Глава 1. Книга відчиняє двері до вітру

     Марко сидів на горищі й грався з маленьким паперовим літачком. За вікном грав легенький вітерець, і він подумав: «Було б круто полетіти вище, ніж літачок». Раптом зелена чарівна книга на полиці тихенько зашурхотіла — і немов вітром перегорнула сторінку.

     Він підняв її, і зсередини вискочив саме такий вітерець: маленький, іскристий, що запахом нагадував свіжоскошену траву. Він погойдав Маркові волосся й щось тихо проспівав, ніби дзвіночок.

— Привіт! — прошепотів вітерець, і Марко одразу відчув, як усмішка з’явилась сама собою. — Я Вітерко. Хочеш пограти?

— Я… ти справжній? — шепнув Марко, бо щось подібне бачив тільки в мультиках.

— А правда чи ні — перевіримо! — підморгнув Вітерко і зробив такий сильний дрижак, що паперовий літачок Марка поважно піднявся й закрутився в повітрі, ніби маленький вертоліт.

   Раптом горище розпочало обертатися, але не лякаючи — швидше як карусель із приємним холодком у повітрі. Вони вилетіли крізь дах, і світ навколо змінився: замість міських дахів — широкі простори, де трави хвилювалися, мов хвилі, і там-сям злітали маленькі вітрячки в усі боки.

— Ласкаво просимо до Країни Вітрів! — пролунав голос із далини, м’який і сипкий водночас. Перед ними з’явився великий вітряний мур — не страшний, а добрий: в ньому блищали маленькі прапорці і дзвіночки, що співали коли їх торкав вітер.

— У нас тут кожен вітерок має свою роботу, — додав Вітерко. — Є теплі літні подувчики, є холодні зимові шурхотуни — і всі дружать. І ти, Марко, можеш навчитися розуміти їх.

     Хлопчик вдихнув глибоко — повітря тут було інше: чисте, свіженьке і трохи солонувате. Вітерець щекотав йому ніс, і Марко захитав головою від захоплення.

— Готовий до пригод? — поцікавився Вітерко.

— Готовий! — відповів Марко, і його серце тріпотіло, як крила метелика.

     І вони пустились у путь — де вітер не просто дме, а розповідає історії.