Глава 49 Бурштинове місто

– Фу-ух, – з полегшенням зітхнув Фло. – Пфойшли швидко, без ускладнень. Двефі, хоч і стафі, але надійні. Це наочний пфиклад того, що магія не має стфоку давності.

– Не вірю, що все обійшлося, не вірю, що двері надійні, – бурчав Пупирк, який сидів, нахилившись уперед і судорожно вчепившись у коліна. – У нас ніколи без ускладнень не обходиться.

– Ух, ну чому ти весь час незадоволений? – Ух погрозив гному кулаком. – Вічно ти кислий, як оцет, вічно у тебе все не так.

– Ей, вгамуйся, не звертай уваги, – Ех, щоб відвернути увагу друга, зірвав з його голови кепку й помахав нею. – Не зв’язуйся…

– А що так, я вас питаю? Що так? – Пупирк, розпалившись, стукнув ребром долоні по своєму коліну й одразу ж, наче пес побитий, заскиглив: – Уй-уй!…

– Е… Це ти суцільне «НЕ ТАК!» – цього разу розсердився вже не Ух, а Ех. – Може, це через тебе нам весь час не щастить?

Гном гнівно блиснув очима, відстебнув ремінь і зробив рух, щоб зійти зі спини ластівки. Їжинка втримала його:

– Їй-бо, куди? Вода навколо?!

– Саме так – вода! – Пупирк підняв вказівний палець. – Що це за вода? Де ми? На мапі вказано, куди веде портал?

Лорі та Норі похитали головами.

– Припливли, та самі не знаємо, куди? – з'єхидствував, зло посміхнувшись, гном і плюхнувся в крісло, схрестивши руки на грудях.

Хоч як це сумно, але він мав рацію. Ластівчин караван плив невідомо куди. Птахам не треба було махати крилами – їх несла течія. Вона була настільки потужною, що вирватися з неї стражницям бракувало сили. Зрештою, їм підвладне небо, але не водна стихія.

– Доведеться змифитися, – зробив висновок Фло і, помітивши, як гном роззявив рота, щоб кинути якесь уїдливе слівце, додав: – Це тимчасовий захід. Тимчасовий!

Запала незручна, тягуча тиша. Навіть ластівки не пересвистувалися. Усі роздивлялися, вивчали навколишній водний світ.

Вода була чистою й прозорою, як сльоза. Сонячні промені пронизували її, даруючи тепло химерним рослинам. Вони піднімалися з глибини, тягнучи до сонечка перлинно-білі стебла, густо розгалужені й зовсім позбавлені листя. Гілки, схожі на сиві вуса, перепліталися між собою, утворюючи справжні підводні джунглі. Дивна річ – абсолютно пустинні?! Жодна рибка не порушувала спокій білих відростків, що рівномірно погойдувалися.

«Може, вони неїстівні? Чи отруйні? – міркувала Марійка, розглядаючи дивний білий ліс, який, коли б не сонечко, напевно здався б їй моторошним. – Ой-ой, а раптом вони небезпечні й для нас?»

– Навряд чи вони небезпечні, – спокійним голосом сказав Сморчок, який здогадався, про що думає дівчинка. А втім, здогадатися було зовсім неважко – Марійку, як завжди, виказувало її перелякане личко.

– Фах-фах, ви знаєте, що це за фослини? – запитав у старого майстер Фло.

– Ні, рослини мені не знайомі. Я просто хотів сказати, що цим блідим стеблам до нас не дістати. Течія не дозволить – аж надто швидка.

– Їй-бо, як добре! – зраділа Їжинка. – Їй-бо!..

– З чого ви радієте? – грубо перервав її гном. – З того, що ми стали заручниками течії?

– Фах, ви знову за своє? Фах, голубчику, ви нестефпні! Хіба можна так гфубо фозмовляти з дамою? – дорікнув Пупирку Фло.

– Уй, навіщо ми його взяли із собою? – знизав плечима Ух.

Ех з ним погодився:

– Е-е-ех, треба було залишити його з павуками.

Гном ображено надув губи, відкинувся на спинку крісла і, щоб ні на кого не дивитися, підняв догори голову. Його жорстка, наче з дроту, борода смішно стирчала й час від часу сіпалася, що означало – Пупирк ворушив губами, беззвучно лаючись. Раптово гном підхопився з крісла, вказав пальцем вгору і заволав:

– Дивіться! Дивіться! Сонце наблизилося! Нас виносить на поверхню!

– Цвіріньк, цвіріньк! – заспівали ластівки, вітаючи світило.

Але раділи вони передчасно. Сонце виявилося не сонцем, а верх – не верхом. Світ перевернувся, а разом із ним перевернулися й наші мандрівники. До цього моменту всі їхні відчуття говорили про те, що караван піднімається, а вийшло навпаки – замість того, щоб спливти на поверхню, ластівки опустилися на дно, над яким звисали білі водорості. Жодна з них не наважувалася торкнутися його акуратно викладеної бурштином поверхні.

У тому місці, де течія викинула мандрівників, зарості нависали якраз над їхніми головами. Але в міру наближення до джерела світла, яке спочатку прийняли за сонце, стебла рослин, немов завіси над сценою, піднімалися все вище й вище. Неозброєним оком було видно, що їх штучно підстригли. Дно явно було заселеним.

Світло ставало яскравішим. Поки очі не звикли до нього, доводилося мружитися й затулятися долонями. Не відчували дискомфорту лише льотчиці, яких захищали забрала шоломів.

Попереду показалося місто. Як і мостова, воно було збудоване з бурштину, що випромінював дивовижне золотисте світло. Місто оточувала товста фортечна стіна із зубчастими вежами. Над нею височіли дахи палаців, храмів та інших споруд. Здебільшого це були трикутні дахи, вкриті золотими пластинами у формі риб’ячої луски, та круглі маківки з небесно-блакитної бірюзи. Кожен другий дах був прикрашений витонченими флюгерами, що зображували різноманітних риб. Флюгери, однак, не працювали, оскільки над містом панував повний штиль – течії обминали його стороною.

Марійка дуже здивувалася, коли виловила поглядом серед усього цього пишного розмаїття димарі. Навіщо вони потрібні? Адже під водою вогню не розпалиш? Проте, всупереч усім доводам розуму, з димарів валив кольоровий дим. І лише коли ластівки впритул підпливли до міського муру, стало зрозуміло, що дівчинка сприйняла за дим підфарбовану булькаючу воду – це качали повітря приховані в будинках компресори. Сині струмені змішувалися з червоними й утворювали фіолетові бульбашкові хмарки, а в поєднанні з жовтими потоками вони забарвлювалися в надзвичайно яскравий зелений колір.

До міста вела мушлева брама. Величезна мушля, побачивши гостей, розтулилася й показала рожевий язик, весь у пухирцях. Лорі та Норі це не збентежило, і вони сміливо повели через браму караван. Мушля здивувалася, але гостей проковтнула, захлопнувши за ними з гучним клацанням стулки.