Глава 54 Стовбури, що підпирають небо, і деревний ліфт

Підніматися було нелегко – заважали дерева. Ластівки, особливо ті, що летіли обабіч строю, безперервно натикалися на стовбури, зачіпали крилами кору. Птахи, що замикали караван, відставали, тягнули назад тих, хто летів попереду. Шкіряні ремені ластівчиної упряжі тріщали від натягу. Караван кидало з боку на бік, від стовбура до стовбура. Дуже скоро скуйовджені стражниці втомилися, їхні рухи стали млявими. Від втоми вони неуважно слухали льотчиць, неправильно розуміли команди. Коли потрібно було повернути праворуч, обов'язково хтось повертав ліворуч. Унаслідок цього караван раз по раз врізався у стовбури.

– Може, тфохи пефепочити? – несміливо запропонував майстер Фло.

Невпевнено, бо розумів, що його пропозиція безглузда. Відпочивати просто ніде! Безмірні стовбури загадкових дерев були геть позбавлені гілок, на яких птахи могли б влаштувати собі привал.

– Фіть? Фіть? – жалісно попискували ластівки.

Лорі та Норі підняли забрала шоломів, терли кулачками очі. Марійка помітила, що їхні обличчя були заплакані. Льотчиці не знали, як допомогти змученим птахам, і, усвідомлюючи свою безпорадність, безмежно страждали.

– Їй-бо! Я знаю, що треба робити! Потерпіть ще трішки! – підбадьорливо крикнула ластівкам Їжинка, потягнулася до свого кошика, пошурхотіла там, дістала спиці. Озирнувшись навколо, літера «Ї» звернулася до друзів із проханням: – Тільки ви всі мені допоможете, добре? Сама я не впораюся…

– Фах-фах, авжеж, – охоче пообіцяв Фло-майстер. – Поясніть нам, голубонько, що ви збифаєтеся фобити? Фах-фах?! Невже сплести мотузковий майданчик?!!

– Їй-бо, саме так. Саме його! – засміялася Їжинка.

– Е-е-ех, і що нам робити? – бравий Ех відстебнув ремінь і чомусь з ногами видерся на крісло.

Ух тримав його, щоб він не впав, а сам сміявся, заразившись гарним настроєм від чарівної літери «Ї».

Раптом ставши серйозною, Їжинка взялася пояснювати, кому і що тепер доведеться робити:

– Їй-право, зараз поясню. Ти, Еху, залізь на спину ластівки, навантаженої нитками. Відв’яжи один моток, розмотай нитку й перекинь її кінець сюди, до нас на борт. Ух її зловить.

– У-у-у, – обурився Ух, – чому це у Еха важливіше завдання? А мені – стій і лови?

– Їй-бо, не капризуй, Уху, – заспокоювала його літера «Ї». – Спійману ниточку ти мені подаси. Я з неї сітку зв’яжу. Ти, Ухасю, цю сітку до стовпа прив’яжеш. Он до того. А потім до того. І до того он. Бачиш, скільки роботи? Якраз для такого молодця, як ти!

– Любонько-сестронько, і ми допоможемо, – Лорі, наче школярка, підняла руку.

– Їй-бо, всі допоможете, всі допоможете, – повторювала Їжинка, виплітаючи з нитки, яку простягнув Ух, перші петельки.

Працювала літера «Ї» старанно. Було видно, що вона знається на в’язанні. Та й спиці в неї були чарівні. Увійшовши у смак, вони почали вив'язувати замість однієї петлі відразу дві, потім замість двох – десять, двадцять… Не минуло й години, як між стовбурами розтягнулася міцна, на совість вив'язана сітка. Ластівки, нарешті, отримали можливість перепочити. Жвавим пересвистом птахи повідомляли друзям про свою вдячність за турботу.

Поки стражниці відпочивали, пасажири вийшли на майданчик і туди-сюди прогулювалися, підкріплювалися шоколадними батончиками, якими їх пригостили льотчиці. Марійка теж вирішила розім’ятися, зійшла зі спини ластівки на розтягнуту сітку. Спочатку на колінках, повзком, потім випрямившись на повний зріст, вона потихеньку попрямувала до найближчого стовбура. Мотузки гойдалися під ногами. Дівчинка знала, що вони дуже міцні й, отже, не порвуться, але все одно їй було страшно. Тому, коли Марійка дісталася до дерева, вона з неприхованим полегшенням зітхнула й притулилася спиною до стовбура.

Необережно кинувши погляд вниз, дівчинка не побачила океану. Він давно зник десь там, у затягнутій синюватим серпанком прірві. А небо, в яке гордо впиралися велетенські дерева, й не думало наближатися.

«Це ж на якій висоті ми зараз перебуваємо?» – вжахнулася Марійка, і від цієї думки в неї запаморочилася голова.

Дівчинка сіла боком до стовбура, обхопила руками коліна, притулила вухо до кори й одразу ж здригнулася, бо зсередини долинали якісь звуки. Бр-рр-р, др-др… Ніби працює моторчик? Звуки то наближалися, то віддалялися, то знову ставали ближчими й гучнішими.

Марійка обернулася до друзів. Схоже на те, що вони нічого не чули – прогулювалися і, як і раніше, неквапливо розмовляли.

«Невже це справді з дерева?» – подумала дівчинка і, затамувавши подих, знову притулилася до стовбура. Вона не знала, чому, але їй здавалося, що це добрий знак.

Точно! Др-р-р – це мотор гарчить. Однозначно дерево всередині порожнисте, і в ньому щось є. Щось із мотором. Дійшовши такого висновку, Марійка почала пошепки читати заклинання, що відчиняє двері. Вона зробила це радше за звичкою, яка у неї сформувалася за час, проведений у казці. Якщо кудись терміново потрібно потрапити, щось дізнатися, а дверей, видимих для ока, немає, їх можна штучно начарувати. Достатньо вимовити тільки-но п’ять слів:

– Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Дзинь-да-да.

Дерево задвигтіло. Друзі кинулися було до Марійки, але повалилися, бо сітку добряче струснуло. Налякані ластівки зірвалися вгору й, стурбовано пересвистуючись, кружляли над майданчиком.

Кора дерева відшарувалася, перетворилася на труху. Під нею виникло величезне овальне дупло. Приємно запахло свіжою деревиною. Моторчик якогось таємничого механізму, захованого в стовбурі, надривно загудів. Дерево здивовано розтулило дупло-рот і ніби запитувало, навіщо його розбудили.

– Уй, що це, босе? – запитав Ух у майстра й ткнув брудним, із погризеним нігтем пальцем у бік дупла.

– Фах-фах, хіба я знаю? – відмахнувся Фло.

Сморчок встав. Щоб утримати рівновагу й знову не впасти на сітку, він розкинув руки, постояв, набираючись сміливості, і повільно, маленькими кроками почав пробиратися до дерева. Йому довелося переступити через Марійку, яка злякалася, що наробила чогось поганого, і не могла поворухнутися.