Глава 62 Повернення

Мокрі вії злиплися. Доріжка зі сліз, добігши до пухлих дитячих губ, роздвоїлася. Одна крапелька затрималася на верхній губці, стрибнула на нижню, де розтеклася й розчинилася, приправивши своїм солонуватим присмаком відчуття близького щастя. Інша сльозинка відмовилася відпочивати. Рухома цікавістю, вона зісковзнула на підборіддя, а там… А там її злизав теплий шорсткий язик. Не Марійчин… Попри старання вчителів – Яшки з Вовкою, тих ще кривляк, діставати язиком до підборіддя дівчинка так і не навчилася. Ні, безперечно цей язик був чужим.

Марійка розплющила очі. Яблуколіт разом із пілотами зник. Вона не відчувала щодо цього ані страху, ані подиву. Після стількох пригод її, мабуть, важко було налякати чи здивувати. Озирнувшись, дівчинка зрозуміла, що утримується на хмарах пари, яка швидко заповнювала космос і виштовхувала її вгору – туди, де розтягнувся, хизуючись акуратними стібками, свіжий шов.

«Чарівна пара – це, здається, душі померлих фантазій і бажань? – Марійка зморщила чоло, пригадуючи, що розповідали їй друзі. – То що ж виходить? Їх так багато вмирає? Так-так… Через що вмирають мрії? На мою думку, через те, що про них забувають. А забувають, бо втрачають віру в диво. Втрачають люди… Ах, невже так складно вірити?»

– Невзе? – перепитав вовк, прочитавши Марійчині думки. – Невзе так складно вівити?

Його голова висвітилася поруч із дівчам. Говорив Хранитель дивно, ніби щось йому заважало. Втім, так воно й було. Із зеленого туману виліпився язик, який вовк тримав висунутим. На кінчику його блищала сльоза дівчинки з Чистим Серцем.

Хранитель обережно ніс її до шва, який належало обробити. Зробивши ривок, він випередив Марійку. Гр-р-р… – прогуркотіла повз, сховавшись за пеленою пари, зв’язка ключів.

Тягар втраченої віри неймовірно важкий. Часом навіть для міцної шиї Ключника. Був момент, коли вовк спіткнувся й завалився набік. Марійчина крапля щастя злетіла з його язика й почала випаровуватися, змішуючись із чарівною парою й у такий спосіб наділяючи її своєю цілющою силою. Космос Надсвіту, отримавши такий рідкісний дар, сам себе лікував. Шов на очах затягувався, рубцювався, розсмоктувався. Наче ніякої чорної діри тут зроду-віку не було.

Тисячі бузкових голів схилялися перед дівчинкою, тисячі бузкових рук віддавали їй шану. Так янголодракон дякував дитинчаті з Чистим Серцем за зцілення свого світу. Янгольський дзвін більше не різав слух, став тихішим, ніжнішим – дзон, дзон, дзон!

Дівчинка, яку підхопила і понесла кудись пара, бачила, як повернулися парасольки. Добряче пожовані дірою, але цілі. Працювали навіть ліхтарики на парасолькових ручках, маяком освітлюючи парний космос.

Бачила дівчинка також новонароджених Хробаків, які прогризали собі шлях у казки, росли й гладшали. Це спостереження засмутило її. Дійсно, Людським Сумнівам немає кінця-краю... І все ж у глибині свого серця вона відчувала, що її друзі з казкового світу впораються з паразитами, хоч би скільки їх було. Адже вони знають найвірніший, найправильніший секрет – віра будь-які сумніви перемагає. А вірять справжні антресольки беззастережно. Вірять в людину!

– Не забувай нас?.. – попросив Хранитель.

Голос лунав поруч, хоча самого вовка не було видно, навіть його туманної голови.

– Не забуду, – пообіцяла Марійка. – Хіба таке забувається?

– Ах-х-х… – гірко зітхнув вовк, – і не таке забувається.

– Я… Я… – дівчинка схлипнула. – Я старатимуся не забути. Дуже-дуже старатимуся!

– Вірю, що старатимешся. Та все ж маленька дівчинка колись перестане бути маленькою, і їй доведеться забути.

– Ні! Не забуду! Не хочу забувати! Не хочу, не хочу!

– Але навіть якщо забудеш, – голос Хранителя став глухішим, ніби лунав з-за скла, – казки не забудуть тебе. Я не забуду. Я завжди буду поруч.

Вовча голова парою відбилася на вікні. Марійка сиділа, обхопивши коліна руками, на підвіконні у своїй кімнатці.

– Що тут сталося?! – в один голос запитали приголомшені мама з татом.

Обоє стояли на порозі, не наважуючись увійти. Мама почервоніла від гніву, хотіла щось сказати, очевидно неприємне для Марійки, але через хвилювання лише смішно закудкудакала:

– Куд… куди це годиться?!! Куд… куди не кинь оком – жах! Далі нікуд… куди!

Тато заспокоював маму, цілував її в шию, а сам нервово погладжував свою лисину, ніби причісував неіснуюче волосся.

Марійка нерозуміюче підвела брову, оглянула кімнату й заціпеніла. І справді, було через що сваритися. Посередині кімнати недбало розвалилася розкрита валіза. Навколо розкидані іграшки упереміш з ковдрою та подушками. Але це ще півбіди. Мамині квіткові горщики розбиті, перевернуті! Зверху весь цей безлад прикриває зірвана штора. Поруч валяється карниз…

– Це… Ну-у… – намагався виправдати доньку тато, добираючи потрібні слова, а добираючи, потирав скроні. – Не треба було залишати дитину без нагляду. Буде нам наука. І взагалі, люба, твоя лілія вціліла. Тільки земля трохи розсипалася. А карниз я приб’ю!