Глава 59 Назад до Надсвіту

Нова команда мисливців за чорними дірами з незмінним командиром – Фло-майстром – вирушила до Надсвіту. Марійці, Їжинці та Яхтар пілоти виділили місця в яблучних кабінках. Решта – чарівна літерна п’ятірка, а також чаклун із Тінню – за звичкою розмістилися у валізі. Потрапити в парний світ було неважко. Хробаки Сумнівів постаралися, продірявили його наскрізь, перетворивши на подобу друшляка. Щоправда, парним цей світ тепер назвати було складно, оскільки майже вся чарівна пара витекла… Через ті самі діри.

Парасолькове місто поки що трималося, балансуючи на залишках пари. Його вежі, які колись Марійка називала парочосами, сильно нахилилися. Ще трохи – і місто перевернеться догори дриґом і зірветься у невідому прірву. Цілком можливо, що парасольками не відмовиться пообідати одна з ненажерливих чорних дір. Але що тоді буде з янголами, рідний дім яких так стрімко руйнується?

«Бідолашні… Як вони там? – хвилювалася дівчинка за бузкових людиноптахів. – До речі, де вони?»

Хоч як вона вдивлялася в парасолькові вулиці, їй не вдавалося відшукати жодного янгола. Лише пір’я курсувало від парасольки до парасольки.

Фло-майстер висунув із яблука механічну руку-хапалку, яка впіймала одну пір'їну й помістила її в камеру під яблучною шкіркою. Запрацював сканер. На екрані центрального комп'ютера висвітилося зображення пір'їни. Спеціальна програма розклала її на безліч фрагментів. На основі кожного з них виростали нові пір’їни, які знову розкладалися й складалися. Зрештою з пір’їн виліпилася фігура птахоянгола. Загорілася червона лампочка. Рука-хапалка, перетворившись на руку-указку, показувала мандрівникам, у якому напрямку їм треба шукати людиноптахів.

– Фах-фах, це ж диво, а не техніка! Чи не так?! – похвалився Фло. – Подивіться, як я доопф… доопф… доопф…

– Доопрацював? – підказала Їжинка.

– Саме так. Авжеж, я тфохи поліпшив новий компас. Тепеф він може шукати не тільки Хф… Словом, Сумніви. Його можна легко запф… запфогф… запфогфамув…

– Запрограмувати, мабуть? – цього разу уточнила Яхтар.

– А я пфо що говофю? – роздратувався майстер, але одразу ж заспокоївся, спіймавши на собі ласкавий погляд принцеси. – Я пфосто хочу сказати, що тепеф ми можемо шукати все, що завгодно. От, скажімо, янголів. Вони десь там.

Попереду розпливлася чорнота. Немов пухлина, вона роз’їдала атмосферу Надсвіту, відбирала у нього останню пару. Почувся гуркіт. Повз яблуколіт промчали парасолі, які все-таки перевернулися. Парочоси, зіштовхуючись, завдавали один одному непоправної шкоди.

– Уй, босе? – вигукнув Ух.

Він явно хотів ще щось сказати, але, чомусь зніяковівши, замовк.

– Фах, кажи вже. Недомовки твої ні до чого, – дорікнув учневі Фло, не відриваючи погляду від парасольок, що віддалялися.

Їх притягувала до себе чорнота, що, власне, й не було дивним. Діра розрослася, стала дуже потужною. Невже їй важко проковтнути місто, коли вона вже готова поласувати цілим світом?

– Уй-уй, босе! Боюся, це та сама діра, яку ми одного разу проґавили. Тоді! Пам’ятаєте? Он і обривки зелених променів, які ми начарували, намагаючись спіймати її, з ненаситної пащі звисають. Уй, це точно вона, босе!

– От і чудово. У нас із нею стафі фахунки. Так, стафі, – Фло примружив очі й віддав наказ комп’ютеру: – Повний впефед! Тфимаємо куфс на чофну діфу.

Діра теж впізнала своїх давніх кривдників, зареготала – їй випав шанс помститися.

– Не збавляти швидкість, не збавляти. Ми впофаємося, – заспокоював Фло свою диво-машину, відчувши, як яблуколіт затремтів, а серце його, новенький моторчик, почало збиватися з ритму.

У міру наближення до гігантської чорної діри відчутнішим ставало її дихання. Видих, вдих, видих, вдих… Нестерпний холод пронизував наскрізь, а у вухах дзвеніли, мимохіть завдаючи болю, тисячі дзвіночків.

Марійка затулила вуха руками – не допомогло, натиснула долоньками сильніше – дзвіночки не стихли, а навпаки, заспівали ще голосніше.

– Що це? – запитала дівчинка, але її не почули. Дзвін перекривав усі інші звуки. Довелося кричати, і Марійка, набравши в легені більше повітря, вигукнула: – Що це дзвенить?!!

Крикнула і тут же скривилася – від холодного повітря заболіли зуби.

– Це магія! – крикнув у відповідь Сморчок, який також затуляв долонями вуха.

Його шапка сховала руду голівку під хвостом. З-під нього визирали, кумедно тремтячи, лише пишні вуса.

— Я думаю, яй-яй… – почала говорити Яхтар і застогнала, схопившись за щоку. Фіолетове світло залило космос. Це не сподобалося дірі, чорноту якої осквернили, і вона пішла в наступ – відкусила ще шматочок Надсвіту. Спів загадкових дзвіночків став нестерпно гучним. Переборюючи зубний біль, Яхтар таки договорила: – Я гадаю, друзі, що це дзвін від магії янголів. Вони борються. Їм треба допомогти.

– Допоможемо! – пообіцяв Фло й наказав додати швидкості.

– Е-е-е, босе, у нас і так швидкість критична?.. – засумнівався Ех.

Однак майстер наполягав на своєму:

– Додати, фах! Витфимаємо!

Марійка втиснулася в крісло. З досвіду вона вже знала, що зараз доведеться пережити вкрай неприємну процедуру. Але хоч як готувала себе дівчинка до майбутнього випробування, хоч як налаштовувалася, все, що сталося далі, виявилося для неї несподіванкою. Так, нелегко людському дитинчаті звикнути до надшвидкісних перельотів казковим космосом.

Яблуколіт затрясло. Завдяки ременям безпеки, які надійно тримали Марійку, вона не впала. Але її голова, нічим не зафіксована, бовталася, як у болванчика, туди-сюди, туди-сюди. Щоки почервоніли. Дівчинці здавалося, що хтось ущипнув її, натягнув шкіру і для більшого ефекту затиснув прищіпками. Стало дуже боляче й страшно. Марійка хотіла заплющити очі, але вони не заплющувалися. Як не затулявся й рот, з якого мимоволі виривався дикий вереск. Обличчя дівчинки застигло, перетворилося на маску, по якій звивисто розтікалися струмки гарячих сліз.

– Стоп, – наказав Фло своїм учням, скориставшись мікрофоном – інакше його б не почули. – Далі не можна. Діфа засмокче. Тфеба спочатку фозглянутися.