Глава 3. Балакучий рак і смішна плутанина

     Марко й Дельфік пливли далі, і раптом попереду з піску вигулькнули дві червоні клешні.
— Ой-ой-ой, стережіться! — закричав хтось тоненьким голоском. — Тут небезпечно! Тут слизько! Тут… ой, і я знову забув, що саме тут!

    З піску виліз невеличкий рак у смішному капелюшку з мушлі. Він почав метушитися й говорити так швидко, що Марко не встигав ловити кожне слово.

— Привіт, це мій друг Балакун, — представив його Дельфік, ледве стримуючи сміх. — Він може говорити без зупинки навіть уві сні.

— Я Балакучий Рак, але друзі кличуть мене Балакун, — випалив рак і простягнув клешню Маркові. — Хочеш послухати історію про те, як я одного разу загубив свою мушлю? Або, може, про те, як я зустрів каракатицю, яка вміє малювати чорнилом? Або…

    Марко розгублено кліпав очима, намагаючись відповісти хоч на щось. Але рак не давав йому й слова вставити.

— Гей, Балакун, може, ти трохи помовчиш? — нарешті перебив його Дельфік.

— Помовчати? Я? — образився рак. — А про що тоді ви будете мовчати разом зі мною?

    Марко не витримав і розсміявся.
— Ти справді дуже балакучий!

— О! Нарешті він заговорив! — вигукнув Балакун. — Вітаю, ти пройшов випробування на витривалість! Бо тільки справжній друг може вислухати мене бодай п’ять хвилин!

    Дельфік хитро підморгнув:
— Бачиш, Марку, іноді важливо не перебивати й уважно слухати. Навіть якщо хтось говорить дуже багато.

  Марко кивнув і посміхнувся. Він зрозумів, що навчився чомусь новому, навіть у такого дивакуватого рака.

    А Балакун уже почав нову історію:
— До речі, ви знали, що морські зірки можуть відростити втрачену руку? О, це неймовірно! Хочете, я покажу?..

— Може, іншим разом, — засміявся Марко. — А зараз я хочу дізнатися, куди ми пливемо далі.

— До Мудрої Медузи! — серйозно відповів Дельфік. — Вона знає всі таємниці морської глибини.