Глава 48 Запасні Двері

Ластівчин караван вирушив у дорогу. Лорі та Норі вели птахів у бік, протилежний до халвових гір. Туди, де розташувалися запасні Двері. Хоч як Марійка розпитувала своїх друзів, про які саме Двері йдеться, ніхто не зміг дати їй зрозумілої відповіді. Навіть Фло – майстер, що знає багато секретів – про запасний портал нічого не чув.

Старий Сморчок відмовчувався. Його мучили спогади. Зовсім недавно чаклун на чолі чорної армії вторгся на Кордон. Він шукав тоді прохід до Антресолії і в пошуках своїх був сліпий та нестримно жорстокий – дотла спалив павучу столицю і ледь не знищив весь Сутінковий Світ. Ось хто повинен його по-справжньому ненавидіти – павуки! Чорний чаклун заслужив це. До речі, портал Сморчок таки знайшов у тій війні, яку сам розв’язав. Прохід, як з’ясувалося, розташовувався на дні Цілющого озера. Того самого озера, яке чаклун ледь не осушив...

«Цілюще озеро! Невже ми летимо до столиці? Куапи?! – старий гірко посміхнувся. – Місця колишньої слави? Хм, чорної слави… Мені немає прощення, немає!»

Аратс прочитала думки Сморчка. Бажаючи хоч трохи заспокоїти господаря, вона прийняла його улюблений образ – собаки, поклала передні лапи на коліна старого, висолопила язика. Тінь не промовила ані слова, але чаклун чув її: «Не сумуй, хазяїне. Я з тобою. Я розділю з тобою твою долю, хай яка вона буде».

«Ні, серденько, ти заслуговуєш на зовсім іншу долю. На кращу!» – теж без слів, подумки, сказав старий. Тінь на знак протесту пронизливо завила.

Тим часом ластівки пішли на посадку.

«Як? Вже?!!» – читалося одне й те саме запитання в поглядах пасажирів. Ніхто нічого не розумів.

Сморчок відволікся від своїх думок і теж здивовано озирався навколо. Поряд із здивуванням на його обличчі відбилося полегшення, бо те, що чекало караван внизу, точно не було Цілющим озером. Отже, його ганебне повернення до павучої столиці відкладається. Але де тоді Двері?

Птахи зробили коло над безжиттєвим, усіяним тріщинами каньйоном і сіли край нього. Пасажири не зводили очей з льотчиць, які вивчали якусь мапу і перешіптувалися. Фло-майстру набридло чекати, і він наважився запитати:

– Фах-фах, що відбувається?

Льотчиці, здавалося, його не чули, сперечалися між собою.

– Не може бути?! – вигукнула Норі. – Це якась помилка. Мапа бреше!

– Ла-ла, легше, подруго! – гаряче заперечила Лорі. – Мапа – це документ, а документ не бреше. Двері тут!

– Не може бути?! Не може бути?! – Норі ніяк не могла повірити. – Мабуть, мапа стара. Та й взагалі, де ти її взяла? Чи не на ельфійському ринку? Ельфи – ще ті шахраї… Та годі тобі, подруго! Мапа бреше. Де ти тут бачиш Двері? Де?

Обидві льотчиці поглянули на дно каньйону, яке було абсолютно порожнім, і зітхнули.

– Як це розуміти? Це куди ви нас привезли? Ну ви що, серйозно?!! – розлютився Пупирк.

Фло-майстер, хоч як це дивно, був з ним солідарний:

– Фах-фах, спфавді?

Відчувши підтримку, гном зовсім розійшовся:

– Хи-хи-хи! Заощадили час… Нічого не скажеш! Короткий шлях, хи-хи!

Лорі упиралася, крутила мапу, дивилася на неї то так то сяк і все повторювала:

– Двері тут! Двері тут!

– То чому б вам їх не відчинити? – запропонував Сморчок.

Усі замовкли, поглянули спочатку на старого, потім на майстра Фло. Що він на це скаже?

Фло поправив окуляри, що, як завжди, сповзли йому на кінчик носа. На щоках заграв рум’янець. Майстру було соромно, що не йому спало на думку відкрити портал. Ну, або хоча б спробувати відкрити.

– А що, дфузі, це слушна пфопозиція! Не вафто спефечатися й свафитися, кфаще давайте пефевіфимо гіпотезу чаклуна та скофистаємося магією. Якщо в цьому каньйоні дійсно захований пофтал, він після пфочитання заклинання відкфиється. Ну що, мадмуазель? – Фло звернувся до Марійки. – Ваш вихід. Відчиняти двефі у вас чудово виходить.

– Так, це для мене не вперше, – пишаючись собою, дівчинка випростала спину, розправила плечі й, не змушуючи друзів чекати, прочитала заклинання: – Абра-ар, Бурундун, Віхола-в'юн, Гагатун, Дзинь-да-да!

Пісок ожив, заструмився до ямки, що утворилася на дні каньйону. Поглинаючи дедалі більше піску, ямка росла. Пролунав дивний булькаючий звук, ніби хтось великий і сильний полоще горло. Яма, поперхнувшись, вивергла пісок, що потемнів від вологи. З-під землі забило джерело. Смарагдово-зелена вода швидко заповнювала каньйон, лікувала його рани – змащувала тріщини жирним шаром мулу, який вона принесла із собою. На водній гладі весело лопалися бульбашки. Приємне дзюрчання пестило слух. Всього за кілька хвилин висушений каньйон перетворився на мальовничу річку.

– Ну й ну?! Оце так?! – не приховувала радості Норі й ласкаво поплескала по плечу свою подругу. – Ти мала рацію – Двері тут.

– Як же вони можуть бути тут? – не повірила Марійка. – Крім води, я нічого не бачу?..

Обличчя Сморчка, на якого знову нахлинули спогади про Цілюще озеро, похмурніло.

– Вода… Вода… Вода… – повторював одне й те саме слово старий.

Він провів долонею по обличчю, зітхнув, подумавши раптом, що якби у нього була така мапа ТОДІ, не довелося б так багато витрачати часу і сил на облогу Куапи. Запасні Двері були у нього під самим носом, а він не знав, а він проґавив свій шанс… Стоп! Сморчок, приводячи себе до тями, сам собі дав ляпаса, чим дуже здивував Марійку.

«Не смій! Не смій жаліти! – наказав чаклун своєму серцю, яке почало битися частіше від думки про втрачений шанс. – Я вже не той, що був раніше. Я виправляюся. Геть чорні думки! Геть!»

А серце не слухалося, билося, наче божевільне. У ньому розгорталася боротьба між Людиною і тим Звіром, яким був Сморчок, Великий Трельяжний Князь, у своєму недалекому минулому. Досада, злість і водночас сором та каяття гризли його серце.

«Як добре, – подумав чаклун, – що ніхто не здогадується, як я зараз мучуся і як мені соромно…»

Старий помилявся. Аратс здогадувалася. Навіть більше – вона точно знала, що коїться в душі господаря. Але Тінь віддана – вона не зрадить.