Глава 3. Підгорецький замок.

Глава 3. Підгорецький замок.

Перебендя лежав деякий час нічого не відчуваючи, поки крізь свідомість не почув якийсь звук. Звук наближався.

─ Остап! Прокидайся! Ти живий? ─ штурхав його професор.

─ Яків Ігнатович? ─ розплющив очі Перебендя. ─ А де прибульці?

─ Які прибульці? Ми тут самі. Може в тебе тепловий удар? Тут аномальна зона. І ти вдягнений занадто щільно, на мою думку.

─ Я їх бачив, професоре. Я з ними розмовляв. Вони такі, як про них і розповідали. Вони, мабуть, мене повернули.

─ Добре, хай буде так. Нам треба збиратися. Скоро вирушати у дорогу. Нас чекає наступне місце. Їдемо до Підгорецького замку. Ви не забули?

─ Не забув, ─ відповів він і трохи помовчав. ─ Професоре, ви мені вірите? Я бачив прибульців. Вони забирали мене до себе. Я був у їх кораблі.

─ Я не можу вам сказати однозначно. Я спав у своєму наметі, а до того роздивлявся статую бога і місце де ми були з вами раніше. Якщо прибульці і були, я їх не бачив. У будь якому разі добре, що ви живі і пережили цю ніч.

Вони зібрали свої речі і пішли до маршрутки. Дорога була довга. Остап сидів і думав над тим, що з ним трапилося. Він згадував прибульців і задавав собі питання, чи наснилося те йому.

─ Ну що, Остапе, скажете? Ви бачили прибульців? ─ наважився спитати Семен.

─ Бачив. Але ви не повірите.

─ Чому ви так кажете? Мені цікаво, ─ продовжив Семен з блиском в очах.

─ Прибульці забрали мене в корабель, коли я заснув. Прокинувся я на столі. Я був радий їх зустріти. Але вони не говірки. Очі в них витрішкуваті і по три пальці на довгих руках.

─ Це ви мабуть заснули і вам наснився сон. А про прибульців ви від інших туристів наслухалися, ─ констатував повний чоловік і на цей раз відпив кефір.

─ Ну от. Я казав, що не повірите.

─ А, професор, що скаже? ─ звернувся Семен до Якова Ігнатовича. ─ Ви бачили прибульців, які забрали Остапа? Ви ж разом пішли.

─ Ні. Я роздивлявся місце де статуя бога і плити від старовинної будівлі. В мене інша мета була. Пам’ятаєте?

Семен посміхнувся.

─ До речі, а хтось бачив щось незвичне тут? Поділіться враженнями? ─ звернувся Остап до всіх туристів.

─ Та ні. Ми походили, подивилися. Цікаво на новому місці. Потім спати пішли.

─ Зрозуміло, ─ сказав під носа Остап.

Далі їхали мовчки. Остап поринув у свої думки, поки кураторка його не повернула у реальність. Вона сповістила, що скоро прибудемо до Підгорецького замку. Там буде вечеря в лицарській залі на третьому поверсі. Люди оживилися.

─ А що нас чекає у цьому замку? ─ запитав Семен. ─ Сподіваюся тільки смачна вечеря?

─ Привид! ─ відповів коротко Остап і посміхнувся.

─ Який ще привид? Привидів же не існує. Правда? ─ уточнив Семен.

─ А там і побачимо, ─ з посмішкою пхикнув Остап.

Через деякий час маршрутка з туристами зупинилася. Кураторка повідомила:

─ Ми приїхали. В вас є час роздивитися усе. Можете взяти екскурсовода. Вечеря вже заброньована оператором і буде чекати на вас у лицарській залі на третьому поверсі. Там ви зустрінетеся за одним столом. І ще маєте вирішити чи хочете тут залишатися на ніч чи поїдемо далі. Сповістите мене про ваше рішення.

Туристи вийшли на свіже повітря і побачили замок до якого треба було ще дійти по широкій доріжці, по боках якої стояти зелені дерева, листя яких перебирав вітерець.

Біля замку була невеличка група інших людей, що слухали екскурсовода.

─ Зверніть увагу, що цей палац побудований у 1635 -1640 роках є найкращим зразком поєднання стилю ренесансу та бастіонного укріплення…

─ Професоре, я б хотів почати оглядати замок із підвалу, а потім поступово буду підійматися.

─ Я не дуже люблю підвальні приміщення. Я б хотів подивитися велич замку із середини: золото, зброю, картини, розкіш.

─ В думаєте, тут ще щось зберіглося?

─ Я зараз це побачу.

─ Добре, тоді пізніше зустрінемося.

Остап побачив вхід у підвал і почав спускатися по сходах в підземелля. На одній стіні висіла табличка з повідомленням про «білу пані». Там було її фото і розповідь про те, що Вацлав Жевуський через ревнощі замурував її у стінах замку. Тому її дух ходить тут і не може знайти спокою.

Атмосфера підвалу була трохи моторошною і гнітючою.

«Я що реально сподіваюся побачити тут привида?» ─ подумав Остап. «Але чому так почало калатати моє серце?».

Невеликі двері у вигляді решітки відокремлювали туристів від невеличкої камери за якою було видно гру світла і тіні. Створювалося враження, що там який дух дійсно виринає у простір і від того хвиля моторошності розливалася тілом.

«Невже я боюся привида? Я не боявся прибульців, і я їх зустрів. А що далі? Моє бажання здійснилося. Може, мені треба знайти нове захоплення? Може, привиди теж існують? Хмм. Якщо я тут дійсно зустріну привида так, що це мене вразить, то моя зустріч з прибульцями точно була правдою. І вже не буде сумніву, що прибульці існують, навіть якщо мені ніхто не буде вірити», ─ думав про себе Остап, виходячи з підвалу і піднімаючись на перший поверх.