Глава 58 Рада Тридцяти Трьох

Три золоті дракони вигнулися у вісімку й затрубили, сповіщаючи казкову громаду про початок Ради Тридцяти Трьох.

– Ку-ку, ку-ку, всі на галявинку-ку! – прокувала кумонька-зозуля, кутаючись у сіру шаль.

Вона вже зайняла місце в глядацькому ряду, на запашній квітучій гілці яблуні. Поруч із нею вмостилися баньката сова та квіткова фея, яка весь час охала й поправляла волосся, погрожуючи пальчиком вітру. Спеціально з нагоди зібрання Ради фея відвідала русалчину перукарню і зробила собі модну зачіску. А вітер безсоромний бешкетує, розтріпує кучері, зводить нанівець багатогодинну працю.

Галявина швидко заповнювалася. Ті, хто не міг або не хотів сидіти на деревах, влаштовувалися просто на траві. Зокрема, кролики у смокінгах і з краватками-метеликами вели під лапу кролиць. Вони поспішали зайняти вільні місця в перших рядах. Вухаті пані раз у раз губили свої туфлі, високі підбори яких загрузали в землі. Через це вони змушені були багато разів зупинятися, повертатися, шукати туфлі й взувати їх, щоб вже за хвилину знову загубити.

– Хих-хи! – відверто сміялися з кролів гноми, які галасливою юрбою протаранили собі дорогу крізь траву.

Однак зайняти місця ближче до центру їм не дозволили дракони. Крилаті ящери лише раз ударили по землі хвостами, і трава здійнялася хвилями, відкинувши гномів, які несамовито кричали й розмахували сокирками, за край галявини.

– Почесні місця призначені для Тридцяти Трьох! – розкотисто проголосив хтось невидимий.

Його голос долинав із центру галявини, куди гноми так і не дісталися. Бозна-звідки взялася хмаринка зеленого туману та розпливлася над самою травою, що всіялася раптом розсипом сріблястих росинок.

– Мяу, друже, ти забув про людське дитинча з Чистим Серцем. Дівчинка на ім’я Марія Журавель, вона ж Сонячний Зайчик, – найпочесніша гостя з найпочесніших, – пронявкав кіт, товстий і смугастий, який безшумно дріботів по галявині до хмари.

Порівнявшись із туманом, кіт упав на траву і, блаженно муркочучи, почав качатися по ній та лизати росу.

Хмара набула обрисів вовчої голови, яка здивовано витягнулася й запитала:

– Ти, Барсеніусе, сам? А де твій янгол? Щось я його не бачу?

Кіт перестав лизати. Його шерсть наїжачилася, а жовті очиська запалали, наче дві лампадки.

– Мяу-у-у! – вирвався гнівний клич із смугастих грудей Барсеніуса. – Надсвіт гине. Парна атмосфера сильно розріджена. Чарівна пара витікає крізь чорні діри. Бузкові птахолюди на межі вимирання. Янгол не міг залишитися осторонь, коли його родина в небезпеці. Він ТАМ…

Схлипнувши, кіт згорнувся калачиком і кінчиком хвоста витирав сльози, що котилися з очей.

– Та годі, годі, – втішала його вовча голова. – Зараз сюди прийде земна дівчинка. Негоже Великому Барсеніусу плакати в її присутності.

– Ку-ку, ку-ку, бачу дівчинку-ку! – повідомила зозуля.

Загін зайців-барабанщиків задніми лапами заходився відбивати на корчі веселий марш: тум-тум-та-та, тум-тум-та!

На галявину вийшла Марійка. Трава сягала їй до пояса, через що пересуватися дівчинці було важко. Доводилося часто зупинятися й переводити подих.

– Ку-ку! Ку-ку! – загорлала просто над Марійчиною головою під час однієї з таких зупинок оката зозуля, що помітила нових гостей. – Бачу, ку-ку, на галявинку-ку виходять бу-ку-кви!

– У-у, всі тридцять три? У-у? – поцікавилася сова.

– Зараз порахуємо, – з ентузіазмом відповіла фея й наділа на ніс пенсне.

Марійка ледь дісталася до середини галявини. Перед нею розквітла кульбаба, яка кивнула дівчинці розтріпаною жовтою голівкою й простягнула листочок, запрошуючи сісти на нього. Марійка без роздумів вмостилася на листі, підібгала під себе втомлені ніжки. До неї підійшов товстий кіт, лизнув, вітаючись, коліно і влігся поруч, під листком.

– Давай, м-м-мур, – незрозуміло до кого звернувся товстун, – оголоси повний список учасників Ради.

– Увага! – оголосила вовча голова, в якій Марійка впізнала Хранителя, що колись відчинив перед нею двері в казку.

Прямо на очах у дівчинки до голови з туману домалювалася шия, а на шиї повисла мотузка, яку відтягувала вниз тьма-тьмуща ключів.

– А навіщо стільки ключів? – здивувалася дівчинка. – Адже шия одна? Ах, сердешний! Боляче, напевно, такий тягар на собі носити?

– І не кажи, мяв, – озвався з-під листка кіт. – Ви, люди, все втрачаєте і втрачаєте віру в диво, а він все знаходить і знаходить, береже і береже. Він, мяв, на те й Ключник…

– Увага! – повторив вовк, труснув головою й почухав за вухом задньою лапою, що виліпилася з туману. – На галявину запрошується літера «А».

Професор Абра-ар, закутавшись у плащ, щоб не забруднити травою білосніжну сорочку, пробирався крізь зарості до центру галявини. За ним вервечкою слідували решта літер алфавіту, яких перелічував згідно із встановленим порядком Ключник:

– Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Ґулька, Дзинь-да-да, Ех, Єрема, Жужа, Зеленка, Ик, Інсулін, Їжинка, Йод, Карате, Лорі, Медок, Норі, Опанас Оперенко, Плюнь-Чпок, Розочка, Сир Іванович, Тіпун Таратуста, Ух, Фло-майстер, Хмелевич, Ціпонька, Чініта, Шань, Щень, М’якуш (м’який знак), Юшка Юговий, Яхтар.

Літери, члени Ради Тридцяти Трьох, розмістилися по колу, в центрі якого стояв у весь свій величезний зріст Ключник, і вклонилися йому. Казкове товариство зустрічало Раду гучними оплесками та радісними вигуками. Особливо старалася зозуля:

– Ку-ку, ку-ку, бу-ку-ку-квам слава!

Вовк смикнув задньою лапою. Крики й оплески одразу стихли. Усі боялися гніву Хранителя. Усі, крім Барсеніуса, який витягнувся на спині, демонструючи пухнастий білий животик, і ліниво, розтягуючи голосні, пронявкав:

– Мя-ау, сірий? Як на мене, мя-а-ау, ти про декого забув?

Ключник заскреготів зубами, але стримався. Лише Великий Барсеніус, Таємний Радник, міг дозволити собі при всіх ТАК звернутися до його зубастої особи.

«Якби на місці кота був хтось інший, – подумала Марійка, – не минути б йому лиха. Не простий це кіт, точно не простий. А як він на улюбленця Яшки Єрмолаєва схожий? Такий самий нахабний, ледачий і товстий».