Глава 46 Перевірка серця, або Хряуша

Марійка, зіскочивши з ластівки, побігла до головного входу. Окриків льотчиць, які просили не поспішати, вона не чула. Їй хотілося якнайшвидше приєднатися до своїх друзів, але довелося затриматися. Прозора вертушка, що слугувала дверима, закапризувала, неприємно запищала й закружляла дівчинку.

– Без перепустки вхід на фабрику заборонено, заборонено, заборонено, – холодно-офіційно оголосили двері-вертушка.

Раптом двері заклинило. Потужним ударом вони вдарили дівчинку у спину й відкинули її, наче непроханого гостя, після чого завмерли, вдаючи, ніби нічого не сталося. Марійка й ахнути не встигла, як уже лежала долілиць, вся забруднена червоним піском.

Саме в цей момент підоспіла Норі. Вона стала свідком неприємної для дівчинки сцени.

– Не можна ж так поводитися з гостею?! – вигукнула спересердя літера «Н» і погрозила дверям кулаком. Схилившись над Марійкою, яка все ще лежала й плювалася піском, Норі співчутливо запитала: – Не забилася, крихітко?

– Легше треба було! Обережніше! Хіба ти не бачиш, хто перед тобою? Людське дитинча! – почала запально дорікати вертушці Лорі.

– Байдуже, – проскрипіли карусельні двері. – Без перепустки вхід на територію фабрики заборонено.

– Та яка ж тобі потрібна перепустка? – літера «Л», розлютившись, копнула ногою вертушку, але та не піддалася, не закрутилася.

Льотчиця відступила.

– Ну добре, – вирішила піти на мирову Норі, яка подавала подружці знаки, що не варто гарячкувати. – Яка тобі потрібна перепустка?

– Ой, лишенько! Навіщо з фуркалом церемонитися?! – не вгамовувалася Лорі, яка, на відміну від Норі, мала запальний характер. – Це ж не проста дівчинка?! Це ж Чисте Серце! А ти тільки й повторюєш: вхід заборонено, заборонено?!!

Вертушка закрутилася навколо своєї осі, але, щойно льотчиці ступили крок до неї, знову спрацювала система блокування.

– Чим доведете, що Серце – Чисте? – запитали двері голосом, позбавленим будь-яких інтонацій. З першого разу й не зрозумієш, що це було запитання.

Лорі та Норі здивовано переглянулися. Справді, чим?

Вертушка сама підказала:

– Нехай дівчинка підійде – прощупаю її серце сканером.

Обидві льотчиці одночасно обернулися й поглянули на Марійку, яка вже встала й струшувала пісок зі свого платтячка. Її насуплений вигляд свідчив про те, що вона не збиралася дозволити комусь щупати своє серце.

– Ну, будь ласка?! – попросила її Норі. – Боляче не буде.

– Лагідно торкнеться тебе промінчик світла, ти навіть не відчуєш, – вмовляла Лорі.

Марійка вперто хитала головою.

– Ну як хочеш, – раптом сказала Норі, взяла Лорі за руку, і вони разом пішли до ластівок.

– Ох, лишечко! Тоді залишайся тут сама! – кинула мимохідь Лорі.

Дівчинка стиснула кулачки й сердито рикнула:

– Р-р-р…

Вона частенько так порикувала, коли мама змушувала її робити щось неприємне: чистити зуби, наприклад, або мити тарілку. На маму, щоправда, це ніколи не діяло, як не подіяло й на льотчиць, які продовжували йти неквапом до ластівок. Птахи чекали на них і від нудьги клювали пісок, через що їхні дзьоби стали червоними.

– Гаразд, добре, я згодна! – крикнула Марійка вслід літерам і, не чекаючи, поки вони повернуться, підійшла до дверей.

Несподіваний яскравий спалах засліпив її. Дівчинка заплющила очі, затулила обличчя долонями, а коли їх відвела, виявила, що перебуває в селі у бабусі. Тільки не влітку, а взимку. Минулої зими, коли Марійка проводила різдвяні канікули у бабусі. Дівчинка, ніби уві сні, ніби чужими очима бачила саму себе збоку – як вона крокує звивистою стежкою, високо піднімаючи ноги, щоб не загрузнути у снігу. Доріжка, ледь помітна під сніговим покривалом, вела через залізничний переїзд, за яким розташовувалося дачне селище. Як завжди взимку – порожнє, сіре, нудне.

Марійка сюди пробирається потайки від бабусі, яка думає, що онучка гуляє на дитячому майданчику біля церкви. Під шубкою вона несе пакетик, у який, також потайки, перелила залишки супу зі шматочками м’яса, картоплі та спаржевої квасолі. Добре, що пакетик не дірявий, а то б Марійка забруднила нову шубку, яку мама їй купила в модному дорогому магазині.

По рейках назустріч їй біжить брудний, сірий пухнастик і хрипло кричить:

– Хряу, хряу!

Дівчинка точно не знає, ким є це застуджене нещасне створіння, яке зараз треться об її чобіт. Кішкою чи котом? Марійка ще не навчилася розрізняти, але напевно знає, що Хряушу, як вона ласкаво називає цього пухнастика, привезли до дачного селища та залишили тут голодувати й мерзнути якісь жорстокі люди. Просто вони її викинули, зрадили, забули… А ось Хряуша не забула господарів, все чекає на них, вибігає на переїзд і кричить, доки вистачає сил або її не злякає бродячий пес:

– Хряу, хряу!

Де тепер живе, де ночує бідна Хряуша, Марійка не знає. Щоразу вона зустрічає її в різних місцях: то на перилах платформи, то на даху напівзруйнованого сараю, а одного разу навіть у старій будці на занедбаній садибі. І завжди Хряуша дивиться в бік переїзду, де, мабуть, її колись залишили.

Марійка вилила суп на сніг і, поки кішка обідала, гладила її та шепотіла ласкаві слова. Колись шовковиста й м’яка шерсть Хряуші стала жорсткою, наче щетина, злиплася від бруду. Кішка не відсувалася, продовжувала чмокати, злизуючи язичком картоплю та квасолю. Вона навіть дозволила дівчинці взяти себе на руки. Марійка зраділа, подумала, що віднесе Хряушу до бабусі, і тоді у неї буде новий дім. Бабуся точно не відмовить у притулку бездомній тварині, адже в неї дуже добре серце. Так де тобі! Щойно дівчинка дійшла до переїзду, Хряуша зашипіла, зістрибнула і побігла, наче вжалена, чи то до будки, чи то до сараю. Ще довго Марійка чула, як десь там, за переїздом, вона тужливо кричала, кличучи господаря:

– Хряу, хряу!

Дівчинка прискорила крок. Хотілося якомога швидше піти звідси, щоб не чути. Пакет із-під супу вона теребить у руках, не помічаючи, як рве його. Трохи рідини все-таки пролилося на шубку. Але жирна пляма, за яку потім Марійці дістанеться від мами, її не турбує. Що там та пляма? Відітреться, відіпреться. Ні, Марійку мучить інше: чи переживе Хряуша цю ніч? Обіцяють мороз за двадцять…