Глава 52 Ще один Сумнів геть!!!

Натовп, що кричав і верещав від страху, помітно порідів. Лорі та Норі швидко зорієнтувалися й повели караван до виходу. Русалки теж не гаяли часу – понесли принцесу. Цього разу Яхтар залишила волосся розпущеним, не дозволила синьохвостій русалці закріпити його шпилькою. Мудра принцеса збагнула, що її розкішні, із золотистим відливом кучері привертають увагу чудовиська, яке, мабуть, любить усе блискуче. Ось вона й вирішила використати їх як приманку.

План Яхтар спрацював. Хробак клюнув на приманку, стрибнув на русалок, але промахнувся, впав прямо в проході, де благополучно застряг, оскільки був занадто товстим. Це розлютило його, і він з подвоєним завзяттям замахав хвостом, руйнуючи навколишні будівлі та споруди. Усі ці витончені, розкішні витвори архітектурного мистецтва з колонами, скульптурами, кольоровими вітражами, перловою мозаїкою та кораловими садами перетворилися на жалюгідну купу уламків.

– Леле, швидше! – не стільки наказувала, скільки просила ластівок Лорі.

– Но! Но-о-о! – підганяла їх Норі, голосок якої від частих вигуків охрип.

Відчайдушні льотчиці намагалися якомога швидше вивести Хробака за межі Янтаргорода, поки ненажерливий монстр повністю його не зруйнував. Пернаті стражниці старалися щосили, але тут, у чужій для них стихії, їм було важко розвинути ту феноменальну швидкість, на яку вони були здатні у своєму рідному Піднебессі.

Караван рухався повільніше, ніж хотілося. До того ж Хробак Сумніву не поспішав покидати місто, де ще залишалося так багато смаколиків, якими він не встиг поласувати. Монстр весь час відволікався то на бурштинову вежу із золотим шпилем, то на ажурні ліхтарі, то на арки, оповиті водоростями, то на білі містки й мости, що з'єднували квартали між собою.

– Намарне, все намарне… Він не хоче йти за нами, – ледь прошепотіла Норі, яка вже не могла говорити – втратила голос.

Лорі не втішала подружку, бо сама розгубилася і не знала, як зарадити в цій ситуації. Ластівки відчули, що з льотчицями коїться щось недобре, пригальмували, закрутили голівками. Вони чекали на чергові команди, але таких чомусь не надходило.

– Якщо так далі піде, не буде з цього пуття, – мудро вирішила принцеса Яхтар і знову взяла ініціативу в свої руки, наказавши русалкам повернутися до монстра.

Хоч як її вмовляли хвостаті, хоч як благали одуматися і сховатися десь у лісі, літера «Я» наполягала на своєму. Ослухатися принцеси русалоньки не мали права, тому зрештою вони здалися, розвернулися і попливли назустріч Сумніву, залишаючи за собою білі доріжки з бульбашок.

Хробак не відразу помітив групку русалок, які несли золотоволоску. Він був заклопотаний тим, що намагався проковтнути лавку, яка виявилася прикрученою до бруківки. Довелося повозитися, щоб зірвати з піщаного дна ретельно укладену бурштинову плитку.

– Я тут! Я тут! Поглянь на мене! – вигукнула Яхтар так голосно, як тільки могла.

Ця її витівка неабияк налякала русалок, у яких зостраху навіть лусочки побіліли, наче вкрилися інеєм. Монстр здригнувся. Лавка, яку він таки відірвав від бруківки, застрягла у нього в горлі, завдаючи болю. Почалися конвульсії. Хробак впав на живіт, розбивши прекрасну плитку, згорнувся гармошкою і з неймовірним зусиллям видув із себе лавку.

– Яй-яй, що ж ти так? Яй-яй! – глузувала з нього шалено смілива Яхтар. – Чи не забагато ти їси? Он уже їжа з тебе вилазить!

– Зараз я тебе з’їм, нахабо, і подивимося, що з тобою станеться тоді, – хрипло пригрозив Хробак і поповз до русалок, розтинаючи животом бруківку.

Хвостаті дівчата підхопили Яхтар, яка стиснула кулачки й безперестанку щось кричала, дратуючи монстра, і кинулися навтікача. Та так прискорилися, що миттю обігнали караван.

– Леле?! – схаменулася Лорі й щосили свиснула, що означало – повний вперед.

– Фіть, фіть, фіть! – весело відгукнулися ластівки.

Вправно маневруючи між башточками та маківками, які майже одразу ж, розчавлені чудовиськом, обвалювалися, караван наближався до брами. Вхідна мушля, побачивши, яка насувається на неї велетенська потвора, залишила свій пост і, клацаючи стулками, пострибала в бік лісу. Туди ж попрямували русалки з Яхтар і караван ластівок.

Щойно Марійка та її друзі дісталися білого лісу, їм довелося уповільнити хід. Зарості, які стали густішими й пишнішими, аніж були під час їхнього першого знайомства, неохоче пропускали мандрівників. Птахи ледь встигали ухилятися від батогів, що навмисно хльостали по них. Ліс, здавалося б, сердився на прибульців за те, що ті порушили його самоту.

– Ліворуч, ліворуч, – мляво наказувала Лорі, яка зовсім не була впевнена, що треба повертати ліворуч.

За її розрахунками (а пам'ять у льотчиці чудова!) течія мала бути десь тут, неподалік. Але хоч як блукали ластівки з русалками в лісі, ледве ухиляючись від недружніх гілок, знайти течію не вдавалося.

– Я думаю, що течія змістилася, змінила своє розташування, – припустила Яхтар.

Її голос долинав звідкись ззаду. Принцеса відстала від каравану, заплутавшись волоссям у заростях. Тоненькими білими пальчиками русалки намагалися його розплутати, але в них це не дуже виходило.

– Не розумію, як це може бути? – розгубилася Норі.

– Я чула… Яй-яй. – застогнала Яхтар, у якої синьохвоста русалочка ненароком висмикнула пасмо волосся, – що Океан Сліз називають бездонним. Не тому, що дна взагалі немає, а тому, що дно це постійно рухається. І океан начебто весь час переливається… Зверху вниз і назад.

– Фах-фах, тепеф зфозуміло, чому ми ніяк не могли спливти. Я весь час думав, ну як же так? – ляснув себе по коліну Фло. – А он воно як?! Океан пефеливається! Зфозуміло!

– Зрозуміло, що нічого не зрозуміло, – зсунув густі брови Пупирк. – То що нам робити? Де шукати цю течію? Як позбутися Хробака? Зараз чудовисько наздожене нас і всіх проковтне… А ми стоїмо тут і розводимо руками…

– Їй-бо, що ж робити? Що ж робити? – заплакала Їжинка.

– Вірити, – тихо сказав Сморчок, не підводячи очей.