Глава 47 Підготовка до вильоту

Нитки, відібрані на швацькій фабриці, було вирішено переправити до Лісу Совісті на ластівках. Зграя велика, тож зможе перевезти значну партію за один раз. Головне – благополучно пройти через Міжсвітовий коридор. А з цим, як Марійка вже знає з власного досвіду, можуть виникнути проблеми. Райдужний портал молодий, ще недосвідчений, ненадійний.

Лорі та Норі, щоб підстрахуватися (ластівками ризикувати не можна), вирішили скористатися запасними Дверима. До того ж, як запевнили льотчиці, летіти до них набагато ближче, ніж до Райдуги.

Ластівок оснастили додатковими кріслами, які прикріпили до пташиних спин за допомогою товстих шкіряних ременів. Такими самими ременями, тільки довшими, було вирішено з’єднати птаха з птахом, щоб під час польоту, якщо раптом щось станеться, вони не загубилися. Ластівок, вільних від крісел, обв'язали нитками, які теж скріпили ременями.

Впоравшись із завантаженням, Фло-майстер, Ух і Ех взялися обладнувати «пасажирських» і «вантажних» птахів захисними куполами. Хто знає? Можливо, у Міжсвіті не буде чим дихати чи температура сягне критичних меж? Захист не завадить. Його майстри начакловували за допомогою чарівних інструментів, які їм позичили павуки (свої вони залишили в розбитих яблуках). Збоку здавалося, що Ух і Ех стукають важкими молотами просто по повітрю. Але ж справді стукають? Чутно було: тюк, тюк!

Майстер Фло підставляв цвяхи з широкими квадратними головками. Один удар молотом, другий – і цвях, занурюючись у повітря, зник. Насправді він не зовсім зник, припустила Марійка, а просто став невидимим. Від цього припущення вона раптом образилася. Як це так? Мені? І не видно?!

Робота не припинялася ні на мить. Фло спритно підставляв цвяхи під молоти, що безупинно опускалися. Спритно – це не те слово. Віртуозно!!! Він був один, а молотобійців – двоє! І обидва розмахували інструментами із завзяттям, без перепочинку.

– А чому? – Марійка, як завжди, допитлива, наважилася відволікти майстрів від роботи своїм запитанням. – Чому ви, майстре Фло, підставляєте цвяхи? Вас же можуть вдарити по пальцях? Нехай учні самі вставляють цвяхи.

– Фах-фах, – похитав головою Фло, не відриваючись від свого заняття, – вони не можуть. Ви пфавильно, мадмуазель, зауважили, що вони – учні. Їм ще багато чого тфеба навчитися.

– Не розумію? Чого вчитися? Підставляти цвяхи?

– Фах, пефефва, – розпорядився майстер, засунув невикористані цвяхи до кишені комбінезона, обернувся до дівчинки й хитро на неї поглянув. – Це не так пфосто, як ви думаєте, мадмуазель. Це дуже складна пфоцедуфа. Тфеба бачити, куди підставляти цвяхи.

– А хіба вони не бачать? – здивувалася дівчинка.

Ух та Ех винувато потупилися.

– Поки що ні. У цих шалапутів ще не наметане око. До того ж у них немає окуляфів фантазефа! Окуляфів, кфізь які видно найскладніші, я б сказав – ювеліфної фоботи, фантазії.

– Таких окулярів, як у вас?

– Як у мене, – гордо підняв підборіддя Фло. – Це теж, між іншим, моя фобота.

Марійка почала теребити поділ сукні, переступати з ноги на ногу, що означало: їй чогось дуже хочеться, але вона не наважується попросити.

– Бажаєте, мадмуазель, подивитися? – запитав прямо Фло-майстер, від пильного погляду якого ніщо не можна було приховати.

Хоча чому тут дивуватися? Адже на ньому чарівні окуляри!

Дівчинка просяяла, після чого з ще більшим завзяттям продовжила теребити сукню. Це вже проривалася назовні її нетерплячість. А майстер, ніби навмисно, не поспішав. Він повільно, обережно зняв свої величезні, у формі літери «Ф», окуляри, подихав на кожне скельце, протер рукавом, помилувався і тільки потім, так само обережно та повільно, передав їх Марійці.

Начепити на себе окуляри в дівчинки не вийшло. Вони були завеликі для неї, до того ж дужки не слухалися – кожна дивилася у свій бік і не хотіла закріплюватися за вухом. Тоді Марійка просто приклала окуляри до очей. Носити їх вона не збиралася. Аби тільки поглянути хоч одним оком на прозорий купол!

Спочатку на неї чекало розчарування, оскільки, як і раніше, нічого не було видно. Суцільний туман. Дівчинка з досади хмикнула й прикусила губу. Вона вже хотіла повернути окуляри їхньому власникові, подумавши, що майстер Фло її обдурив. Але ні! Окуляри запрацювали. Туман розсіявся, відкривши погляду дівчинки щось незрозуміле, але дуже гарне. Мабуть, це й був захисний купол. Він складався з найтонших білих волокон, по яких грайливо стрибали сонячні зайчики. У тих місцях, де майстри встигли забити цвяхи, стінки купола мали чіткіші обриси. Решта ж волокон, до яких ще не дійшла черга, звисали й беззахисно тріпотіли, реагуючи на кожен рух. Варто було, наприклад, майстру Фло змахнути рукою, як тонкі волокна здійнялися, ніби по них пронісся сильний вітер.

– Бачите, мадмуазель, які вони тоненькі? І як чутливо вони на все феагують? Фозумієте тепеф, як складно їх цвяхами пфибивати? Тфеба точно вловити момент і пфавильно пфикласти цвях, щоб він пфийшовся саме в те місце, де пефеплітаються волокна. Помилки в цій спфаві непфипустимі. Інакше все піде нанівець. Доведеться починати спочатку. А ви знаєте, скільки ще таких куполів тфеба зібфати? На кожну ластівку! – розповідав Фло-майстер, по-господарськи закинувши руки за спину.

Ух і Ех не без заздрості поглядали на дівча. Адже майстер ніколи не дозволяв їм дивитися крізь фантазійні окуляри…

Марійка відсунула окуляри від обличчя – порожньо, приклала до очей – з’явився купол, знову відсунула. На цьому її гра з окулярами закінчилася, бо Фло повернув їх собі на ніс.

– Годі, – сказав він, – відпочивати. Час пфацювати. А вам, мадмуазель, фекомендую пфогулятися з Їжинкою фабфикою. Коли ще випаде нагода тут побувати?

– Гаразд, зрозуміла, – дівчинка понурила голову, – я вам заважаю?

– Та що ви?! – ввічливо заперечив майстер Фло, вже не дивлячись на Марійку.

Одразу обома руками він приставив цвяхи до невидимих волокон. Ух і Ех старанно били молотками.