Глава 57 Яблуневий сад

Яблуневий рай – так Марійка назвала би той незвичайний край, куди швидкокрилі ластівки доправили дівчинку у товаристві із друзями. Незвичайний навіть для казок, які ніколи не бувають звичайними.

Кучеряві яблуньки, купаючись у сонячних променях, квітнули і плодоносили одночасно. Верхні гілочки вкривалися бруньками, які набухали й лопалися, даючи життя свіжо-зеленим, прим'ятим листочкам. Обласкане весною листя випрямлялося й швидко росло. На гілках середнього ярусу відбувалося не менш священне дійство – розпускалися біло-пінисті квіти. До них поспішали озброєні лопаточками та відерцями бджоли-трудівниці. Перелітаючи з однієї квітки на іншу, вони збирали ароматний пилок – основу для смачного, цілющого меду. Водночас нижні гілки гнулися під вагою рясного врожаю. Яблука найрізноманітніших сортів підставляли сонечку свої круглі боки і на очах рум'яніли.

Ступінь стиглості плодів визначали ельфи у блакитних комбінезонах і шапочках. Ті з них, хто мав крильця – прозорі, як у озерних бабок, – підлітали до яблук, прикладали до них предмети, що за формою нагадували дудочки, і слухали. Що саме вони слухали, Марійка не мала ані найменшого уявлення. Адже яблука не люди і дихати не вміють? Але ельфи, схоже, знають якийсь секрет!..

Якщо якесь яблучко, за одностайним рішенням експертів, досягало потрібної кондиції, плодоніжку, за допомогою якої плід кріпився до материнської гілки, перепилювали пилкою. Впасти на землю яблуку ельфи не дозволяли. Щоб уникнути пошкоджень, плоди обережно ловили дистанційно керованими сачками. Потім їх складали апетитними гірками на шовковистій траві.

До нижніх гілочок, після того як вони відплодоносили, загощувала осінь, та не з порожніми руками – з гостинцями. Щедра пані золотом покривала листя, а вітер, її вірний супутник, грав на баяні вальс. Святково вбране листя не могло втриматися від спокуси потанцювати і, зриваючись із гілочок, кружляло й кружляло в ніжному осінньому хороводі.

Нагулявшись і натанцювавшись, осінь перебиралася на інші гілки – ті, що вище. Там ельфи саме зібрали новий урожай. Слідом за нею дріботіла, залишаючи снігові сліди, зимонька-зима у білій шубці. Ця шубка, певно, була старенькою, потертою. Підкладка порвалася, і з дірочок раз у раз вилітали лапаті сніжинки.

Після зими наставала красуня-весна, а у її потилицю дихало спекою літо. І так по колу, без упину – одне за одним. Без вихідних і відпусток. Ельфи й бджоли ледь встигали запилювати квіти, збирати яблука, підмітати листя.

Процесом сортування врожаю керувала Ціпонька, з якою Марійка познайомилася ще на соняшниковій заправці. Літера «Ц» не тільки зналася на квітковій магії – вона також чудово розумілася на садівничому чаклунстві. Тому саме за нею було останнє слово у визначенні подальшої долі яблук.

– Ца-ца́, ціную ваші старання! Попрацювали ви на славу! – хвалила Ціпа ельфів, які, знявши шапочки, вишикувалися перед нею в ряд і всі як один збентежено колупали носками черевиків землю.

– Жу-жу? – нагадали про себе бджілки, яких забули похвалити, хоча вони виконували одну з найскладніших робіт – запилювали квіти.

– Ца́-ца?! – схаменулася чарівниця. – І вашу працю я високо ціную, рідненькі.. Як же ми без вас?!!

Бджоли витерли об фартушки забруднені квітковим пилком лапки, після чого, підлітаючи одна за одною до Ціпи, простягали їх квіткарці для потискання. Красуня усміхалася кожній трудівниці й від душі тиснула лапку за лапкою. Покінчивши з формальностями, вона взялася до справи:

– Ось це яблуко піде на компот, це – на варення, а те – на сушку.

Ластівки, досягнувши меж яблуневого саду, почали знижуватися. Натренованим у частих і складних польотах стражницям легко вдавалося оминати гілки густо насаджених дерев, але валіза, що незграбно тягнулася за караваном, весь час натикалася на плоди та квіти. То тут, то там розпливалися хмарки запашного пилку, а з валізи долинало чхання Абра-ара, у якого почався черговий напад алергії.

Ельфи та бджоли проводжали караван, який порушив ідеальний порядок, непривітними поглядами, і все ж від роботи не відволікалися. Однак, коли валіза наскочила на перестигле жовто-червоне яблуко й ненароком збила його, терпець господарям саду урвався.

Працівники стрімголов кинулися до яблука, яке від удару об землю тріснуло й пустило сік. Бджілки лопатками, а ельфи, не маючи під рукою відповідного інструменту, просто долонями черпали яблучну кашку й збирали її у відерця.

Ціпонька взялася під боки, насупила брови. Вона готова була вибухнути гнівною тирадою, але, розгледівши, хто завітав у гості, пом’якшала.

– Ца́-ца, дорогенькі, нічого страшного. Це яблучко перезріло, але джем із нього вийде найсмачніший.

Відчуваючи провину, майстер Фло почав вибачатися:

– Пфекфасна Ціпонько, пфобачте нас. Це сталося випадково. Чи великої шкоди ми завдали саду?

– Та що ви, майстре?! Яка шкода? Ми зараз усе зберемо. Нічого не пропаде. На галявині вже вогонь розпалено, казан стоїть. Зваримо джем і вас пригостимо. Ца-ца́! – квіткарка взяла Фло під руку і, знизивши голос, запитала: – Яка мета вашого візиту? Адже не просто так ви до нашого саду завітали? І де ваш знаменитий літальний апарат? Чому ви у валізі прибули? Це ж не зовсім зручно?

Фло-майстер спустив очі в землю. Йому було непросто зізнатися, що він власноруч розбив яблуколіт.

– Ца́-ца, – цокнула язичком Ціпа, яка й без слів здогадалася, у чому тут річ, – буває. Ви не засмучуйтеся. З вашим талантом та з нашими диво-яблуками ми створимо новий яблуколіт. Навіть кращий за попередній. Вибирайте!

Двічі пропонувати не довелося. Фло-майстер підстрибом помчав за ельфом-провідником. Ух і Ех від нього не відставали. Звісно, і Марійка, хоча її не запрошували, почимчикувала слідом за майстром. Їй конче потрібно було все побачити на власні очі, усюди встромити свого допитливого носа.

– Ось тут у нас ранні сорти, поруч – середньостиглі, трохи далі – пізньостиглі, – пояснював гід. – Праворуч – кисло-солодкі, ліворуч – соковиті й солодкі, як мед. Ось тут – традиційні, на практиці випробувані сорти, а ось там – новинки. А на самому верху прищеплені сорти яблук, які довго зберігаються після збору.