Глава 50 Людокраби, або Всеводна конференція

Світлокосі русалки з жовтими очима оточили гостей, тикали в них пальцями, хихикали. Їм було вдивовижу бачити живих ластівок тут – на глибині. Мандрівники відповідали тим самим – впритул, не соромлячись, розглядали господарів бурштинового міста. Не тільки Марійка, але навіть її друзі були вражені. Ще б пак?! Адже це не звичайні, з риб'ячими хвостами, русалки, до яких в Антресолії всі звикли. У істот, що оточили ластівок, замість хвостів були пурпурово-червоні крабоподібні тіла з чотирма парами ніг і двома клешнями. Решта тіла, до пояса, у них була, як у людини. Поряд із клешнями вони мали навіть звичайні руки.

Від натовпу жовтооких аборигенів відокремилися двоє: бородатий старець і хлопчисько. Тримаючись за клешні, боком, вони попрямували до гостей. Людокраби за їхніми спинами замовкли.

– Вітаємо гостей Янтаргорода! – урочисто промовив старець і низько вклонився, чиркнувши клешнею по бурштиновій бруківці.

Хлопчик наслідував його приклад і теж вклонився. Лорі та Норі, відповідаючи на привітання, приклали долоні до шоломів. Пасажири кивали, махали руками, всміхалися. Лише Пупирк крутив носом.

– Цим ходячим консервам не варто довіряти, – процідив він крізь зуби.

Але гнома ніхто не слухав. Усім уже добряче набридло його бурчання.

– Ласкаво просимо на конференцію! – продовжував вітати бородатий людокраб, ледь розігнувши, не без допомоги хлопчика, свою стару хвору спину.

– На яку це конфефенцію? – Фло від подиву почав часто кліпати очима, ніби ось-ось заплаче.

Крабостарик нахмурився. Погляд його вицвілих, блідо-жовтих очей став суворим, підозрілим. Зіниці звузилися до двох вертикальних щілинок.

– На яку конференцію?! На Всеводну! – замість старця почав розповідати хлопчик. – Раз на століття до нашого славного Янтаргорода припливають жителі глибинних вод з усієї Антресолії та інших світів.

– То ви хіба не на конференцію? – все допитувався старий краб.

Його одноплемінники, набравши войовничого вигляду, зацокали клешнями.

– Обережніше, зараз консерви нас візьмуть за зябра… – недоречно пожартував Пупирк, за що Їжинка двічі його вщипнула.

– На конфефенцію! Звісно ж, на конфефенцію! – вирішив збрехати Фло, аби тільки уникнути гніву людокрабів.

Напруга в натовпі спала. Кавалери-краби заклацали клешнями, немов кастаньєтами, виграючи веселу запальну мелодію. Довговолосі крабопані пустилися в танець. Дітлахи плуталися у них під ногами і підривали хлопавки.

– А ви з якого водоймища, дозвольте запитати? Де це водяться такі дивні створіння? – старий краб вказав клешнею на ластівок.

– Фах, звідки ми? – очі Фло, який не звик брехати, почали бігати. Йому терміново треба було щось придумати.

– Е-е-е, це… Ми з Янтарного озера, – вирішив допомогти майстру Ех. – Там теж… бурштин… Ось… Як у вас.

– Ага, ага, – закивали краболюди. – Янтарне озеро нам знайоме. Аякже! Чули, чули!

Проте старий знову чомусь нахмурився.

– Щось не так? – злякався Фло.

– Та от я думаю, чи не обманюєте ви нас? Адже делегація від Янтарного озера вже прибула?.. На чолі з принцесою Яхтар?!

Ух і Ех, почувши гарне ім’я, закотили очі й усміхнулися. Дозволив собі усміхнутися навіть Пупирк. До майстра Фло повернулася рішучість.

– Оце вже інша спфава, голубчику! – він весело підморгнув старому. – Ведіть нас до світлоликої Яхтаф. Нехай вона особисто підтвефдить, що знає нас.

Марійка нервово завовтузилася в кріслі. Їжинка заспокоювала її:

— Усе буде добре, їй-бо. Яхтар – з наших.

— Це як? Теж літера? А яка?

— Сама здогадайся, їй-бо. Скільки всього літер в алфавіті? Скількох ти вже зустріла? Скільки залишилося?

Дівчинка замислилася, згадала всіх, з ким їй довелося познайомитися під час подорожі казкою. Вона нарахувала тридцять дві літери, хоча знала, що в алфавіті їх має бути тридцять три. Отже, однієї бракує. Марійка ще раз, цього разу вголос, перелічила своїх друзів, називаючи їх поіменно:

– Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Ґулька, Дзинь-да-да, Ех, Єрема, Жужа, Зеленка, Ик, Інсулін, Їжинка, Йод, Карате, Лорі, Медок, Норі, Опанас Оперенко, Плюнь-Чпок, Розочка, Сир Іванович, Тіпун Таратуста, Ух, Фло, Хмелевич, Ціпонька, Чініта, Шань, Щень, М’якуш – м’який знак, Юшка… О, зрозуміла! Остання літера – «Я». Ну так, це і є Яхтар!

– Е-е-ех! Йдемо до Яхтар! До Яхтар йдемо! – кричав Ех, приклавши до рота долоні, наче рупор.

Ух на радощах задер майку й забарабанив по животу, чим викликав захват у людокрабів, які з ще більшим завзяттям заклацали клешнями.

Старий краб не став затримувати гостей, а направив їх до Фонтанного майдану, де розташовувалася Арена. Саме там, як він пояснив, зараз триває Всеводна конференція. Якщо прибульці не хочуть запізнитися, їм варто поквапитися.

На щастя, до Фонтанного майдану пливти довелося недалеко – всього кілька кварталів. Це був елітний район. Будинки, що обрамляли широкий бурштиновий проспект, змагалися між собою у красі та розкоші. Вигадлива ліпнина, різьблення, вишукані барельєфи й арки, стрункі колони та чарівні скульптури, витесані з перламутру, мозаїка з білих та чорних перлів – всі ці та інші прикраси демонстрували небачену розкіш. Але найбільше вразили Марійку рожеві коралові сади перед маєтками, між гілками яких пурхали різнокольорові рибки.

Проспект виявився майже безлюдним. Місцеві жителі вже давно зібралися на Фонтанному майдані, звідки долинав багатоголосий гул. Рідкісні перехожі, що траплялися на шляху каравану, зупинялися від подиву, знімали капелюхи й кланялися. А одна огрядна крабодама з блакитною рибкою на золотому повідку, побачивши ластівок, ледь не зомліла.

Бурштиновий проспект вивів караван на широкий круглий майдан, посередині якого вирував різнокольоровий фонтан. Майдан оточували багатоповерхові тераси, тонкі перила яких оповивали водорості. На терасах, напівлежачи на низьких кушетках і попиваючи через соломинки коктейлі, відпочивали благородні й не дуже жителі глибинних вод. Представники найрізноманітніших племен і народів. Почесних гостей конференції відрізняли від решти коралові вінки.