Глава 56 І знову в дорогу!

Марійка настільки втомилася, що проспала решту дня, ніч і наступний день аж до самого вечора. Лише коли на атресолівському небосхилі, що ледь проглядався крізь солом’яний дах, заблимали два жовті місяці, схожі на млинці, дівчинка прокинулася. Її розбудило страшенне відчуття голоду. Марійка, розпатлана, у пом'ятій сукні, сіла й неохоче відкинула ковдру. Посидівши так хвилину чи дві, вона знову впала на перинку – було ліньки вставати.

Вечірня прохолода давалася взнаки. Аж дрижаки беруть. Марійка потягнула на себе ковдру, але та не хотіла натягуватися, вислизнула з долоньки й оголила її колінце.

– Та що це таке? – образилася дівчинка і, щоб помститися ковдрі, відпихнула її п’ятою.

– Час їсти, а-а-апчхи, – сказав хтось голосом професора Абра-ара.

Солом'яний дах відсунувся. Професор власною персоною простягнув Марійці руки.

– Абра-арушко?! Мій рідненький! Як же я за тобою скучила! – дівчинка не приховувала своєї радості, пригорнулася до грудей друга.

Обійнявшись і звісивши ноги, вони довго сиділи на краю гнізда й спостерігали, як стрибають з верхівки на верхівку спритні білки. За розпорядженням Опанаса Оперенка поліціантки роздавали пацієнтам лікарні гостинці. У Марійчине гніздо посипалися подрібнені ліщинові горішки! Це було дуже доречно. Голодна дівчинка ловила гостинці на льоту і тут же ласувала ними. Її щічки надулися, як у хом'ячка.

– Ах-ах, не варто так поспішати. Ах-ах, так можна й подавитися, – повчав дівчинку Абра-ар.

– Ага, м-м-м, угу, – нібито погоджувалася з ним Марійка, проте ані на мить не припиняючи жувати.

Коли дівчинка добре підкріпилася горішками, професор повів її до кораблика-валізки, який був припаркований неподалік від лікарні. Дорогою Абра-арушка, як весь час називала його Марійка, розповів, що Фло-майстер збирається в чергову експедицію, цього разу не таку далеку – до яблуневого саду.

Мета експедиції очевидна – підібрати для нового яблукольоту стиглі фрукти. Фло планує оснастити їх найскладнішою спецтехнікою і у такий спосіб підготувати до погоні за Хробаками Сумніву та чорними дірами.

– Ах, найцікавіше, Маріченько, полягає в тому, що майстер збирає нову команду мисливців за Сумнівами. І хто, як ви гадаєте, увійде до її складу? – професор, захопившись розповіддю, поклав руку на плече дівчинки.

– Чаклун Сморчок, певна річ?! – радісно вигукнула Марійка.

– Ах, – підморгнув їй професор, – ви завжди все знаєте. Звісно, чаклун Сморчок. І Тінь його теж. Ця парочка благородними вчинками підтвердила свої наміри стати на шлях добра.

– Ура! Тра-ля-ля! – Марійка підстрибнула й плеснула в долоні над головою.

– У яблуневому саду, – розповідав, усміхаючись, Абра-ар, – збереться Рада Тридцяти Трьох, на якій кожна літера перед самим Хранителем повинна буде поручитися за чаклуна. Я гадаю – все пройде гладко.

– І йому тоді дозволять залишитися в казках?

– Ах, так. Безперечно!

– Тра-ля-ля! Тра-ля-ля! – двічі на лівій ніжці й тричі на правій підстрибнула щаслива Марійка.

Професор взяв дівчинку під руку, щоб вона не впала з гілки, і, хитро підморгнувши, запитав:

– А хіба людській дівчинці не цікаво, хто ще увійде до команди майстра Фло?

– Як? Це ще не все? — Марійка вдала з себе дуже здивовану

– У команду попросилася Їжинка, і її прийняли. Адже літера «Ї» – першокласний фахівець із штопання. Ах, принцеса Яхтар також зголосилася стати членом екіпажу. Кажуть, саме вона додумалася запастися сльозами щастя для боротьби із Сумнівами…

– Абра-арушко, – Марійка не дала договорити професору, повисла на ньому, зазирнула йому в очі, – а я знаю, що там внизу! Там Океан Сліз! Він майже бездонний. Не тому, що дна зовсім немає, а тому, що дно не стоїть на місці, весь час рухається. Саме з його солоної води ростуть Ялини Совісті.

– Ах, знаю я. Тепер ми всі знаємо. Це важливе наукове відкриття. Ось коли все закінчиться, я напишу про це статтю. Але спершу, ах, – Абра-ар мрійливо зітхнув, – сам спущуся в океан.

– На ліфті?

Професор не відповів Марійці, оскільки вони вже прийшли. На лисій гілці, яка вже давно скинула голки, лежала до болю знайома дівчинці валіза з-під швацької машинки.

– Вай-вай! Увага! Наша Марійка повернулася! – вигукнув Віхола- в'юн, який сидів на носовій частині валізи-кораблика, обхопивши колінами ручку парасольки Бурундуна.

Сам Бурундунчик висів на спицях і підтягувався. Почувши таку чудову новину, він зірвався, але спритно вивернувся і сів прямо на плечі В'юна. Уже удвох, кричачи й лаючись, друзі стрімголов покотилися з валізи на розтягнуту під лисою гілкою сітку. На крик збіглися літери, білки, гноми. Гагатун кинувся розбороняти друзів. Дзинь-да-да, побачивши дівчинку, розкрила обійми і заспівала:

– Дін-дон-да! Дін-дон-да!

Марійка, як мавпочка, скакала від Абра-ара до Дзинь-да-да, від Дзинь-да-да до Гагатуна, якому, нарешті, вдалося втихомирити Бурундунчика з В'юном. Обидва бешкетники сиділи, розставивши, наче ножиці, ноги, плескали один одного по плечу і навперебій вибачалися:

– Б-б-будь ласка – проб-б-бач.

– Вай, пробачаю.

– Дуже тоб-б-бі за це дякую.

– Вай-вай, це тобі, друже, спасибі.

З валізи визирнула Їжинка, яка встигла вже облаштуватися на її дні. Вона поправила віночок із двома клубочками і простягнула руки за кошиком, який їй подала павучиха. Поруч із чернявенькою голівкою Їжинки показалася копиця золотого волосся Яхтар. Ясновельможна принцеса не відмовилася розділити трюм кораблика з рештою пасажирів. Втім, окремої каюти у валізі з-під швацької машинки й не передбачалося.

– Як же ми полетимо? – здивувалася Марійка. – Адже без чарівної пари валізка не полетить, правда?

– Цвірк, цвірк! – з неба пролунав безтурботний спів ластівок.

Посвіжілі та відпочилі Стражниці Піднебесся виконували фантастичні віражі. Їх не бентежили вечірні сутінки. До сутінок ластівки вже звикли.

– Ах, Маріченько, – професор зняв капелюх і, примружившись, стежив за польотом вільних птахів. – Гадаю, це й є відповідь на ваше запитання. Ластівки валізу понесуть.