«Царське озеро та батькові спогади»

Квітневий ранок ледь торкнувся підвіконня рожевими променями, коли Марко прокинувся від дивного шереху. Хлопчик прислухався: у коридорі будинку хтось тихо пересувався, чулося металеве брязкання та шурхіт цупкої тканини. Цікавість, яка завжди була головним двигуном Маркових пригод, миттєво прогнала залишки сну. Він навшпиньках вислизнув із ліжка і, намагаючись не рипіти підлогою, вийшов у коридор.

     Там, при світлі невеликої лампи, батько зосереджено перевіряв рюкзаки та вудки. — Тату? — пошепки запитав Марко, мружачись від світла. — Ти куди так рано? Сьогодні ж субота, вихідний!

     Батько здригнувся від несподіванки, а потім лагідно посміхнувся і притиснув палець до губ: — Тсс, не розбуди маму з Орисею. Збираюся на рибалку, синку. — Куди? — очі Марка заблищали. — На Царське озеро.

     Марко на мить замислився, перебираючи в пам’яті всі географічні назви, які чув раніше. — Я про таке озеро ніколи не чув. Це десь під Вінницею? Батько постукав сина по плечу: — Я теж тільки нещодавно про нього дізнався від старих знайомих. Кажуть, там природа незаймана, а риби — цілі косяки! Вирішив, що треба поїхати познайомитися з новим водоймищем. Ми ж з тобою обожнюємо рибалку, чи не так?

      Марко вирівняв спину, наче справжній капітан далекого плавання, і рішуче промовив: — Я також поїду. Мені цікаво! Можна? Батько задоволено кивнув: — Тільки якщо зберешся за десять хвилин. Марш умиватися і вдягайся тепліше, біля води зранку прохолодно.

   Марко летів до своєї кімнати, наче на крилах. Вже за мить він вискочив на подвір’я у спортивному костюмі, новій кепці та з маленьким рюкзачком. Батько вже завів машину, і тихий гуркіт двигуна в ранковій тиші здавався початком великої таємниці. — Скоріше, Марку! Нам ще довго їхати, аж у Хмельницьку область, — тато відчинив дверцята. — Нічого собі! — Марко аж рота роззявив. — У Хмельницькій області я ще не був! Це справжня експедиція!

     Машина рушила. За вікном миготіли пробуджені села, зелені ниви та густі переліски. Квітнева природа Вінниччини та Хмельниччини вбиралася у ніжну зелень. Марко без упину розпитував тата про кожне селище, повз яке вони проїжджали. — Тату, а чому воно називається Царським? Там що, царі рибалили? — допитувався хлопчик. — Хто знає, Марку. Можливо, через його красу, а можливо, через те, що воно приховане від людських очей, як справжній скарб.

     Коли сонце вже піднялося вище, за черговим поворотом дороги блиснула широка срібляста стрічка. — Тато, це вже воно? — вигукнув Марко. — Так, синку, приїхали.

    Марко першим вистрибнув з машини. Повітря тут було зовсім іншим — свіжим, наповненим ароматами вогкої землі та молодих трав. Хлопчик підбіг до берега. Трава під ногами була неймовірно яскравою і м’якою, наче оксамитовий килим. Марко присів і обережно опустив руку в прозору воду. — Ой, тату, а вода прозора, як скло, але холодна! — здригнувся він. — Ну, звичайно, Марку, надворі ще квітень, — батько почав діставати речі. — Купатися ще рано, ми ж тут не за цим. Давай, допомагай ставити намет.

     Поки тато розкладав на березі їхню тимчасову оселю, Марко з особливим трепетом діставав вудки. Це був момент істинної магії. Вони сіли на розстелену ковдру біля самої води, закинули гачки з наживкою і завмерли. Поверхня озера була спокійною, лише легкі брижі іноді розбігалися від сплеску риби.

— Щоб час минав швидше, — тихо почав батько, дивлячись на поплавець, — розповім я тобі історію, яку ти ще не чув. — Про рибалку? — поцікавився Марко. — Ні, про те, як спорт допоміг мені побачити світ. Ти ж знаєш, що я грав у баскетбол, але не знаєш, що колись наша команда виборола право поїхати на збори на Кіпр. — Ого! На справжній літак і на острів у морі? — очі Марка округлилися. — Саме так. Ми були молоді, відчайдушні й дуже хотіли перемогти. Тренувалися до сьомого поту. І ось там, на Кіпрі, серед пальм і спекотного сонця, ми виграли фінальний матч. Нам тоді дали солідну грошову винагороду. Знаєш, що я зробив першим ділом, коли повернувся? Купив свою першу машину — старенькі «Жигулі». Вона була для мене дорожчою за будь-який лімузин, бо була зароблена чесною працею і командним духом.

     Марко слухав тата, затамувавши подих, уявляючи його на баскетбольному майданчику десь далеко за морем. Раптом він помітив, що його вудка різко сіпнулася і почала нахилятися до води. — Тату! Клює! — закричав Марко, забувши про тишу. — Тягни, Марку! Помалу, не смикай різко! — підскочив батько.

     Почався справжній переполох. Рибина виявилася сильною, вона пручалася, виблискуючи лускою у воді. Нарешті на березі опинився чималий карась. Марко стрибав від радості. — Це моя перша! Справжня! Але на цьому везіння не закінчилося. Вже за годину у відрі Марка плескалося ще три рибини, тоді як у батька — лише одна маленька. — Ну, синку, ти мене сьогодні обставив! — сміявся тато. — Справжній майстер Царського озера.

    Сонце почало хилитися до обрію, забарвлюючи небо у вогняні кольори. Марко раптом відчув легку тривогу. — Тату, вже темніє... Як же ми поїдемо додому? Дорога далека, я бачив, що там не всюди асфальт рівний. Може, почнемо збиратися, поки видно?

     Батько хитро подивився на сина і поплескав по намету: — А хто сказав, що ми їдемо? Сьогодні ми залишаємося ночувати тут, під зорями. Марко застиг на місці від несподіванки, а потім видав такий радісний крик, що його, мабуть, було чути на іншому березі. — Ночувати в наметі? Справжній похід? — Справжнісінький. Зараз розведемо невелике багаття, посмажимо хліб і будемо слухати, як спить озеро.

     Цей вечір став для Марка одним із найщасливіших у житті. Сидячи біля вогню, кутаючись у теплу куртку і слухаючи татові історії, він зрозумів: неважливо, скільки тобі років і куди ти їдеш — у Дубай, Польщу чи на Хмельниччину. Головне — хто поруч з тобою. Час, проведений з батьком біля чарівного Царського озера, став для нього дорожчим за будь-які золоті квитки, бо він назавжди закарбувався в серці як символ любові, довіри та справжньої чоловічої пригоди.