«Ціна однієї секунди та урок на розі будинку»

Пройшов місяць після того пам'ятного випадку на Вишенському озері. Рана на нозі Марка затяглася, залишивши лише ледь помітний шрам, але шрам у душі був куди глибшим. Хлопчик часто ловив себе на думці: «А що, якби продавчиня не почула? Що, якби коряга була міцнішою?». Це був його перший справжній, дорослий урок про те, що життя — крихка річ, і власна самовпевненість може коштувати занадто дорого.

       Проте, була в цій історії й світла сторона. Рябко — той самий бродячий пес, який з'їв хлібину з велосипеда, — тепер жив у бабусі. Вона назвала його так через кумедні руді та чорні плями на шерсті. Рябко виявився неймовірно вірним охоронцем: його гучний гавкіт відлякував чужинців ще від хвіртки, а вечорами він покірно сидів біля ніг бабусі, поклавши голову їй на коліна.

      Марко обожнював Рябка. Кожного разу, збираючись до бабусі, він заздалегідь заходив до великого зоомагазину біля свого дому. Він витрачав кишенькові гроші на різноманітні ласощі: пресовані кісточки з жилами, запашні бісквіти або спеціальні м'ясні палички. Уявляти, як Рябко радісно виляє хвостом, було для Марка окремим задоволенням.

     Нового ранку в квартирі панувала приємна метушня. Марко та Орися разом збиралися до бабусі на цілі вихідні. Марко, як старший брат, вже зібрав свій рюкзак і тепер допомагав Орисі зашнурувати кросівки. Вона крутилася, сміялася і раз у раз перепитувала: «А ми точно поїдемо? А Рябко нас чекає?».

— Через годину виїжджаємо, — попередив тато, заглядаючи в дитячу кімнату. — Перевірте, чи нічого не забули.

      Марко ляснув себе по лобі: «Смаколики!». Він підбіг до своєї копилки-ракети, витрусив звідти решту грошей і благально подивився на тата.

— Тату, можна я швидко збігаю в зоомагазин? Це всього п'ять хвилин, я встигну! Рябко ж чекає на подарунок.

    Тато кивнув:

— Добре, але тільки швидко. Туди й назад, без зупинок. Будь обережним.

      Марко швиденько взувся, схопив гроші й вибіг з квартири. Настрою додавала думка про радість Рябка. Виходячи з під'їзду, він озирнувся і побачив у вікні на другому поверсі Орисю. Вона притислася носиком до скла, посміхалася і запекло махала йому ручкою. Марко посміхнувся у відповідь, зробив жест «я швидко!» і побіг.

      Сонце припікало, день обіцяв бути спекотним. Марко квапився, перестрибуючи через тріщини в асфальті. Його думки вже були в бабусиному саду. Він добіг до рогу сусіднього будинку і, навіть не пригальмувавши, різко повернув ліворуч...

     Це була секунда, яка змінила все.

     Марко навіть не встиг злякатися. Він тільки побачив, як прямо на нього летить щось велике, чорне і блискуче. Навпроти, на величезній швидкості, з-за рогу виїхав новенький потужний електросамокат. Водій самоката, очевидно, теж не очікував побачити тут пішохода.

      Марко відчув сильний, приголомшливий поштовх у ліве плече. Сила удару була такою великою, що його відкинуло, немов паперову ляльку, прямо на газон. Світ перекинувся. Політ здався нескінченним, хоча тривав лише мить.

     Він упав обличчям у траву, але головою сильно вдарився об бетонний бордюрний камінь. Біль був різким і засліплюючим. На мить усе потемніло. Коли Марко спробував поворухнутися, голова закрутилася, а світ навколо почав дивно хитатися. Він потягнув руку до потилиці, де відчував пульсуючий біль. Пальці стали мокрими і липкими. «Кров...» — промайнула перелякана думка. Добряче ж він упав...

     Але Марко був сильним хлопчиком. Він не хотів здаватися. Зціпивши зуби, він спробував піднятися. Спочатку став на коліна, важко дихаючи. В очах паморочилося, а в вухах стояв дивний шум. Прямо перед собою на кущі він побачив понівечений самокат. Його корпус застряг у гілках, а кермо валялося окремо на асфальті.

     Марко намагався зрозуміти, що відбулося. Його дитячий розум почав здогадуватися, що трапилася аварія, і він — один з її учасників. Але де ж той, хто був за кермом самоката? Навколо було дивно тихо і безлюдно. Жодної душі. Це лякало навіть більше, ніж біль. Марко продовжував підніматися, хитаючись, немов п'яний. Голова крутилася ще сильніше, і він змушений був схопитися за шорсткий стовбур старого каштана, щоб не впасти знову.

     Саме в цю хвилину з-за понівеченого самоката з'явився молодий чоловік. На ньому була яскрава куртка-вітровка, а на спині — величезна термосумка з логотипом піцерії. Марко зрозумів: він бачив таких кур'єрів на вулицях Вінниці безліч разів. Кур'єр тримав у руці розбитий шлем і виглядав не менш переляканим, ніж Марко.

     Молодик підскочив до Марка, його обличчя було блідим, а губи тремтіли.

— О боже! Хлопчику! Ти живий? Ти мене чуєш? Пробач! Я не хотів! Я... я просто не встиг зреагувати! — він почав говорити швидко і плутано, вибачаючись знову і знову.

      Його незрозумілий та переляканий настрій передався Марку. Голова хлопчика розколювалася, і він ледь розбирав слова. Він тільки мовчки тримався за дерево, відчуваючи, як по шиї стікає щось тепле.

      Кур'єр, побачивши кров на голові Марка, зблід ще більше.

— Де ти живеш? Де твої батьки? Треба негайно покликати когось дорослого! — перепитав він, трясучи Марка за плече.

    Марко слабко показав рукою на свій будинок, який був зовсім поруч, але зараз здавався таким далеким. Молодик, не гаючи часу, взяв Марка під руку, підтримуючи його, щоб той не впав, і почав вести його додому. Кожен крок віддавався болем у голові, але Марко слухняно йшов, мріючи лише про одне — опинитися в безпеці.

      Поки все це відбувалося, минуло вже набагато більше п'яти хвилин. Тато Марка, який чекав на нього вдома, почав сполохатися. Він знав, що Марко — відповідальний хлопчик і не затримався б без причини. Серце тата стислося від недоброго передчуття. Він вибіг з під'їзду на вулицю і вжахнувся. Назустріч йому йшов кур'єр з піцою, підтримуючи його Марка. Голова сина була закривавлена, а обличчя — блідим і змученим.

     Тато підхопив Марка на руки, його обличчя скам'яніло від переляку.