Глава 44 Допит, або Як єсть ваше ім’я?

Шапка уткнулася мордочкою в Марійчину шию. Вона часто моргала. Дівчинка відчувала це, оскільки шапкові вії весь час лоскотали її.

– Щось не так? – запитала Марійка, але шапка не відповіла, тільки тісніше до неї пригорнулася.

Дівчинка так і не зрозуміла: чи звірок захищає її, зігріваючи своїм хутром, чи, навпаки, шукає у неї захисту?

– Трєба ж? Трєба ж?! – схрестив на грудях чотири передні лапи павук-гостеписець. – Кого я зараз бачити? Це єсть шапка чаклуна? Де ж сам чаклун? На якій підставі, я дозволити собі запитати, ви перетнути Кордон? Це єсть неприпустимо! Де ваш документ?

Шапка мовчала, сопіла і посмикувала вусами. Її хвилювання передалося зазвичай безстрашній Аратс. Тінь згустилася в грудочку і пульсувала, ніби мала серце, і серце це гарячково відраховувало удар за ударом.

– Як це трєба розуміти?! – вискнув від обурення павук-гостеписець, втупивши вісім блискучих намистин-очей в Аратс, потім він кивнув своїм побратимам у крапчастих беретах: – Чому ви її досі не зв'язати? Темний привид єсть на волі. Трєба, трєба зв'язати!

Десантники насунулися на Аратс, яка вже була готова дати відсіч, розправила крила.

– Це єсть неприпустимо! Так-так. Єсть! – не вгамовувався павук в окулярах.

– Їжте на здоров'я, – ні з того ні з сього побажала йому Марійка, яка ніяк не могла зрозуміти, чому це павук весь час просить їсти, коли он скільки халви навколо. – Я куштувала. Їсти можна. Не бійтеся, це припустимо. Рекомендую ту, що з родзинками. Тільки потім дуже хочеться пити.

Грізні десантники націлили на Тінь сачки, але, почувши таке, кинули свою зброю і схопилися за животи. Нестримний сміх рознісся по окрузі. Навіть привиди – і ті сміялися, перекидалися жартами:

– Пане начальнику, перекусіть, хе-хе!

– Дивіться, не подавіться, хру-хру!..

Павук-гостеписець зірвав з нашийного ланцюжка олівець з червоним стрижнем, послинив його і швидко, розмашисто написав щось на жовтому сувої. І ні словом не прохопився. Дочекавшись, поки сміх вщухне, гостеписець звернувся до Марійки.

– Ви маєте розуміти – це єсть Кордон. Мій обов'язок єсть перевіряти, ставити запитання. Самі бачите, з ким доводиться працювати. Сюмнівний це єсть контингент! Доводиться бути сюворим.

– Бачу, запитуйте, я відповім, – поспішила запевнити павука Марійка. – Тільки я не сумнівний… Як його? Конверт… тобто концерт… Отже, я не контрагент.

Дном прірви прокотилася друга хвиля сміху. Дівчинка здивовано озиралася. І хоча вона не відчувала за собою провини, щось їй підказувало – варто вибачитися.

– Вибачте, шановний, – Марійка забула, як потрібно звертатися до павука, який пише щось там, – якщо я сказала щось не так, то не спеціально. Чесно, чесно!   

Для більшої переконливості дівчинка притиснула до грудей руки. Шапка, відчувши запах цукру, облизала її липкі пальці.

– Як єсть ім'я ваше? – суворо запитав павук.

– Марія Журавель я, – охоче відповіла дівчинка.

Гостеписець уписав ім'я до списків, подумав, почухав олівцем під гумкою, за допомогою якої окуляри трималися на його волохатій голові.

– Це єсть офіційне ім'я?

– Ну… Авжеж… – Марійка, не розуміючи, до чого хилить павук, розгубилася.

– А чи єсть у земної гості ще імена, про які ми повинні знати?

– Одного разу один хлопчик, – дівчинка чітко уявила собі Петюньку, теж в окулярах, як і цей павук, – назвав мене Сонячним Зайчиком, і тепер багато хто мене так називає. Тільки я не думаю, що ви це повинні знати, що це важливо?..

– Ми самі вирішувати, що ми повинні знати. Ми єсть закон! Отже, Сонячний Зайчик! – старанно вивів олівцем гостеписець, підкреслив і поставив в кінці жирний знак оклику. – А з якою метою Сонячний Зайчик перетнути Кордон?

– Швацька фабрика. Ми на швацьку фабрику за нитками йдемо. Нитки потрібні, щоб у Лісі Совісті полагодити мотузкову піраміду.

– Хто єсть ми?

– Ох, – зітхнула Марійка, – нас було багато: Фло-майстер, Ух, Ех, Їжинка, гном Пупирк і чаклун Сморчок. Тільки я загубилася. І шапка теж загубилася. А потім ми одна одну знайшли. Так, ще Тінь на ім'я Аратс з нами.

– Що-о-о?! – всі вісім скелець павучих окулярів якось відразу запотіли. – Темний чаклун єсть наважитися знову перетнути Кордон? Що на це скаже Хранитель?

– А він уже сказав, – Марійка спокійно поправила сукню, почухала за вухом шапку, – видав чаклуну тимчасовий пропуск. Тому що я за нього поручилася. Тож усе за законом, шановний…

– Ну-ну, – павук-гостеписець різким рухом поставив крапку, ледь не продірявивши сувій, – тимчасовий – не постійний.

– Чисте Серце?! Чисте Серце?! – загомоніли вгорі, над прірвою, ластівки, які виявили зникнення земної гості.

Пролунали залпи гармат, і помаранчевим феєрверком спалахнули блискавки. Пернаті вартові, керовані Лорі та Норі, неспокійно метушилися, шукаючи дівчинку. Павуки-десантники, побачивши такий переполох, зв'язалися по рації з льотчицями.

– Прийом, прийом, – говорив у крихітний мікрофон, який висунувся з-під берета, старшина. – Дитинча з Чистим Серцем у нас, у нас.

– Не розчула, повторіть, – попросила Норі.

– Дівчинка на дні прірви. Як чуєте нас? Прийом?!

Рація у відповідь затріщала, але незабаром крізь тріск прорвався ніжний голосок Лорі, в якому чулася турбота:

– Ой, лишенько! З дівчинкою все гаразд? Вона ціла? Потрібна допомога?

– Все гаразд, – заспокоїв її старшина, – наша гостя ціла і неушкоджена.

– Любо-любо! Ха-ха-ха! – кришталевим дзвіночком засріблився сміх літери «Л». – Зараз ми заберемо дівчинку. Ловіть драбину!

Павуки розступилися. Довга, на перший погляд безрозмірна драбинка, сплетена з міцних павучих мотузок, спускалася в прірву. Проте до дна вона не дотягнулася. Залишалося десь два метри. Всього-на-всього! Але для Марійки з її невеликим зростом це була чимала відстань. Вона підстрибнула, простягнула руки вгору, спробувала вхопитися за драбину, але та, наче спеціально, вислизнула з її долонь і піднялася ще на пару метрів. Тепер Марійці вже точно не дострибнути. До того ж з кожним стрибком крихка халвова порода, сира на дні прірви, кришилася, перетворювалася на кашку, і ніжки дівчинки все глибше й глибше занурювалися в халву.