.
- Іди Пафнутій, я далі сам. Дякую.
Секретар ще дужче згорбившись, вклонився і вийшов.
- Ти знаєш наш Преображенський монастир?
- Той, що за мурами Кам'янця, на Білій горі?
- Так, так, саме той. Там настоятелем вже більше десяти років ігумен Сільвестр. Ми ще з ним у бурсі вчились, так що я його давно знаю, пам'ятаю ще безбородого . Так ось, через три дні у монастирі престольне свято. Буде багато гостей. І з Києва, і губернатор, ну ти сам розумієш..
- Так, розумію.
- Так ось, вже три дні, як у монастирі пропали два монахи.
Брови отця Нікодима піднялись уверх.
- Так, пропали. На вечірній трапезі ще були, а зранку на службу ні один, ні другий не з'явились. Щезли. Я не хочу поки що звертатись до жандармів. З ними, як то кажуть, кашки не звариш. Тільки шкандалик буде на все Поділля.
Владика поки говорив, наповнив фарфорові філіжанки чаєм і обережно посунув одну до отця Нікодима.
- Пригощайся, отче.
- Дякую.
- І медок обов'язково попробуй- дуже ароматний. Відбірний медок!
Священик зробив ковток і посміхнувся.
- Смачно.
- Так ось отче, тепер в мене на тебе одна надія. Поїдь туди і розберись, що ж там відбувається.
- Ігумен Сільвестр про мене знає?
- Знає. Знає і чекає. Але тут політика..,- владика голосно засьорбав гарячий чай.
- Яка політика?
- Ну... у крайньому випадку, заважати він тобі не буде. Але часу в тебе три дні. Треба до престольного свята це питання вирішити. Знову свого цигана з собою візьмеш?
Священик посміхнувся.
- Візьму. Як і останнього разу візьму. Він у мене добрий помічник. А удвох і праця легше.
- Ну, то так. Бери, якщо на то твоя воля. Ще я тобі листи дам для ігумена - що буде тобі потрібно - кажи, він допоможе. Але все ж більше розраховуй на свої сили і на свою кмітливість. І їдь якомога швидше.

Вже через кілька годин після тієї зустрічі, легка бричка отця Нікодима, запряжена одним підстаркуватим, але ще міцним і швидким коником, якого у минулому році вибирав на ярмарку Гожо - молодий чорноокий циган, помічник і служка отця Нікодима, котила по околиці Кам'янця, в сторону Білої гори, туди де знаходився Преображенський монастир. За бричкою стелився густий сизий кур'ян, але повітря було приємне і свіже - декілька днів тому пройшла сильна злива, на Руських фільварках навіть на деяких хатах сильним вітром зірвало солом'яні дахи, були навіть підтоплення. Та вода доволі швидко спала, земля вже встигла підсохнути і кропива по обочині дороги рясно розрослась і буяла, пахло чимось терпким і приємним.
Гожо правив, а отець Нікодим задумливо дивився на нечасті білі хатки по краю дороги і думав про доручення владики. Гожо знав, що у такі хвилини краще не докучати отця питаннями і розповідями, тож мовчки правив і дивився перед собою.
Думки Гожо були про залишений борщ, густий і наваристий, з часничком і свіжим кропом. Ех, не дав отець навіть попробувати – поїхали - поїхали, в монастирі тебе нагодують. Ага, нагодують. Знаю я ті монастирські різносоли, особливо у піст. Від таких думок, рот наповнився слиною і Гожо сплюнув на дорогу.
- Що це ти, Георгій, плюєш на світ Божий? Про борщ згадав?
Отець Нікодим завжди називав хлопця Георгієм, по-християнськи, хоча насправді він був Гожо - що означає красунчик, звичайне циганське ім'я. Гожо і був циганом - високим, з густою і темною, наче смоль чуприною і тоненькими парубоцькими вусиками. Борода в нього ще не росла - було йому всього сімнадцять. Батьки його померли від холери сім років тому. І він би помер, але отець Нікодим врятував його, виходив і Гожо вирішив залишитися при священикові. Він вирішив, що буде з отцем Нікодимом до кінця життя і так віддасть борг. Хлопець думав, до всі священики такі, як отець Нікодим, але чим більше часу він проводив поруч з ним, тим більше починав розуміти, що то є незвичайна людина. Гожо прикипів до свого спасителя, він вже сприймав отця Нікодима, як батька і як старшого товариша.
- І звідки ви ото знаєте, про що я думаю? - здивовано спитав Гожо священика, - ви вмієте думки читати?
Священик посміхнувся.
- Усі твої, Георгій, думки у тебе на обличчі написані величезними буквами.
Гожо провів долонею по щоці, та побачивши лукавий погляд отця Нікодима, зрозумів, що той шуткує і сам посміхнувся.
- Ну справді, звідки ви взнали про борщ?
- Це насправді дуже просто. От якби усі загадки можна було так легко розгадувати, як цю. По-перше ти любиш попоїсти - згоден?
- Ну, а хто не любить?
- По-друге, ти сьогодні не встиг у повну міру насолодитися цією страстю, бо ми спішно виїхали. Так?
- Яка ж це страсть? Я голодний як Сірко тітки Ориськи - з самого ранку окрім пиріжка у роті нічого не було.
- Бачив я той пиріжок, - засміявся отець Нікодим, - розміром з добру курку. А зараз піст.
- Я молодий, мені потрібно добре харчуватись.
- Ну а втретє - коли ми проїхали хуторець, де криниця біла, там буряком вареним запахло, ось тоді ти і почав слину ковтати і мріяти про борщ.
Дійсно, все було дуже просто, думав Гожо, треба тільки трохи уважності і тоді все стає на своє місце. Але у нього самого не було тої уважності, вічно думки його скакали, наче молодий лошак - з одного предмета на інший. Треба навчитись отій увазі, яка була у отця Нікодима. Тоді і Гожо зможе так само дивовижно робити правильні висновки.
За розмовами вони вже майже доїхали до пункту призначення.
Преображенський монастир розміщувався на околиці Кам'янця, на високій горі, яку містяни називали Білою. І справді, у ясний сонячний день голі скелі, на яких майже не було рослинності, здалеку здавались білими, ніби вкритими снігом. Будівлі монастиря ніби виростали з каменю, і здавалось, що ніхто їх не будував, а все то було тут завжди, навіть тоді, коли ще не було самого міста.
Бричка неспішно котила догори вузькою дорогою, священик і його помічник ще здалеку побачили круті мальовничі схили Білої гори і сам Преображенський монастир. Деколи вони зустрічали вози, які їхали з монастиря. Селяни знімали солом'яні капелюхи і вітались, Гожо завжди вклонявся у відповідь, потрясаючи своєю густою чуприною. Отець Нікодим піднімав капелюха, вдивлявся у обличчя селян, ніби намагаючись когось впізнати.
Коли бричка нарешті зупинилась перед високими ворітьми монастиря, сонце вже потроху, неохоче почало сповзати на захід. Починався довгий літній подільський вечір.
До них вийшов високий згорблений монах, він підозріло нахмурився і мовчки дивився з під косматих сивих брів на прибульців.
Отець Нікодим зіскочив з брички, потягнувся, потім неспішно підійшов до монаха і привітався.
- А що, брате,- сказав, священик, чи є настоятель?
- Може і є. А може і ні,- буркнув собі під ніс монах.
- Бачу, що є.
- А ви звідки знаєте?
- Бачу, що ігумен десь з годину тому повернувся до обителі.
Отець Нікодим невинно посміхався, а у монаха його косматі брови повільно поповзли угору. Він вже дивився на священика здивовано, навіть трохи з острахом.
- А ви звідки то знаєте?
- То не хитра арифметика. Піди, брате, повідом отця настоятеля, скажи, що приїхав отець Нікодим - мене чекають.
- Так,так, я зараз.
Монах швидко почимчикував до будинку ігумена.
Як тільки він відійшов, Гожо тихо спитав у священика:
- Отче, і звідки ви знаєте, що настоятель повернувся годину назад?
Отець Нікодим поглядом вказав кудись вперед, за ворота.
- Дивись - он там, лівіше конюшня. Бачиш?
- Так.
- А коло конюшні карета.
- Так, бачу.
- Ну тож ясно, що це карета настоятеля. Хто ще у обителі на кареті їздить? Виходить, що ігумен точно у монастирі. І коні он запряжені. Бачиш?
- І точно.
- Час післяобідній. Тож кучер як приїхав, пішов спочатку пообідати, а вже потім піде коней розпрягати. Зрозумів? Тож виходить, ігумен повернувся коло години назад. То ж усе просто.
- І дійсно просто, - Гожо почесав потилицю і засміявся.
Тим часом прибіг назад монах. Він низько вклонився отцю Нікодиму.
- Настоятель чекає вас, отче,- переводячи дихання, сказав монах. Заходьте, будьте ласкаві, я вас проведу.
Настоятель Преображенського монастиря ігумен Сільвестр, спираючись на посох, вийшов гостям на зустріч. Він був худий і високий, наче жердина. Його довжелезна густа сива борода була схожа на грозову хмару. Впалі бліді щоки були майже до самих очей покриті волоссям. Блакитні, глибоко посаджені очі уважно розглядали гостей. У погляді отця ігумена було щось таке, ніби він ось-ось повинен був гримнути до землі своїм посохом і грізно відчитати гостей. Та коли він почав говорити, голос його, високий, майже жіночий, прозвучав м'яко і майже лагідно.
- Чекаю вас отче. Давно чекаю. Проходьте до мене.
Ігумен повернувся до монаха, який привів гостей.
- А ти брате Тит, поки відведи хлопчину на кухню - хай пообідає і потім скажеш брату Іоні, щоб відвів його до гостьових кімнат, там наші гості зупиняться.
Монах низько вклонився.
- А ми, - настоятель повернувся до священика,- вип'ємо чаю у мене, прошу вас, отче, проходьте,- настоятель взяв отця Нікодима під лікоть і повів по кам'яним сходам у будинок.

- Думаю, владика, розповів вам суть справи?
Ігумен вилив чай у широке блюдце і пив, посьорбуючи.
- Так. У самому загальному вигляді.
- Ми чули про ваші здібності, - ігумен на коротку мить прищурився і його блакитні очі ніби засвітились іскорками,- тож дуже надіємось на допомогу. Через три дні у нас престольне свято. А те, що з обителі кудись ділись два благопристойних монаха, при тому, що через ворота вони не виходили... Ви розумієте, підуть слухи, недобрі слухи, а це для древньої шанованої обителі...
- Я розумію.
- От і добре. Якщо вам щось буде потрібно - сміливо звертайтесь до мене.
- Для успішного виконання доручення владики,- отець Никодим говорив неголосно, але кожне слово промовляв чітко і ясно,- мені потрібно буде говорити з насельниками і послушниками.
Ігумен стверджувально кивнув.
- Окрім того,- продовжував священик,- треба буде заходити за потреби в усі приміщення.
Ігумен знову кивнув, але незадоволено скривився, ніби у блюдце з чаєм йому залетіла муха.
- Звичайно ми у всьому вам будемо сприяти, але.. але все ж ви повинні розуміти, отче, що у монастирі свої правила, свій статут, своє життя...
У двері обережно постукали. І одразу після цього вони прочинилися і в кабінет тихо мов кіт увійшов невисокий повний монах. Він став коло входу, поклонився і опустив очі долу.
- А ось і брат Лукіан,- ігумен вказав на монаха довгою як палиця рукою.
- Він буде вас супроводжувати і допомагати у нашому ділі. Він розкаже усі деталі справи ну і покаже за потреби те, що вам буде потрібно.

Отець Нікодим не став засиджуватись у настоятеля. Діло йшло вже до вечора і треба було хоча б познайомитись поближче з монастирем.
Коли отець Нікодим і брат Лукіан вийшли від ігумена, священик попросив розказати про зниклих монахів.
Священик і брат Лукіан неспішно йшли по території монастиря і монах тихо розповідав:
- Брат Фома має послух столяра. Он у нас майстерня,- монах очима вказав на невелику кам'яну прибудову зовсім поруч з конюшнею. А брат Лука несе послух у бібліотеці. І той, і інший прийняли постриг у нашому монастирі ще років п'ятнадцять тому, не менше. Брат Лука трохи старший - йому майже п'ятдесят, а брат Фома років на сім молодший.
- Вони товаришували між собою?
Монах потиснув плечима.
- Ні. Я і не бачив ніколи, щоб вони спілкувались між собою..
- А щось дивне у їх поведінці останнім часом було?
- Не знаю...Не було напевно нічого дивного. Брат Фома часто їздив у Довжоцький скит, трудився на будівництві. А брат Лука останнім часом переписував труди Іоанна Златоустого для нашої бібліотеки. Деколи працював в Архієрейській бібліотеці в Кам'янці..
- А де вони жили? Покажете мені їх келії?
- Так, звичайно.
Брат Лукіан повів священика до трьохповерхової будівлі, яка була поруч з невисокою старою дзвіницею. Вони піднялись по сходам, потім зайшли у вузький і довгий коридор з десятком дверей по обидва боки.
- Ось тут знаходяться келії монахів. Брат Лука мешкає от тут, у цій кімнаті,- монах вказав на перші двері, з лівого боку.
-А брат Фома, он там, його келія в кінці коридору, ми знайдемо туди пізніше.
Отець Нікодим почув скрип половиць і побачив, як з другого поверху до них спускається монах.
- Мир вам.
- А ось і брат Міна, він несе послух чергового в келійному домі.
По дерев'яним сходам спустився невисокий повний монах. Очі його, великі і витріщені, налякано дивились на прибульців.
- Я нічого не бачив,- випалив раптом брат Міна.
- Чого ви не бачили? - тихо але чітко спитав священик.
- Нічого!
- Зрозуміло. Покажіть мені будьте ласкаві келії зниклих монахів.
Монах налякано подивився на брата Лукіана, той неприязно скривився, та все ж махнув головою.
- Ось келія брата Луки.
Монах дістав велику зв'язку ключів, знайшов потрібний ключ і почав відкривати.
- Після того, як брат Лука пропав, хтось заходив у келію?
- Ні! Я тільки заглянув через двері один раз, коли шукали зниклих братів, і все. Ніхто більше не заходив.
Двері відчинилися, і всі троє зайшли до кімнати. Невелике вікно, ліжко коло стіни, стіл і стілець, куточок з іконами і невелика шафа, поділена на дві частини- одна з одягом, інша з невеликою кількістю книжок. Священик спочатку все уважно оглянув, не проходячи всередину, потім підійшов до ліжка, обережно підняв подушку, навіть понюхав її. Далі він підійшов до вікна і став уважно роздивлятись раму і підвіконня. Він довго і уважно розглядав вікно, нарешті, ніби прокинувся, подивився на монахів, які мовчки стояли і спостерігали за діями отця Нікодима. Священик посміхнувся монахам.
- Брат Міна, допоможіть мені відкрити вікно.
Монах підійшов, попробував смикнути за гачечок, та він вже був знятий. Як тільки брат Міна доторкнувся до ручки, вікно легко і беззвучно відчинилось.
- Дякую!
Священик висунув голову у відчинене вікно, яке виходило у внутрішній двір монастиря. Та всеж через те, що будівля знаходилась на скелі, з вікна, далі через мур відкривався живописний вид на Кам'янець. Місто було зовсім недалеко, охоронні башти розташовувались майже в один рівень з монастирськими мурами, тілько трохи далі, за скелями.
- Після того, як ми подивимось іншу келію, мені треба буде уважно оглянути будівлю ззовні.
- Добре, отче. Ви тут усе?
- Так, тут я усе що мені було потрібно оглянув.
- Ну як, є щось цікаве?- спитав брат Лукіан, коли вони йшли коридором.
- Ну так, може і є.. Але говорити поки що рано.
Брат Міна відчинив келію брата Фоми. Вона була дуже схожа на першу, але тут не було такого порядку. Ліжко не було застелене, подушка чомусь лежала на підлозі. На столі лежали оплавлені свічки і невеличкий ніж, який використовується для відкриття листів. Священик одразу пішов до вікна, обережно смикнув за ручку - вікно без зусиль відчинилось. Отець Нікодим все ретельно оглянув, потер долоні - він завжди так робив, коли у нього був гарний настрій.
- Ну що ж , давайте вийдемо на двір, мені потрібно оглянути будинок ззовні.
Келійний дім мав три поверхи. Скоріше за все, третій поверх був добудований пізніше, бо відрізнявся і вікнами і кладкою. Вікна келій частково виходили у внутрішній двір монастиря, а частково у сторону Довжоцького лісу.
-Ну так що ви не бачили?- звернувся священик до монаха Міни, який ледь встигав за енергійною ходою отця Нікодима.
Брат Міна почервонів і сопів немов ковальські міхи.
- Я немічний недостойний монах, отче. Не дуже придавайте уваги моїм словам. Я буває, таке щось ляпну, що потім навіть сам дивуюсь собі.
- Двері до келійного дому вночі зачиняються?
- Так. Я і зачиняю.
- А є інші входи у будинок?
- Ні, немає.
- А якщо немає і двері зачиняються,- священик уважно подивився на брата Міну,- то як два монаха вийшли зі своїх келій? Чи може вони туди не заходили?
Монах перелякано глянув на брата Лукіана, ніби шукаючи підтримки.
- Усі заходили. Точно заходили! Я рахую всіх монахів, коли вони розходяться по своїм келіям, а потім зачиняю вхідні двері.
Священик нічого не відповів, а став уважно оглядати будівлю ззовні.
- То виходить, що ось це вікно - то келія брата Фоми, а он то - брата Луки?
- Саме так,- відповів брат Міна, обтираючи хусточкою спітніле обличчя.
Вікна знаходились на висоті не більше трьох ліктів. Під ними проходила вимощена камінням доріжка, а далі був невеличкий квітник.

Священик повернувся, ніби щось відчув і точно - через площу до нього швидко прямував Гожо. Вигляд у того був задоволений. Коли він підійшов ближче, то став поруч і почав моргати до отця Нікодима - явно хотів щось сказати. Та священик коротким і непомітним жестом показав, щоб той мовчав.
Коли вони обходили будівлю і вже дійшли до дальньої стіни, як раптом на дзвіниці протяжно задзвонив дзвін. Скоро починалась вечірня.
- Отче, нам треба вже йти,- поклонившись, сказав брат Лукіан.
- Так. Я вам вдячний за допомогу.
- Ви приєднаєтесь до нас на вечірній службі?
- Якщо встигну - у мене ще є деякі справи.
- Якщо буде потрібна допомога - я буду у храмі.
Монахи ще раз вклонились і пішли.
- Що ти скачеш навколо мене, ніби молодий кінь?- тихо спитав священик у нетерплячого Гожо.
- Отче! Поки я обідав, я дещо взнав цікаве, до речі я заніс до вашої кімнати вечерю - там і рибка смажена, і хліб свіжий, печені овочі...
- Ну так що ти взнав цікавого? - перебив хлопця отець Нікодим.
- З тими монахами, що пропали не все так чисто. Тут у монастирі є один послушник, звати його Семен. Він, правду кажучи, якийсь трохи того..
- Чого того?
- Ну якийсь.. з мухами у голові трохи. Але все ж він мені сказав, що бачив у ніч, коли монахи пропали, біса обжерства, який ходив по монастирю..
- Кого бачив? Ти Георгій сам здається з мухами.
- Та ні! Послухайте, отче! Той Семен каже, що вийшов у ту ніч, десь коло півночі до кухні. Каже, його біс обжерства повів туди за хлібом і медом. Так ось, коли він вже повертався назад, побачив, як під стіною, у бік комори прошмигнула фігура. Семен налякався, думав що то біс обжерства, почав хреститись і десь коло колодязя біс щез. Каже - то він хресного знамення злякався.
- Чекай-чекай! І не галасуй так Георгій. Де та комора?
- Я вам покажу. Ідемо.
Комора розташовувалась недалеко від кухні. То було невисока кам'яна будівля, одна зі стін якої була прибудована до широких мурів монастиря. Вхід до комори, широкий і напівкруглий, закривали масивні дерев'яні двері. Пара вікон, по двом бокам дверей були закриті кованою решіткою. Прямо перед входом знаходився широкий старий пень, а далі вздовж стіни росло з півдюжини старих тополь. Коли отець Нікодим і Гожо підходили до комори, як раз під'їхала підвода і послушники під керівництвом низькорослого широкоплечого монаха, заносили мішки всередину.
- Ось ця комора. Степан божився, що бачив біса обжерства ось тут, під тополями. А сам Степан був он там - Гожо показав пальцем на кухню, яка була зовсім недалеко, одразу за колодязем.
- Георгій, я ж сто разів просив тебе - не тикай пальцями. Це вже зовсім по-мужицьки. Просто покажи очима, ну у крайньому випадку долонею.
Гожо опустив руку і винувато потиснув плечима.
- Але ти молодець. Зараз тут усе перевіримо.
Ще раз задзвонили дзвони до вечірньої. Сонце поступово схилялося, ніби зморившись, до кам'яного муру західної сторони. Повітря пахло лісом і пізнім літом. Було тепло і затишно.
Отець Нікодим разом з Гожо неспішно йшли вздовж стіни, потім зупинились під одним з дерев. Священик озирнувся.
-Келії знаходились за дзвіницею, відносно недалеко,- тихо бурмочучи собі під ніс роздумував він,- якщо йти під стіною у тіні тополь і кущів, то не тільки вночі, навіть у сутінках ніхто не побачить. Добре. Але ж куди йти?
-Що? Що ви сказали отче?
-Не звертай уваги, то я сам до себе?
-Аа. Зрозуміло.
Вони пройшли далі, обійшли пень і підводу, дійшли до колодязя. Колодязь був вимурований каменем, висотою з людину і доволі широким, з віконцями з усіх боків. Коло колодязя була стара дерев'яна лавка з великим відром на ланцюгу. Священик обійшов колодязь.
- А це що? Затримався він коло непримітних маленьких дверцят під одним з вікон.
- Якийсь лаз, чи що,- задумливо сказав Гожо.
- А ну попробуй відчинити. Тільки обережно. Видно, що дверцята старезні.
Гожо смикнув за край дверей і вони відчинилися напрочуд легко.
Гожо засунув голову у отвір.
- Що там? Обережно, не впади,- нетерпляче спитав отець Нікодим.
- Нічого не видно. О, та тут є драбина!
- Добре. Зачини двері назад. Ми сюди повернемося трохи пізніше.
- Давай ще трохи пройдемося, а потім вже підемо до служби.
- А коли будемо вечеряти?
- Ще встигнемо. Тим більше, що після служби буде трапеза.
Вони обійшли колодязь і рушили далі вздовж муру. Далі знаходилась трапезна, головний храм і за ним починались гостьові будки.
Почалась вечірня служба, людей на подвір'ї монастиря майже не було і отець Нікодим зі своїм супутником спокійно пройшлися по усьому монастирю. Але нічого цікавого вони не побачили. Тож вирішили йти до вечірньої.
У храмі було темно, пахло воском і ладаном. Хор, який складався з чотирьох монахів, тихо співав піснопіння вечірньої, читець тримав товсту свічку і згорбившись над книгою, читав високим неприємним голосом. Решта монахів сиділи у стасидіях - хто читав записки, хто слухав службу, а хто і куняв, схиливши голову на груди. Гожо сів у вільну стасидію, а отець Нікодим став коло кам'яної колони, недалеко від притвору. Звідти йому було видно усіх присутніх. Ось він побачив брата Міну, той співав у хорі. Лівіше, зовсім недалеко від входу в вівтар, сидів брат Лукіан. Недалеко від притвору, майже поруч з отцем Нікодимом стояла невеличка група, скоріш за все то були послушники. Вони постійно хрестились і клали поклони. Деколи з вівтаря виходив монах у дияконському вбранні і кадив здоровенним бронзовим кадилом.
Раптом отець Нікодим відчув, ніби хтось на нього дивиться. Він повернув голову праворуч і побачив дві іскорки очей, які уважно дивились на нього. То був старий монах, з довгою сивою бородою. Руки його неспішно теребили чотки, а погляд маленьких близько посаджених очей був направлений на священика. Коли їх погляди зустрілись, монах опустив очі. Але протягом усієї служби отець Нікодим не один раз ловив на собі ці короткі ціпкі погляди старого монаха.
Коли нарешті вечірня закінчилась і усі монахи мов бурсаки, швидкою юрбою попрямували до трапезної, отець Нікодим трохи відстав і йшов позаду, вишукуючи непосидючого Гожо серед юрби. Раптом хтось ціпкими пальцями смикнув священика за лікоть. Отець Нікодим обернувся і побачив того самого старого монаха.
- Шукаєш правди?
- Перепрошую?
- Шукаєш правди! А ти знаєш, що правди на цьому світі немає?
- Ви можете мені допомогти? Ви щось знаєте про зниклих?
- Це треба вже у чортів питати, а не в мене.
- Чому у чортів?
- Бо то чорти відповідають за блудні діяння.
- Ви знаєте де зниклі монахи?
- Знаю!
Очі старого монаха ніби світилися зсередини. Світилися якимось недобрим вогнем.
- І де вони?
- У пеклі!
- Чому у пеклі?
- Бо таскались до жінки. А жінка для монаха- то шлях у пекло.
- До якої жінки?
- До Ванди!
Старий став часто хреститись і попльовувати то ліворуч, то праворуч. Отець Нікодим хотів ще щось спитати, але монах почав юродствувати і більше не відповів ні на одне питання.
Після трапези отця Нікодима покликав до себе настоятель.
- Ну що отче, як справи? Є хоч якісь результати?
Священик потиснув плечима:
- Поки відповідей немає. Знайомлюсь з цією шанованою оселею.
- Ну добре. Якщо щось буде потрібно- одразу заходьте. А зараз ідіть відпочиньте.
Настоятель важно повернувся і пішов, постукуючи посохом. За ним слідом засеменив брат Лукіан.

Отець Нікодим ліг на постіль, підклавши під чоботи стару кам'янецьку газету. Треба було трохи відпочити перед нічною вилазкою.
- Георгій, приготуй ліхтар і свічки. Вирушимо коло опівночі, думаю у цей час в монастирі буде тихо і нам ніхто не буде заважати.
- То ми що, поліземо у колодязь?- спитав Гожо дістаючи з портфеля невеличкий ліхтар "летючу мишу", півдюжини свічок, склянку з олією для лампи.
- Так. А ти що, боїшся?
- Ні. А ось собак я боюся - це я щиросердно признаю. Колись у дитинстві мене собака вкусив, ось с тих пір я і побоююсь.
- Ну, надіюсь собак там не буде. Так... ще приготуй мотузку - може потрібно буде. На всяк випадок.
- Так ви щось побачили чи взнали, отче?
- Де що я вже знаю. Але треба все ще прояснити до кінця. Ванда, Ванда... хто така та Ванда..
- Яка ще Ванда?
- І я хочу взнати, хто така та Ванда і яке відношення вона має до наших зниклих монахів.
Коло опівночі отець Нікодим і Гожо тихо вийшли зі своєї кімнати. У гостьовому будинку крім них, більше нікого не було, так що їм ніхто не заважав. Вони деякий час постояли коло входу для того, щоб очі звикли до темряви. Ніч була ясна і тепла. Десь внизу за мурами, коло річці стрекотали жаби. Зорі на небі, чисті , яскраві і привітні ледь тремтіли. Священик підняв очі і залюбувався на нічне небо. Він не рухався і прислухався до нічних звуків. Коло храму вздовж вимощеної доріжки неяскраво світили ліхтарики на стовбчиках, у деяких вікнах келій також дрижали вогники. І лише коло будинку настоятеля було більше світла, але для діла то зовсім не заважало - будинок був далеко. Священик зі своїм супутником тихо рушили до колодязя. Вони йшли під деревами, ближче до монастирського муру, м'яка трава робила їхні кроки зовсім беззвучними.
Коло колодязя, у невеликій ніші, також горіла лампада, так що шукачам пригод для того, щоб не опинитись у її неяскравому світлі, треба було оминути колодязь і зайти з іншого боку, що вони і зробили.
- А ну, давай обережно відчиняй,- прошепотів отець Нікодим.
Гожо присів і намацав дверцята. Потім потягнув їх до себе.
-Відчинив?
-Так!
-А тепер запали ліхтар, але запалюй всередині колодязя, що світла не було видно. Давай, я тобі допоможу.
Через деякий час внутрішня частина колодязя освітилась, вони побачили грубу внутрішню кладку і залізну драбину вниз, в колодязь.
Священик поклав руку на першу скобу і смикнув її- здається тримається міцно.
- Давай я полізу першим,- прошепотів священик,- даси мені ліхтар, а потім ти лізь слідом за мною. І не забудь зачинити за собою дверцята.
Отець Нікодим звісив ноги, міцно схопився за драбину, вчепив ліхтар на руку і почав потроху спускатись. Гожо слідував за ним. Вода десь хлюпала унизу, пахло сирістю і ставком. Отець Нікодим намагався триматись міцно, бо драбина від вологи була слизькою. Коли отець Нікодим спустився десь на вісім чи дев'ять ліктів, раптом ліворуч він побачив темпий отвір у стіні колодязя.
- А ну чекай,- схвильовано прошепотів священик,- тут здається є прохід.
- Де? - шепіт Гожо луною відбивався від стін і здавалось, що звук йде знизу.
Порівнявшись з отвором, священик побачив непримітні металеві сходи на які можна було стати і безпечно перелізти до самого отвору.
Отець Нікодим обережно переліз на сходи і ступив на кам'яну підлогу. Він опинився у доволі великій ніші, тут можна було стояти у повний ріст. Посвітивши перед собою, він побачив у декількох кроках дерев'яні двері. Руки мілко дрижали від напруги.
Отець Нікодим висунув назад у колодязь ліхтар.
- Георгій, давай сюди. Тут двері!
Гожо переліз до священика, світло ліхтаря освітило бліде обличчя хлопця.
- Все добре?
- Так. Але не люблю я лазити по колодязях, особливо вночі.
Священик освітив двері, взявся за металеву ручку і обережно потягнув на себе. Двері беззвучно прочинились.
- А ну, потримай,- отець Нікодим протягнув ліхтар Гожо.
- Посвіти сюди!
Він пальцями доторкнувся до кованих масивних петель, потім понюхав пальці.
- Змащено дьогтем і зовсім недавно.
- Це щоб не скрипіли!
- Напевно. Пішли.
За дверима був доволі вузький прохід, який вів далі у темряву.
- Ми не заблудимось? - стривожено спитав Гожо.
- А ти, Георгій, чого так хвилюєшся? Тут собак немає.
- Та ні, я так. Куди ж ми вийдемо?
- Кудись вийдемо.
Деякий час вони йшли вимощеним цеглою коридором, нарешті вони знову отинились перед дверима.
-Тепер тихо.
Отець Нікодим приклав вухо до дверей і прислухався.
- Що це? Ти чуєш?
- Здається вода. Ніби струмок дзюрчить.
Священик став відкривати двері, але на цей раз було важко.
- Георгій, допоможи.
Вони удвох натиснули плечима і двері повільно почали піддаватись. Одразу через проєм почала текти вода. Не дуже багато, та ноги по кісточки вже були мокрими.
- Що це?
Отець Нікодим посвітив перед собою. Вони опинились у вимощеному цеглою тунелі, по дну якого текла вода з намулом. Пахло чимось затхлим і неприємним.
- Це щось схоже на стару каналізацію, і мені здається, що веде вона до міста.
- У Кам'янець?!
- Так, у Кам'янець. Пішли.
Вони почали спускатись.
- Чим це так тхне?- Гожо скривився і затулив долонею ніс.
- Може пацюки? Цей намул під ногами- напевно він тут після останньої зливи. Дивись!
Священик підняв ліхтар- на цегляних стінах майже під самою стелею був чіткий слід від води.
- Ось куди вода доходила під час зливи. Добре, що зараз немає дощу, а то нам би тут було неперелюбки. Їдемо.
Вони пішли далі. Ехо відбивалось від вологих стін і Гожо постійно здавалось, що хтось переслідує їх. Хлопець постійно обертався, намагався триматись ближче до отця Нікодима, який, здавалось, зовсім не хвилювався. Він йшов вперед, присвічуючи собі дорогу ліхтарем і уважно все оглядав.
Йшли деякий час, нарешті вони опинились в просторому залі. По периметру залу були кам'яні помости, а посередині стояла вода.
- Що це? - сказав Гожо,- тут щось плаває. Підсвітіть отче.
Священик теж побачив щось темне у воді. Він обійшов по периметру залу, підійшов ближче і сів навколішки. Рука з ліхтарем опустилась і вони побачили тіло людини. Це був потопельник. Голова і ноги були під поверхнею води, а згорблена спина виглядала з води, наче чорний острівок.
-Господь милосердний!- здавлено прошепотів Гожо.
Отець Нікодим перехрестився, рука з ліхтарем на мить здригнулась.
- Треба витягнути тіло з води.
Гожо нічого не відповів, лише підійшов ближче до священика.
- Тримай ліхтар.
Отець Нікодим передав ліхтар хлопцеві, а сам заліз у воду. Тут було не дуже глибоко- вода доходила майже до поясу. Він обережно потягнув тіло до себе, потім виліз із води і став затягувати потопельника на сухе місце. Тіло було важке, мокра і слизька одежина робила роботу ще важчою. Та через деякий час потопельник був вже на сухій підлозі. Священик витяг задеревенілі ноги з води і обережно перевернув тіло.
То безумовно був один зі зниклих монахів. Чорна довга борода заліпила роздути обличчя, у відкритих мутних очах застиг жах, мокрий підрясник задерся, відкриваючи худі, жилаві ноги.
- Так. Одного зниклого монаха здається знайшли.
- Що з ним сталось? Його вбили?
Отець Нікодим обережно перевірив розпухлі руки, шию потопельника, потім провів долонями по тілу. У кишені підрясника щось було. Священик дістав згорток, який був перев'язаний навхрест мотузкою.
- Так, а це що?
Священик потягнув за кінець мотузки, потім розвернув мокру тканину. Всередині була розбита пляшка вина, копчені груші, добра жменя цукерок вперемішку з роздавленими і розмоклим вергунами.
Священик піднявся, обличчя у світлі ліхтаря було блідим, але очі блистіли.
- Тут усе зрозуміло.
- Що зрозуміло?- спитав Гожо,- особисто я нічого не розумію. Хто його втопив? І як він тут опинився?
- Пішли далі, пізніше все тобі поясню. Підлий олії у ліхтар.
Гожо дістав склянку з олією і коли заправив ліхтар, вони рушили далі.
Та пройшли вони зовсім недалеко. Коридор скоро закінчився стіною. До стіни була закріплена металева драбина, яка вела кудись вверх. Під ногами були купи густого в'язкого намулу.
Тіло священик і його супутник спочатку не помітили, воно у сутінках було схоже на одну з куп намулу. Та побачивши мертве бліде обличчя з відкритим ротом, Гожо голосно крикнув, відсахнувся назад.
Це був другий монах. Тіло лежало у невеликій калюжі, ноги і руки були підібрані, неначе небіжчик хотів стрибнути.
- Я так і знав,- тихо вимовив священик і перехрестився.
- Хай Господь простить гріхи рабу Божому і прийме його у садах Небесних.
- Амінь, - ледь чутно вимовив Гожо.
Священик обережно перевернув небіжчика на спину. Перевірив кишені, оглянув тіло, згодом піднявся і важко зітхнув.
- Ту усе зрозуміло. Посвіти мені, я полізу догори.
Отець Нікодим передав ліхтар Гожо і поліз по драбині. Зверху драбина закінчувалась металевим люком. Священик пробував зсунути люк з місця однією рукою, але у нього нічого не виходило. Нарешті він що є духу натиснув головою і плечима і люк почав потроху піддаватись. У щілину дмухнуло свіже повітря. Священик натиснув ще раз, потім допоміг собі рукою. Він обережно висунув голову- це був Кам'янець. Отець Нікодим знаходився серед пустої нічної вулиці міста і виглядав з люку для дощових стоків.

Владика все підливав отцю Нікодиму чай у широку фарфорову філіжанку і розпитував деталі діла- хотів усе знати, навіть самі мілкі подробиці. Перепитував по декілька разів одне і те саме, і тільки витріщав очі на священика і прицмокував губами, коли той неквапливо розказував.
- Ну і як ти здогадався, що небіжчики, згадай Господи їх грішні душі, були у тім підземеллі?
- Ваше високопреосвященство, я лише йшов по їхньому сліду, ось і все.
- По якому це сліду?
- Тут усе просто- коли я оглянув келії брата Луки і брата Фоми, я одразу побачив, що пішли вони самі, ще й вночі, коли усі спали. Вікна що в одній, що у іншій келії були не зачинені, а лише прикриті ззовні. На підвіконні і під самим вікном лишилися сліди того, що сюди перелазила людина і не один раз. Тож висновок був такий- загиблі не раз користувалися цїєю сумнівною дорогою для своїх справ. Вони не дуже приховували сліди у келіях, бо скоріш за все надіялися, що ніхто ніколи не взнає про ці відлучки.
Тобто я зробив перший висновок- загиблі не один раз, а можливо і регулярно вночі користувались вікнами, як дверима для того, щоб таємно відлучатися зі своїх келій кудись.
Ну а далі, від вікон я пішов слідами і опинився коло старого колодязя. Там ми з моїм помічником Георгієм знайшли лаз. Петлі дверцят зовсім недавно були змащені дьогтем, явно для того, щоб безшумно користуватись тим ходом. Я тоді нічого не став казати шановному ігумену про знахідку, бо не знав- чи дозволить він далі йти по слідам. Тож як тільки стемніло і у обителі все стихло, ми відправились у пекельну подорож тими підземними коридорами. Коли ми йшли підземеллям, я побачив сліди великої води і одразу згадав, що напередодні, коли виявили що монахи зникли, була сильна злива. То ж коли ми знайшли тіла загиблих - усе стало на свої місця. Загиблі відправились вночі напередодні зливи у місто таємних ходом, але у підземеллі їх застала негода. Вода в такі моменти дуже швидко прибуває. У загиблих не було шансів на спасіння.
Лишалось тільки два питання: перше-чи йшли загиблі разом і друге - куди саме вони ходили.
На перше питання я відповів собі так- загиблі не шли разом. Більше того - брат Лука, якого ми виявили у воді, тільки йшов у місто- в його речах ми знайшли подарунки комусь - вино і солодощі. А брат Фома чи пішов раніше, а може вже повертався назад..
На друге питання у мене є можливі варіанти відповіді, але з дозволу вашого високопреосвященства, я не буду про це казати- через пікантність справи і для того, щоб не зганьбити пам'ять загиблих духовних осіб. У свою чергу, беру на себе працю молитися за нещасних і за те, щоб Господь дарував їм прощення.
Владика слухав отця Нікодима з відкритим ротом. Струмочки поту стікали по його м'ясистому обличчі. Владика обтирав мокрого лоба хусточкою.
Коли священик закінчив свою розповідь, владика перехрестився і важко зітхнув.
- Дивні і страшні справи твої Господи!
Потім піднявся, підійшов до отця Нікодима.
- Отче,- сказав владика,- дякую тобі за те, що прояснив це темне і страшне дільце. Я не помилився у твоїй кмітливості - ти вкотре допоміг мені і я твій боржник.
Деякий час він мовчав, потім продовжив:
- Дуже прошу тебе, хоча я знаю, що ти і так все розумієш - німувати про цю справу.
Священик кивнув головою.
- Дякую тобі за розуміння.
Владика піднявся і отець Нікодим теж одразу встав.
-Ось, прийми від мене оцю скромну допомогу за твої труди.
Владика протягнув священику невеликий шкіряний мішечок.
Отець Нікодим взяв мішечок и поклонився.
- Далі ти куди, отче?
- Поїду до себе, у Красноставці. Зачекалися напевно мене мої прихожани. Благословіть, владико.
- От і добре, от і добре. З Богом!
Владика перехрестив отця Нікодима, той вклонився і поцілував м'яку теплу руку.

Гожо чекав отця Нікодима коло брички. Побачивши, як той спускається разом з владикою по широким кам'яним сходам, хлопець зіскочив на ноги, поправив свитку, і пригладив долонею непокірний чорнявий вихор.
Владика не став спускатись до самого низу і лише перехрестив священика на дорогу. А коли бричка рушила, ще довго стояв і дивився їй услід, аж поки вона не сховалась за поворотом.
-Не спіши, Георгій,- сказав отець Нікодим, коли вони їхали через турецький міст.
Священик роздивлявся строкату юрбу міщан, серед яких були і русини, і ляхи, і вірмени, і жиди. Але найбільше було звичайних селян, які несли на ярмарок городину, яйці, молоко. Бричка проїхала повз Фортецю, потім догори через Підзамче і Довжок. Нарешті вони виїхали на широку дорогу через поля і неспішно покотили в сторону дому.