«Бразильська магія та втрачений час»

У класі панувала та особлива атмосфера, яка буває лише тоді, коли вчитель затримується на нараді, а велика перерва стає територією повної свободи. Хлопці та дівчата з’юрмилися в кутку біля останньої парти. Сьогодні вони грали в «Таємничий кружечок».

       Правила були прості: у старій потертій шапці лежали паперові фішки. Всі вони були сліпучо-білими, і лише одна — яскраво-червоною, як стигла вишня. Кому випадав колір вогню, той мав розповісти про свою найцікавішу  подорож.

      Марко терпляче чекав. Микола вже встиг розказати про риболовлю на Дністрі, а Оленка — про екскурсію до замку в Кам’янці-Подільському. До кінця перерви лишалося якихось десять хвилин. Марко запустив руку в шапку, пальці торкнулися гладкого паперу. Коли він розтиснув долоню, очі хлопчика округлилися — на нього дивився червоний кружечок.

— Марко! Нарешті! — вигукнув Мирослав. — Ну, давай, ми ж знаємо, що твій атлас мандрівок найбільший у класі!

       Марко замислився. Перед очима пропливали кадри: засніжені Альпи, туманний Лондон, сонячна Одеса... Але серце раптом підказало інше. Він згадав запах вологої землі після тропічної зливи та гучні звуки барабанів.

— Це було ще тоді, коли ми жили в Києві, — почав Марко, і галас у класі вмить затих. — Одного суботнього вечора я гостював у бабусі. Ми вечеряли солодким гарбузовим пюре, яке бабуся завжди готує з дрібкою кориці, і пили чай із тим самим галетним печивом, яке так смішно хрумтить на зубах.

      Надворі вже синіли сутінки, коли задзвонив телефон. Бабуся, побачивши ім’я на екрані, аж підскочила. Вона побігла на кухню, щільно зачинивши двері, щоб я нібито міг заснути. Але стіни в бабусиному будинку не вміли зберігати таємниць. Через хвилину я почув її голос — він був таким гучним і водночас тремтливим від сліз: «Боже, як же я скучила! Ніно, як ти там? Яка зараз погода в Бразилії? Чи звикла ти вже до того океану?»

     Діти в класі подалися вперед. Слово «Бразилія» прозвучало як назва іншої планети.

— Я не витримав, — продовжував Марко. — Коли бабуся поклала слухавку, я підбіг до неї. Вона спочатку сварилася, мовляв, чому я не в ліжку, але потім зітхнула і посадила мене поруч на диван. Вона розповіла, що в неї є молодша сестра Ніна, яку я ніколи не бачив. Бабуся Ніна все життя марила теплом. Вона працювала на трьох роботах, відкладала кожну копійку, щоб десять років тому здійснити свою мрію — полетіти до Ріо-де-Жанейро. З того часу вона жодного разу не була вдома... Бабуся так сумувала, що її очі ставали схожими на два сумних озера.

       Коли Марко розповів цю історію батькам, вони не стали довго думати. Через тиждень, за обіднім столом, мама дістала з конверта чотири авіаквитки. «Ми летимо рятувати бабусине серце, — сказала вона. — І якраз встигаємо на карнавал».

— Переліт тривав цілу вічність, — Марко широко розвів руками. — Ми перелетіли через величезний Атлантичний океан. І коли двері літака відчинилися, нас зустрів не просто вітер, а справжній аромат пригод. Бразилія — це вибух кольорів!

      Марко почав описувати зустріч двох сестер, і дівчата в класі тихо зітхнули. Коли бабуся побачила Ніну в аеропорту, вони обійнялися так міцно, ніби хотіли компенсувати всі десять років розлуки.

— Але найбільше мене вразило Ріо, — голос Марка став захопленим. — Уявіть собі величезну статую Христа Спасителя, яка стоїть на вершині гори Корковаду і ніби обіймає все місто своїми кам’яними руками. Навколо — смарагдові джунглі, де мешкають галасливі тукани з величезними дзьобами. А архітектура! Старі колоніальні будиночки з кольоровою плиткою сусідять із хмарочосами, що дзеркально відбивають сонце. Все місто здається декорацією до яскравого мультфільму.

      Але справжній шок чекав на родину наступного дня. Вони потрапили на легендарний карнавал. — Це не просто свято, це океан людей і музики! — Марко аж підвівся з-за парти. — Величезні рухомі платформи у вигляді драконів, кораблів та тропічних квітів пропливали повз нас. Танцюристи в пір’ях усіх кольорів веселки кружляли під ритми самби так швидко, що здавалося, у них замість ніг — пружини. Грім барабанів віддавався в самих грудях. Ми з Орисею теж почали танцювати прямо на вулиці, а бабусі просто світилися від щастя, тримаючись за руки.

      Марко розповідав про цукрові голови гір, про білосніжний пісок пляжу Копакабана та неймовірні фрукти, назви яких неможливо вимовити. Діти слухали його, наче зачаровані. Час у класі зупинився. Ніхто не чув, як пролунав дзвінок. Ніхто не помітив, як коридори спочатку загуділи, а потім знову стихли.

      Раптом двері кабінету розчахнулися. На порозі стояв вчитель фізкультури, пан Степан, у своєму незмінному спортивному костюмі та зі свистком на грудях. Обличчя його було червоним від обурення.

— Так! Я не зрозумів! — прогримів його голос, розриваючи бразильську казку. — Це що за самовільні збори? Чому мій урок пройшов без четвертого класу? Я пів години чекав вас на стадіоні, готував м’ячі для футболу!

    Діти здригнулися і розгублено перезирнулися. — Пане Степане, але ж зараз перерва... — несміливо промовив Микола. — Перерва?! — вчитель тицьнув пальцем на годинник над дошкою. — Ця перерва почалася ХВИЛИНУ ТОМУ! А перед цим був мій урок, який ви успішно проігнорували! Ви що тут, у літаргічний сон впали? Все розповім директору і батькам!

      Марко відчув, як холодок пробіг спиною. Він так захопився розповіддю про Ніну Єгорівну та карнавальні вогні, що не помітив, як пролетіли цілих сорок п’ять хвилин уроку. Друзі теж були в шоці — вони настільки «перенеслися» в Ріо-де-Жанейро, що не почули навіть гучного дзвінка на фізкультуру.

— Це я винен, — прошепотів Марко. — Я так хотів розповісти про подорож... Пан Степан суворо подивився на Марка, потім на купу кольорових кружечків на парті. Його погляд трохи пом’якшав, але дисципліна була для нього понад усе. — Значить так, мандрівники! Будете мені усі відпрацьовувати цей урок наступного тижня — пробіжите на два кола більше! А зараз мерщій до наступного класу, готуйтеся до математики. Бігом!