Глава 5. Розмова зі Зорями

     Коли небо зовсім стемніло, Вітерко тихенько підняв Марка ще вище — аж туди, де сяяли зорі. Хлопчик здивовано роззирнувся: навколо було стільки вогників, що здавалося, ніби хтось розсипав кошик із діамантами.

— Вау… — прошепотів Марко. — Вони справжні?

— Авжеж, — кивнув Вітерко. — Але в кожної зорі — своя історія.

    Найближча зірочка весело підморгнула.
— Привіт! Я Зоринка. Моя робота — світити мандрівникам, щоб вони не загубили дорогу вночі.

    Поруч заговорила інша, трохи більша зірка.
— А я допомагаю дітям загадувати бажання. Коли бачиш, як я падаю, — швиденько думай про те, чого хочеш найбільше!

    Марко широко розплющив очі.
— А якщо я загадаю, щоб усі люди були добрими?

Зорі радісно засяяли ще яскравіше.
— Це найкраще бажання, яке ми чули! — хором відповіли вони.

    Над ними з’явився місяць — круглий, мов величезна лампа. Він доброзичливо посміхнувся.
— Молодець, Марко. Ти навчився слухати природу, розуміти вітер, хмари, грім і зорі. Тепер ти справжній друг неба.

    Хлопчик відчув, як у грудях розливається тепло. Він подумав: «Я звичайний хлопець, але ж можу стати частиною чогось великого».

  Зорі заграли навколо нього, складаючи яскравий візерунок — вони намалювали хлопчика з книжкою в руках.

— Це ти, — сказала Зоринка. — Бо кожна твоя пригода — нова історія, яка світитиме іншим.

    Марко усміхнувся й міцніше притиснув до себе свою чарівну книжку.
— Дякую, друзі. Я ніколи не забуду цієї ночі.

   А в небі вже загорялась світанкова смужка — час було готуватися до прощання з Країною Вітрів.