Глава 3. Веселий Ліс і лінива Білочка

     Марко йшов стежкою з золотих листочків. Вона вела його все глибше в ліс, де дерева співали пташиними голосами, а кущі тихенько сміялися, ніби хтось їм розповів жарт.

— Ну й Веселий Ліс, — здивувався хлопчик. — Тут, мабуть, ніколи не буває сумно.

     Та раптом із гілки над його головою щось гупнуло й мало не впало прямо йому на ніс. Це був… горіх!

— Ой, перепрошую, — пролунало зверху ліниве позіхання. — Не хотіла налякати.

      Марко підняв голову й побачив Білочку. Але вона зовсім не була схожа на тих білочок, яких він бачив у парку. Замість того щоб стрибати й швидко збирати горіхи, ця лежала на гілці, загорнута в ковдру з листя, і жувала сухарик.

— Ти хто такий? — ліниво спитала вона.

— Я Марко. А ти, мабуть, та сама Білочка, про яку мені казала Сова?

— Ех… так, — зітхнула Білочка. — Але попереджаю: я не бігаю, не стрибаю і не збираю горіхи. Це занадто… втомливо.

— Але ж білочки завжди збирають горіхи! — здивувався хлопчик. — Як же ти взимку житимеш без запасів?

— А отак, — фиркнула вона. — Може, хтось принесе.

     Марко почухав потилицю. Йому стало трохи шкода цю сонну Білочку. Він згадав, як мама каже: “Хто не працює, той і не їсть”.

— Слухай, а давай я тобі допоможу! — запропонував він. — Разом буде швидше й веселіше.

     Білочка примружилася:

— А що я отримаю взамін?

     Марко хитро усміхнувся:

— Гру в рахування! Ти будеш рахувати горіхи, а я їх збирати. Подивимося, чи зможеш ти не переплутати числа.

     Білочка здивовано підняла вушка, бо грати вона любила навіть більше, ніж спати.

— Ну гаразд, угода є угода!

     І ось почалося: Марко збирав горіхи, а Білочка рахувала вголос. Щоправда, іноді вона плутала й казала:

— Раз, два, три… ой, я забула, яке наступне число!

     Марко сміявся, підказував, і поступово Білочка все менше позіхала й більше сміялася.

    Коли купка горіхів стала високою, Білочка аж підскочила:

— Ура! У мене є запаси! І це навіть весело. 

     Вона подякувала Маркові й подарувала йому маленький срібний жолудь.

— Тримай. Це чарівний ключик. Він відкриє тобі двері до наступної пригоди — у Місто Чисел. Там живе дивакуватий професор Калькуляторій. Але обережно, він може змусити рахувати навіть твої кроки!

    Марко заховав жолудь у кишеню, а Білочка весело помахала йому лапкою:

— Заходь ще! Але тільки з горіхами!