Глава 3. Танок хмар і дощова музика

     Марко з Вітерком піднялися на пагорб і раптом опинилися просто серед білих пухнастих хмар. Вони були схожі на величезні ватні кульки, що пливли небом.

— Ух ти! — вигукнув Марко. — Це ж наче гора морозива!

— Обережно, не кусай! — засміявся Вітерко. — Це мої друзі, хмарки. Кожна з них має свій характер.

     До Марка підкотилася маленька хмаринка. Вона була така пухнаста й легка, що хлопчик відчув, ніби доторкнувся до солодкої вати.
— Привіт! Я Пухлик, — весело сказала вона. — Люблю кататися небом і складати форми. Хочеш, зроблю слона?

   І справді: хмаринка миттю витягнула хобот, розгорнула вушка й стала схожою на справжнього слона. Марко аж підскочив від радості.

  Тим часом велика сіра хмара насупилася й загуркотіла:
— Ну і що ви тут розвеселилися? Час серйозних справ! Треба напоїти поля й сади!

— Це Гримчак, — пошепки пояснив Вітерко. — Він суворий, але без нього не буде дощу, а без дощу не виросте жодна квітка.

    Сіра хмара розкрилася — і на землю полився теплий літній дощик. Він барабанив по листю, стукав по калюжах і награвав цілу мелодію.

— Чуєш? — підморгнув Вітерко. — Це дощова музика. У кожній краплі є свій звук. Разом вони складають цілий оркестр!

     Марко виставив руки й закрутився під краплинками, наче на танцполі.
— Це найкращий концерт у світі!

   Навіть Гримчак посміхнувся і пустив веселку, що розквітла просто над ними.

— От бачиш, — сказав Вітерко. — Навіть найсерйозніші хмари вміють усміхатися.

    Марко глянув на кольорову дугу в небі й прошепотів:
— Я ніколи цього не забуду…

   А попереду вже виднілася нова пригода — далекі гори, де ховалися справжні блискавиці.