Глава 60 Янголодракон

Янголи. Багато янголів. Тисячі, мільйони – не злічити. А вони все підлітали й підлітали до діри. Пошарпані, поранені, виснажені. Підлітаючи, людиноптахи скидали пір’я. Підхоплене вихором, породженим подихом діри, пір’я пускалося в танок по колу. Діра не заперечувала проти того, щоб обзавестися фіолетовою орбітою з пір’я, глузувала з голих янголів, вивергаючи зі своїх чорних надр клекотливий сміх.

Бузкова шкіра янголів світилася зсередини, здавалася прозорою. Втім, це не був обман зору, як спочатку подумала Марійка, що притулилася до ілюмінатора. Фігури людиноптахів дійсно просвічувалися наскрізь. Дзон, дзон, дзон! – надривно дзвеніли вони, перетворюючись на пульсуючі згустки бузкового світла. Згустки ці з'єднувалися один з одним, створюючи нову істоту – багатолику, багаторуку, багатокрилу.

– Янголи перероджуються?! – Сморчок захоплено сплеснув руками. – Вперше таке бачу. Це ж… Це ж янголодракон! Вищий пілотаж магічного мистецтва!

Тіло дракона швидко вкривалося пір’ям – довгим, вузьким і загостреним на кінцях, наче мечі. Людські руки виростали поруч із пташиними лапами із закрученими, густо-фіолетовими пазурами. Голови роздвоювалися, потроювалися, вкривалися безліччю облич, кожне з яких, розтуляючи бузкового рота, породжувало дзвін: дзон, дзон, дзон!

Ілюмінатор яблукольоту взявся памороззю. Нічого не було видно. Побоюючись пропустити щось цікаве, Марійка перевела свою увагу на монітор комп’ютера, що висів над її кріслом. Камера зовнішнього спостереження, яка транслювала на нього зняті зображення, ще працювала.

Янголодракон затулив собою половину парного космосу. Настільки він був величезний! Але й чорна діра не гаяла часу, поглинула іншу половину, підім'явши під себе своїх молодших сестричок – діри дрібніші, скромніші. Підкріпившись, вона напружилася і виплюнула армію Хробаків. Таких самих товстих і безсоромних, як і ті, що колись прогризли її. Сумніви накинулися на дракона. Намірившись отруїти своєю отрутою, вони кусали й кусали його.

Дракон, ніби саме цього й чекав, добровільно підставився під удари та укуси, а потім раптово згорнувся калачиком – так, щоб його хвіст торкався голови. Хробаки опинилися в пастці всередині живого кільця.

Наїжачившись мечами-перами, янголодракон міцно стиснув у своїх обіймах Сумніви. Він пронизував їх, різав, рубав, водночас ранячи самого себе, та все ж не зупинявся. Пришпилені до дракона Хробаки звивалися, намагаючись вирватися, але янгольські пера все глибше й глибше впивалися в їхні огрядні тіла.       

Діра, перепочивши, знову відчула спрагу й жадібно ковтнула. Відстань між нею та яблукольотом катастрофічно скорочувалася. Дракон, аби завадити дірі, вдарив її хвостом. Для цього маневру він був змушений розірвати кільце. Хробаки скористалися моментом – почали кусати одне одного, заражаючи злістю. Отже, вони ставали сильнішими. Зісковзнувши з пір'я, чудовиська кинулися врозтіч – шукати, чим би таким смачненьким поживитися. На них чекало розчарування. Діра з'їла майже весь Надсвіт і ось-ось збиралася проковтнути три стиглі ельфійські яблука.

– Моє, моє, моє!

– Ні, моє, моє!

– Та ні, все моє!

Сумніви, натикаючись один на одного, палко сперечалися поміж собою, хто має більше прав на яблучний десерт. Кожен Хробак прагнув першим дістатися до яблукольоту з валізою-причепом, наповненою літерами.

– О, ще чимось пахне?! – принюхувалися Сумніви. – Справжній делікатес – Чисте Серце людського дитинчати!

– Фах-фах, усім членам екіпажу – готовність номеф один, – оголосив по радіозв’язку Фло-майстер. – Як мене чуєте? Пфийом, пфийом?!

– Все гаразд, чуємо вас нормально, – відповів йому з валізи В’юнчик.

– Га-га-га, дай рацію сюди, га! – почувся заливистий сміх Гагатуна.

– Б-б-бардак! Б-б-безлад! – супроводжувало сміх обурене бурчання Бурундунчика.

– Тр-тр-р-р… – це, мабуть, рацію впустили.

– Дивіться-но на них?! Знову за своє? Годі бавитися! Ви ж не маленькі! – соромила друзів Дзинь-да-да.

– Ах, дайте мені, якщо у вас нічого не виходить. А-а-апчхи! – рація, зважаючи на чхання, перейшла до рук професора Абра-ара. – Ах, шановний Фло, ми вас чуємо, ми готові.

– Щойно Хфобаки наблизяться на відстань постфілу, фах-фах, – майстер клацнув пальцями, – стфіляйте!

– Вас зрозуміли, зробимо, – солодко пообіцяв Віхола-в’юн, який таки повернув собі рацію.

– Я думаю, – похитала золотокудрою голівкою Яхтар, – що у нашої команди дисципліна трохи кульгає.

– Трохи, їй-бо? – знизала плечима Їжинка. – Це, подружко, м’яко сказано…

– Нічого, фах-фах, витфимаємо, – впевнено сказав Фло і кулаком стукнув по товстій червоній кнопці на моніторі комп’ютера.

Із яблук вилетіли ракети, наповнені сльозами щастя. Хробаки, вічно голодні, охоче проковтнули їх і одразу ж луснули. Такий несподіваний ефект не відлякав їхніх побратимів, що йшли слідом. Монстри ширше роззявляли пащі, намагаючись проковтнути якомога більше «ласощів», що зі свистом летіли на них.

– Аратс пішла, – доповів по рації Сморчок.

Із валізи вислизнула Тінь, ледь помітна на темному, майже позбавленому пари небі Надсвіту. Довгий час вона не мала можливості добряче розім'ятися, нудьгувала на грудях хазяїна. А тепер, отримавши, нарешті, спецзавдання, Тінь розважалася від душі. І неважливо, що душі в неї немає… Все одно було весело.

Спочатку вона набула вигляду чайника, булькала, стукала кришкою й плескалася киплячим чорнилом, у якому з гучним «чефир-фир-фир» розчинялися Сумніви. Коли їй набридло так бешкетувати, Аратс вигадала нову забаву – перетворилася на пилосос із довгим носиком-шлангом, з якого, поки він засмоктував паразитів, долинало «ахс-ахс!». Награвшись досхочу в пилосос, Тінь трансформувалася у величезний шприц, колола Хробаків у жирні загривки, впорскувала в них чорнильні ліки. Так вона сама впоралася майже з усіма Сумнівами. А якщо комусь із них все-таки вдавалося уникнути близького знайомства з грізною Аратс – прослизнути повз, то в хід йшов яблучний сік.