Глава 2. Галявина Громовище.

Глава 2. Галявина Громовище.

 О четвертій годині дня сонце вже збавило свій жар, а мікроавтобус з групою туристів зупинився у місцевості Громовище. Туристи висипали з нього на свіже повітря.

─ Нарешті! Я тут! ─ вигукнув Остап з неприхованим захопленням в очах. Очі його світилися і блищали від захвату в очікуванні пригод. А посмішка розтягнулася від вуха до вуха.

Більша частина туристів вирішили спочатку впорядкувати питання із заселенням. Остап же вдягнув свій рюкзак, до якого був причеплений, дбайливо складений у спеціальну сумку циліндричної форми, намет.

─ Якщо ви не проти, я б пішов з вами, ─ звернувся до Остапа Яків Ігнатович. ─ Хоч я і не вірю в прибульців, як ви, але, думаю, удвох буде безпечніше там перебувати. В мене теж намет із собою. Я приїхав дослідити територію, а не просто на прогулянку. До того ж, якщо вас дійсно заберуть прибульці, то я зможу про це розповісти.

─ Я не проти, ─ сказав Остап і вони з професором рушили у ліс на пошуки галявини, загадок історії і прибульців.

Пройшовши деякий час лісом, вони побачили галявину, де дерева були складені у формі квадратів на землі. А неподалік були встромлені вертикально стовпи і там було нагадування вирізьбленого обличчя.

─ Оце мабуть те язичницьке капище. Не даремно це місце біля села Купище, ─ вигукнув професор. ─ А це, мабуть, та статуя невідомого бога.

Остап глянув на те і трохи перекосив рота.

─ Професоре, як ви думаєте, вони тут приносили жертви?

─ Цілком можливо. Та я не можу знати напевно.

─ Якось не дуже мені подобається це місце. Мені б тут не хотілося ночувати. Та й не думаю, що саме тут прибульці приземляться. Для них має бути більша галявина.

─ Ви маєте рацію, Остап. Тут дійсно не дуже хочеться залишатися. Я поставлю намет неподалік у лісі. І стосовно прибульців, ви теж праві. Думаю має тут бути інше місце. Та я хочу дослідити саме це.

─ Тоді я сам піду далі. Я все таки до прибульців приїхав.

─ Зачекайте. Я з вами. Я повернуся сюди. Я теж хочу спочатку роздивитися що тут є.

Вони ще трохи пройшли лісом і вийшли на велику галявину. Вона різко відрізнялася від лісу. Там трава була зовсім коротенька або пожовкла.

─ Дивіться, професоре. Тут дійсно рослинність себе погано почуває. Я тут поставлю намет, щоб прибульці мене точно помітили.

─ Я б не радив вам тут розміщуватися. Уявіть, що в ночі буде гроза. Якщо все, що говорять правда, то вас тут засмажить живцем.

─ Я дивився погоду. Ні дощу ні грози не передбачається.

─ Ну, робіть як знаєте. Я піду поставлю намет у лісі, доки видно.

─ Так, я теж займуся наметом. В будь якому разі ви знаєте де мене знайти.

Кожен зайнявся своїми справами. Остап розклав намет, заліз у нього, ліг на каремат і дивився у відчинений простір, як сонце сідає за обрій. Спека і втома давали про себе знати і він став потроху заплющувати очі, хоча і намагався не засинати.

***

Корабель прибульців зупинився над галявиною.

─ О! Дивись, ще один сміливець! Сам прийшов! ─ дивився один із прибульців на монітори.

─ Так. Буде ще одне поповнення і база для дослідження.

Корабель підлетів ближче. Через спеціальні отвори вийшов промінь світла і галявина на лічені секунди освітилася. Промінь згас.

Остап відчув як його долоня доторкнулася до чогось холодного і відкрив очі. На нього світило яскраве світло, а сам він опинився на металевому столі. Над ним стояли два яйцеголові прибульця з витрішкуватими очима.

─ О! Це ви! Я вас впізнав! Ви такі як я вас і уявляв собі! ─ вскочив зі столу Остап і розкрив руки для обіймів.

Інопланетяни отетеріли.

«Що це він робить?» ─ запитав телепатично один прибулець у іншого.

«Не знаю. Та ще він каже, що знайомий з нами. Дивний він якийсь», ─ відповів подумки другий.

─ Чого ви мовчите, мої любі! Я так чекав на вас!

Інопланетянин торкнувся голови чоловіка, заплющив і відкрив очі, після чого заговорив на мові Остапа.

─ Вітаю на нашому кораблі! А ми вже знайомі?

Остап, не приховуючи задоволення від зустрічі схопив прибульця за руку. Вона в нього була довга, з трьома пальцями.

─ О! І пальців три, як обіцяли!

─ Хто обіцяв? ─ відсахнувся прибулець і вирвав свою руку з руки Остапа.

─ Туристи! Які бачили вас і ділилися враженнями! ─ відповів Остап і витягнув посмішку від вуха до вуха.

«Про нас знають, командоре. Що робити?» ─ запитав подумки другий інопланетянин у першого.

«Та бачу! Ми припустилися помилки коли раніше самі виходили до об’єктів викрадення. Мабуть нас помітили. Хоча їх техніка тут не працює і вона примітивна, не може нас зафіксувати. Ми спритніші. Доказів нашого існування у них немає», ─ відповів мовчки перший не зводячи очей з Остапа.