Глава 61 Латаємо діру, або Подаруй одну сльозу

Чорна діра, отримавши несподівано гідну відсіч, вирішила уникнути рішучого бою й втекти до якогось іншого казкового світу. Боягузливо тікати для неї було не вперше. Та цього разу все пішло не так, як зазвичай.

Янголодракон розчепірив пір’я, наче шипи, і зі швидкістю блискавки вдарив хвостом діру по її роззявленій чорній пащі. Сяюче пір’я пропалило в ній фіолетові плішини. Діра завила, спробувала дати задній хід, але дракон не пустив, глибше встромив шипуватий хвіст та ще й провернув пару разів, щоб вона не вислизнула. Задихаючись, діра судорожно ковтала. Сама того не бажаючи, вона затягувала у своє болото дракона, який наполегливо завдавав їй болю, розбавляючи чорноту янгольським світлом.

– Чудово! Дфузі, наш вихід! – урочисто оголосив майстер Фло й прибавив газу, спрямовуючи яблуколіт на діру. – Пані, пфиготуйте нитки. Будемо шити!

– Їй-бо, командире, ми завжди готові, – Їжинка випростала спинку й плеснула в долоні, викликаючи чарівні голки. – Вставайте, кумасі. Піднімайтеся, майстрині. Час, милі, вам попрацювати.

Кілька десятків кошиків, якими були заставлені яблучні кабінки, перекинулися набік. Голки, зібрані в Лісі Совісті, викотилися на середину салону. Підбадьорені Їжинкою, чарівницею в'язально-швацького мистецтва екстракласу, вони вишикувалися в ряд і одна за одною вистрибували в космос із люка, що відчинився з глухим ляском. За ними тягнулися сріблясті павутинки. На льоту вони вдягалися у вушка голок, зав'язувалися вузликами.

– В’яжемо, пов’яжемо, зв’яжемо, прив’яжемо, заплутаємо, заплетемо, притягнемо, затягнемо, заштопаємо, застрочимо, заметаємо, зашиємо, – примовляла літера «Ї», яка весь час плескала в долоні, відбиваючи веселий марш: два плески, три плески, плеск і знову два.

Діра поперхнулася драконом і закашлялася. Янгольське світло помітно послабило її. Завагавшись, вона дала нагоду голкам совісті прошити її мантію, зробити перші стібки – гладдю та хрестиком. Не встигла й оговтатися, як уже був готовий акуратний шов. Нитки, виткані павучихами-ткалями, та втрачена людська совість, приправлені магією літер, основою будь-якого чаклунства, створили диво, яке не підвладне було навіть янголам, — залатали чорну діру.

– Закріплюємо, вузлом зав’язуємо – потрійним, – чаклувала Їжинка, тричі плеснувши в долоні.

Нитки переплелися, закрутилися, заплуталися… І от халепа – закінчилися. Трохи не вистачило для закріплювального вузла.

– Їй-бо? – розгубилася Їжинка, втративши нитку чарівництва.

– Я… Я допоможу, сестричко, – заспокоїла її Яхтар, обійняла за плечі й лагідно відсторонила.

Розпустивши волосся, літера «Я» віддала шпильку Марійці, яка дивилася на неї перелякано, бо починала розуміти, що принцеса збирається зараз зробити. Яхтар спустила коси у віконце й підморгнула пілотам: мовляв, ріжте. Нервово ковтнувши слину, Ех випустив з яблукольоту ножиці на пружинці. І вже за мить копна шовковистого волосся золотим журавлем полетіла до голок, що занудьгували без роботи.

– Закріплюємо, зав’язуємо потрійним вузлом, – повторила заклинання Їжинка, ледь стримуючи сльози. Хоча й знала вона, що розкішне волосся Яхтар швидко відросте, їй все одно було шкода його.

Локони розділилися на волосинки, які втягнулися у вушка сотень голок. За помахом пальчика літери «Ї» голки взялися строчити, наносячи останні стібки, закріплюючи магію завершальними вузликами.

– Омиємо свіжу рану чистими людськими сльозами, щоб шви швидше загоїлися? – запропонував чаклун Сморчок, який ширяв верхи на Тіні, що набула вигляду крилатого коня.

– Фах, слушна пфопозиція, слушна, фах… Якби не одне «але»… – потер перенісся майстер Фло. – Ми викофистали всі сльози фадості під час факетної атаки…

– Справді? Невже всі? – запитав Сморчок, взявшися під боки.

Фло не знав, що сказати, переглянувся з учнями, шукаючи в них підтримки, але вони мовчали, знизували плечима й невпевнено кивали в бік Марійки. Зрештою, серед присутніх вона була єдиною представницею людського роду. Лише її сльози можуть мати виняткову магічну силу.

– Одну сльозу. Одну сльозинку? Подаруй, маленька дівчинко з Чистим Серцем?! – попросив чаклун і схилив голову набік. Шапка перестрибнула йому на плече й благально розчепірила вусики.

Марійці стало ніяково через те, що увага друзів була прикута до неї. Вона совалася в кріслі й з надмірним завзяттям натягувала на коліна поділ сукні, аж поки не почувся підозрілий тріск.

– Ну ось… То ще не все, що забруднила сукню червоним піском у Сутінковій Долині, – поскаржилася дівчинка. – І на тому не край, що відірвалася кишеня… Хіба мало мені дірок? А тут ще й це… Що скаже мама? Матуся…

– Я вдома, я прийшла, – почувся раптом мамин голос, поруч, ніби за стіною. – Де моя донечка? Чому мій Сонячний Зайчик мене не зустрічає? Чому мовчить? Ау?

Очі Марійки радісно засяяли, а серце її закалаталося швидко-швидко, щасливим стукотом відповідаючи мамі. Але видавити із себе бодай одне слово дівчинка, хоч як старалася, не змогла. Від хвилювання у неї пересохло в горлі, нестерпно захотілося пити.

– Зайчику? Моє сонечко, ау?! – тішив слух мамин голос. – Де ти? Ну не сердься. Я затрималася трошки… Зате купила тортик. Зараз прийде тато, і ми всі разом будемо пити чай.

Марійка мовчала, замружилася, уявляючи собі, як мама ходить по кухні, ставить на плиту чайник.

– Ех ти? – каже вона, за звичкою переплутавши конфорки. Сірник догорів і вжалив її в палець.

В ілюмінатор космольоту постукали. Дівчинка здригнулася. На неї дивилися два круглі, молочно-білі ока чаклуна Сморчка. Дивилися так само пильно, не кліпаючи, як і того теплого вересневого дня, коли казка для неї тільки починалася.

– Ну ж бо? Сміливіше?! – підбадьорив старий, беззвучно ворушачи губами, але Марійка його чудово зрозуміла.

Обличчя чаклуна стало розпливчастим, оскільки скло ілюмінатора поступово вкривалося парою.

– Сонечко?! – наполегливіше покликала мама, у голосі якої почулися нотки занепокоєння.