Глава 63 Пост здала – пост прийняв

Минув рік. Марійка підросла, погарнішала. Їй уже купили шкільну форму. Розкішне волосся Сонячного Зайчика тепер спадало до середини спини. Бабуся навчила онуку заплітати його в коси. А це, треба зазначити, справа не з легких – змусити плестися волосок за волоском неслухняні кучері Марійки. Проте школа вимагає дисципліни!

– Не крутися, Зайчику. Ніде не тисне? Підніми руки. У плечах не тягне? Рукави впору? Стій спокійно, я тебе прошу. Дай мені на тебе подивитися, дай я поправлю бантик, – метушилася мама навколо Марійки, збираючи її вперше до першого класу.

Дівчинка слухняно підняла руки й похилила голову. Здавалося, ніби її ведуть на розстріл. Ні, ви не подумайте нічого поганого! Марійка давно з трепетом у серці чекала того заповітного дня, коли її нарешті називатимуть школяркою. Річ у тому, що… Школа елітна. Мама сама її вибирала… А от Марійчині друзі – дітлахи звичайні. Їм до елітної школи зась.

«Як же я без вас? Як же я сама? – дівчинка від хвилювання закусила губу, а мама подумала, що надто туго затягнула бантик, і з важким зітханням узялася перев'язувати його. – Як же Вовка там буде без мене? Адже він зовсім пропаде?.. Без друзів… Він – хороший хлопчик, але мало хто про це знає. Просто… Просто Вовка не показує, який він насправді душка. Ні, треба йому якось допомогти. Треба якось підтримати. Подарувати щось? Щось таке… незвичайне?»

Повз пройшов тато з великим пакетом для сміття, з якого визирала стара коробка з-під пластиліну. Марійка скрикнула, потягнулася за коробкою й ненароком вирвала з маминих рук недов’язаний бант. Святкова косичка-колосок безнадійно розтріпалася.

– Що це за фокуси? – обурилася мама, у якої зіпсувався бездоганний манікюр – ніготь, зачепившись за бантик, зламався.

Татко стояв як укопаний, спостерігаючи за донькою, яка перебирала сміття. До рукава її новенької, ретельно випрасуваної шкільної форми вже встигли прилипнути лимонна шкірка та мокрий листочок м’яти.

– Що за фокуси?!! – грізно повторила мама, виколупуючи з банта відламаний ніготь.

– Будьте ласкаві, леді, поясніть, – ввічливо поцікавився тато, – що ви з таким завзяттям шукаєте? Хм… у смітті?

– Літери, – коротко пояснила Марійка.

Точніше, думала, що пояснила. Батьки ж мали іншу думку. Назрівала гроза. На щастя, у складну для родини Журавлів ситуацію втрутилася бабуся. Хитро примружившись, вона нахилилася над пакетом, половина вмісту якого висипалася на підлогу. Онука незворушно продовжувала перебирати сміття.

– Може, краще я шукатиму? – запропонувала допомогу бабуся. – На мені форми немає, особливо нової. Лимонні шкірки не страшні. Тільки скажи мені, що шукати?

– Не що, а кого, – діловито буркнула Марійка, не відриваючись від процесу.

– Хм, тарганів, чи що? – щиро поцікавився тато.

Мама, хихикнувши, вирішила залишити кімнату – разом із бантом.

– Та я ж сказала, – дівчинка струсила з рукава лимонну шкірку, підчепила листочок м’яти, – літери! Я шукаю пластилінові літери. Були ось у цій коробці. Мабуть, випали…

– Вони дуже важливі? – запитала бабуся цілком серйозно.

– Звісно, адже вони живі! Це ключ до казки, яку я хочу подарувати одному хлопчику. Він дуже потребує цієї казки. Дуже-дуже! Розумієш, бабусю?

– Не зовсім, але спробую, – кивнула бабуся, акуратно дістаючи з-під молочного пакета літеру «А».

Терпець мамі урвався. Вона повернулася з віником і совком. Тато заступив їй дорогу:

— Не заважай. Вони літери шукають. Це дуже важливо!

— Буква «Б»! — зраділа Марійка, знайшовши Бурундунчика в картопляному лушпинні.

Поруч із ним, на огірковій шкірці, причаїлися В’юн і Гагатун. Залишилося знайти літеру «Д». Було обстежено все сміття, але вона наче крізь землю провалилася. Дівчинка засмутилася. Без п'ятої літери заклинання не спрацює, а отже, й не відчиняться двері в казку…

– Усе. Годі. Набридло! – мама відштовхнула тата, пройшлася віником по сміттю, підняла коробку. Звідти випала виліплена із блакитного пластиліну Дзинь-да-да.

– Дякую, мамо! Цьом-цьом тебе! – випалила Марійка, зібрала літери і, навмисно гучно тупаючи, поскакала на кухню.

Бабуся йшла за онукою по п'ятах. Не відставав і тато. Заінтригований, він забув про сміття, яке довелося виносити мамі. На кухні відбулася сімейна нарада.

– Ну, що робитимемо? – запитав батько. – Хіба пристойно дарувати пластилін без коробки?

– Ха, а чи пристойно взагалі дарувати старий, використаний пластилін? – кинула через плече мама.

Вона грізно попрямувала до умивальника. На тата не дивилася, даючи зрозуміти цим, що образилася на нього через невинесене сміття. Проте знайти нову упаковку для старого пластиліну мама допомогла – дістала із шафки цукеркову коробку. Цукеркову, але без цукерок.

Увечері Марійка гуляла у дворі. Місцеві кумасі обговорювали біля під'їзду останні новини. На думку більшості бабусь, відкриття нового навчального року пройшло гідно. І погода не підвела – весь день грало промінчиками сонечко.

Вовку Зарічного Марійка знайшла швидко. Коротко стрижений хлопчина сидів на автомобільній шині, наполовину вкопаній у землю, і наспівував собі під ніс мелодію з якогось мультфільму.

– Це колись була клумба? – запитала дівчинка, не знаючи, з чого почати розмову. – А тепер тут ростуть лише бур’яни…

– Бур'яни? – нахмурився Вовка. – Бур’янами дорослі називають рослини, які ростуть не на своєму місці. Але чи знає хтось насправді, де чиє місце? Хи-хи, цікаво було б запитати в самих рослин, що вони думають про це. Може, на їхню думку, це ми, люди, якраз і є бур’яни? Хи…

Дівчинка знизала плечима. У чомусь Вовка, безперечно, має рацію, але не про рослини вона прийшла з ним говорити.

– Послухай, – Марійка присіла на шину поруч із хлопчиком і поклала йому на коліна коробку. – Я ось… Я ось… Одним словом, це тобі.

– Цукерки?! – вигукнув Вовка, який не очікував такої щедрості, і тут же знітився, оскільки під барвистою кришкою, що обіцяла солодкий сюрприз, не виявив нічого, крім пластиліну. – Не зрозумів?