Глава 4. Грім та Блискавиця

     Щойно Марко з Вітерком наблизилися до гір, небо потемніло, а навколо загуркотіло. Схоже було, що величезний барабанщик десь угорі бив у свої барабани.

— Ого! — вигукнув Марко. — Це що, землетрус у небі?

— Ха-ха, ні! — засміявся Вітерко. — Це наш добрий знайомий Грім! Він дуже голосний, але зовсім не злий.

     І справді, з-за хмари виглянув кругловидий дідусь у капелюсі. Він підняв у руках величезні дерев’яні ложки й почав гучно вибивати ритм.

— БУМ! БА-БА-БУМ! — лунав його «оркестр».

— Оце я розумію музика! — Марко аж прикрив вуха, але все одно сміявся.

   Раптом поруч промайнула яскрава стріла світла. Вона так швидко розрізала небо, що хлопчик аж присів.

— А це хто?! — здивовано запитав він.

— Це моя сестричка Блискавиця, — урочисто промовив Грім. — Вона дуже швидка і яскрава, любить малювати у небі вогняні візерунки.

    Блискавиця підморгнула Маркові й провела у повітрі цілий малюнок — сердечко, яке спалахнуло й розчинилося.

— Вау! — вигукнув хлопчик. — Ти справжня художниця!

— Дякую, — усміхнулася Блискавиця. — Але пам’ятай: до мене треба ставитися обережно. Я люблю гратися, та іноді можу налякати. Тому під час грози краще сидіти вдома або ховатися.

— Я зрозумів, — серйозно кивнув Марко. — Ти гарна, але й сильна.

     Грім задоволено погладив бороду.
— Молодець, хлопче! Тепер ти знаєш: і грім, і блискавка не для страху, а для рівноваги у природі. Завдяки нам повітря очищується, рослини отримують силу, а небо — свою красу.

    Марко ще довго дивився, як блискавка малює у небі, а грім акомпанує їй. Це був найдивовижніший дует, який він коли-небудь бачив.

— Дякую вам! — гукнув він і рушив далі разом із Вітерком.

    А попереду вже сяяли далекі зорі, які запрошували у нову мандрівку.