Глава 55 Верхній ярус лісу та гніздова лікарня

Скільки часу знадобилося ліфту, щоб доправити пасажирів на верхній ярус лісу, Марійці було важко визначити. Час усередині кабіни поводився дивно: то прискорювався, то сповільнювався. Ні з того ні з сього серце дівчинки починало битися частіше. Обличчя друзів розпливалися перед її очима, миготіли, наче полум’я свічки на вітрі. Слів, які вони говорили, Марійчине вухо не вловлювало. Чути було лише неприємний комариний писк. Потім раптом усе сповільнювалося. Мов прицвяховане, серце завмирало. Навіть моргнути дівчинка ледве могла. А коли вона розліпила губи, щоб сказати дещо друзям, вийшов ведмежий рик… Пупирк засміявся, а Марійці здалося, що він забекав, як баран. Їжинка несподівано заговорила віслючою мовою: «Їа-їа…» Тоді як Фло-майстер вивергав якісь незрозумілі квакаючі звуки. Але навіть квакаючи, він примудрявся гаркавити. Зміни, що відбувалися з дівчинкою та її друзями, водночас смішили їх і лякали.

«Справді, – думала Марійка, – що буде, якщо я втрачу здатність говорити? Ой, мамочко?! А якщо я завжди так буду гарчати? Басом?..»

На щастя, коли ліфт зупинився, все повернулося до норми. Пасажири важко дихали, приходячи до тями. Хтось тримався за серце, хтось – за голову. Пупирк стояв навкарачки і жував кінчик бороди…

Дверцята розсунулися. Перед ліфтовим дуплом розкинувся мотузковий майданчик. Марійка розчарувалася, подумавши, що вони повернулися до сітки, сплетеної Їжинкою для ластівок. Але окинувши поглядом околиці, дівчинка зрозуміла, що це був нижній поверх мотузкової піраміди в Лісі Совісті. Колючі гілки, що вічно обдувалися вітром, похмуро скрипіли, ніби дорікали мандрівникам за їхню довгу відсутність. Деякі з них спересердя скидали голки. Зі свистом розрізаючи повітря, голки падали на сітку, яка, приймаючи вантаж, жахливо розгойдувалася. Подекуди їм вдавалося прослизнути крізь вічка сітки. Вивільнившись із мотузкового полону, голки продовжували падати в невідому для них прірву.

– Цікаво, чи дістануться ці голки до океану? – розмірковувала вголос дівчинка.

Вона сиділа навпочіпки, підперши долонею підборіддя, і милувалася гарним, але небезпечним видовищем – дощем голок, що іскрився сріблом.

– Фах-фах, сумніваюся, – поруч із Марійкою всівся Фло. – Щось не пфигадую, щоб в океані плавали голки. Відстань занадто велика. Пфипускаю, що під час польоту голки фозжафюються й плавляться. Зфештою, вони зникають…

– Їй-бо, начебто затихло? Їй-право, точно – вгамувалися, – зробила висновок Їжинка, виглянувши з дупла. – Їй-бо, швидше виходимо й відправляємо ліфт назад. Треба переправити ластівок. А раптом голки поранять їх там, внизу? Їй-бо!

– Сумніваюся, але підстфаховка не завадить. Виходимо, – погодився з Їжинкою Фло і пропустив її вперед.

Наступним пішов Сморчок, за ним – Марійка. Фло не поспішав залишати дупло, стояв на порозі, ніби чогось чекав.

– Дай пройти, – гном грубо штовхнув майстра. – Чого стоїш?

– Будь ласка, поводься ввічливіше! – образився Фло, але не відступив. – Який же ти гфубіян!

– Зараз тобі дам, зараз тобі дам! – погрозив кулаком Пупирк.

– А ти спфобуй! – майстер розпалився, штовхнув гнома вглиб кабінки й сам, не втримавшись, туди ж ввалився.

Почалася бійка. У сутичці хтось (не розібрати було – гном чи Фло) хлопнув випадково по сяючій долоні на стіні ліфта. Механізм спрацював миттєво. Дверцята зачинилися, і ліфт помчав униз. Ще якийсь час було чутно, як гуде всередині дерева моторчик, але незабаром він затих. Хоч як прислухалася Марійка, прикладаючи до стовбура то одне, то інше вухо, – тиша. Ніби нічого й не було.

– Їй-бо, чоловіки, – всміхнулася Їжинка, – всі вони забіяки.

– Прошу не узагальнювати, – заперечив Сморчок і випнув колесом свої худющі груди. Літера «Ї» кинула на старого такий глузливий погляд, що він одразу знітився, а груди знову запали. Засоромившись раптом, чаклун вирішив пояснити: – Ну, у минулому я, можливо, дещо накоїв…

– Їй-бо, війну розв’язав, мало не знищив цілий світ! Хіба це «дещо»?

– Ну, в минулому це… В минулому… – мимрив старий, обличчя якого зайшлося маковим рум’янцем.

Марійка не стала слухати, як сперечаються її друзі, а полізла по драбині на верхні поверхи піраміди. Їжинка та Сморчок, схаменувшись, рушили за нею. Назустріч їм поспішали гноми, білки та начальник лісової поліції Опанас Оперенко, який безперервно дув у свій свисток: тру-тру-ля-ля! Медсестра Зеленка з валізкою, позначеною червоним хрестом, летіла верхи на довгоносому комарі, який тоненьким голоском дзвенів:

– З-з-з, роз-з-з-ступіться! Ш-ш-швидка допомога, з-з-з! Допомога!

Дівчинку підхопили білки, поклали на ноші й, вправно перестрибуючи з поверху на поверх, понесли її до лікарні. Рештою пацієнтів зайнялися комарі. Їх анітрохи не бентежило, що Їжинка та старий Сморчок були цілком здорові. Потрібно було, як пояснила Зеленка, провести профілактичні заходи. Хто знає, які інфекції підхопили мандрівники дорогою? Перевірити не завадить!

Білки, місцеві мешканки, чудово орієнтувалися в Лісі Совісті. Не збавляючи швидкості, вони примудрилися оминути всі голки й не поранитися. Дівчинку миттю доставили на вершину лісу, де розташовувалася лікарня. Замість палат там були гнізда, сплетені з гілочок.  

Оглядова кімната, в якій приймали пацієнтів лікарі Інсулін та Йод, недавно прибулі з берегів Молочної річки, також розташовувалася у гнізді. Зверху кімнату захищав від голок та вітру солом’яний дах. Лікарі сиділи за круглим столом і заповнювали картки хворих. Побачивши Марійку, обидва брати всміхнулися. Вони впізнали її.

– Йоксель-моксель?! – грюкнув ручкою по столу Йод. – Які люди?! Вам все-таки вдалося пройти через Райдужний Портал у Сутінковий Світ і привезти нитки?!!

– Іть, чули, – вкинув слівце Інсулін, безцеремонно перервавши молодшого брата, – чули ми про подвиги експедиції майстра Фло. Скількох Хробаків Сумнівів ви перемогли? Вражає! Вражає! Іть…

– Йой, а де решта? Вони цілі? Неушкоджені? – Йод стурбовано запитав білку-поліціантку, яка привела Марійку до оглядового гнізда.