Глава 43 Павучий десант і гостеписець

Ластівки кружляли над прірвою, проте нижче не опускалися. Павуки-десантники в пузатих, каструлеподібних беретах у червоно-білу цятку і з великими сачками напереваги (замість автоматів) один за одним, під суворі вигуки старших «Піш-ш-ш-шов!», стрибали в темряву. Деякий час їх не було видно, хай як Марійка вдивлялася, присівши навпочіпки біля краю обриву. Але незабаром почали розкриватися павутинні парашути, що сріблилися, як і нитка Плюнь-Чпока, павучою магією. Однією з найсильніших серед світів, як вже переконалася дівчинка. Світла від павутини і променистих іскор, які застрягли у виючих привидах, було достатньо, щоб Марійка і шапка могли задовольнити хоча б частково свою цікавість.

Десантники, що висадилися на дні прірви, збирали мереживні парашути, розпускали їх і отриманою ниткою обплутували правопорушників. Тих привидів, яким незрозуміло як вдавалося звільнитися від іскристих колючок, павуки ловили сачками. Далі слідувала стандартна процедура: на собачі шиї накидали петлі і, не встигали привиди перегризти нитки, як вони зав'язувалися тугим вузлом.

Остання група десантників, скинута ластівками у прірву, особливо зацікавила Марійку, оскільки серед військових дівчинка виявила одного цивільного. На ньому не було берета і не бовтався сачок, зате виділялися величезні восьмилінзові окуляри і важкий незграбний рюкзак, набитий згорнутими в трубочки сувоями. У товстих скельцях окулярів відбивалися іскорки, що грали на вітрі.

– Цікаво, хто той, що в окулярах? Раз в окулярах, отже, багато читає? Не схожий на військового? Що він там робить? – вголос розмірковувала Марійка, не помічаючи, втім, що робила це саме вголос.

– Тьфу, – сплюнула шапка, яка сиділа, поклавши лапу на лапу, і гризла кіготь, – це ж гостеписець?! Записує всіх, хто перетинає Кордон. Тобто гостей він у списки вносить. Нудний! Краще тобі від нього триматися подалі. Замучить своїми питаннями, а пуття з того ніякого. Тільки марно час згаєш.

Дівчинка задумалася. Підстав не вірити шапці у неї не було. Варто було, мабуть, триматися в тіні, щоб не потрапити на очі гостеписцю? Та що вдієш із цікавістю? З цим почуттям Марійка боротися так і не навчилася. Воно завжди виявлялося сильнішим за доводи розуму.

– Ну як знаєш, – шапка сіпнулася, лизнула свій бік, – не кажи потім, що пані красуня тебе не попереджала.

– А пані красуні так вже обов'язково весь час щось гризти, чухатися, лизатися і плюватися? – Марійка, забувши, мабуть, про недавній інцидент із шапкою, знову дозволила собі розсердитися, за що одразу отримала хвостом по носі.

Рудий хвіст нахабно звісився над її обличчям. Але шапці цього було замало, і вона махала ним зліва направо, справа наліво, та ще й примовляла з неприхованим глузуванням:

– Тік-так, тік-так, ось тобі, ось тобі так!

Дівчинка нахмурилася. Хвіст заважав їй дивитися, а неприємний голос шапки – слухати.

«Ах, ця шапка!.. Куди б її закинути?» – з пересердям подумала Марійка, але, бог милував, не сказала вголос. Інакше шапка надавала б їй ще лящів хвостом.

Павук-гостеписець тим часом прогулювався між рядами пов'язаних привидів, зупинявся біля кожного з них, розпитував і щось записував у сувій. Писав, щоправда, він мало, оскільки привиди відмовлялися відповідати. Павук сердився, тупав ногами і розмахував сувоєм. Напевно, він кричав, але Марійка його не чула. Павук знаходився надто далеко – на самому дні прірви, а дівчинка – на самій вершині.

По горах гуляв вітер, борознив халву, виколупував родзинки та арахіс, а потім підхоплював солодкий трофей, кружляв і з гучним «у-у-ух!» заковтував його у вихор. Так розважався він довго – цілу вічність. Але ніяк не міг насититися.

На його шляху виросла гора із зубчастою вершиною. За звичкою вітер підмітав її уступи, здував халвовий пил. Він уже хотів піти, як раптом побачив тендітну дитячу фігурку в помаранчевій сукні. Вона здалася йому знайомою. Авжеж! Це земна дівчинка, яку він знайшов одного разу плачучою біля коричневого каменя! Скільки часу минуло відтоді, вітер не знав. Може, хвилини, може, години, а може, століття? Вітру все це було однаково, вітру було все одно. Але зустрічі з дівчинкою він зрадів.

– Ух-ух-у-ух! – співав вітерець і, бажаючи привернути увагу Марійки, смикав за її платтячко.

Дівчинка зіщулилася. На її шкірі від холоду проступили дрібні пухирці. Шапка зглянулася, зіскочила Марійці на плечі, витягнулася, розпушила шерсть. З таким коміром дитині відразу стало тепліше.

Вітер наполягав на своєму, дув сильніше. Він хотів, щоб його помітили, хотів сказати, який він радий. Дівчинка лише хмурилася... Тоді вітерець вирішив зробити їй подарунок – обсипав родзинками та арахісом, виколупаними з халви. Все марно. Що більше він старався, то більше Марійка була незадоволена. Вона затулила обличчя долонями, щоб захистити від родзинок очі, стиснула посинілі від холоду губи. Вітер, чиї дари не оцінили, зовсім занепав духом, кинувся у прірву, кілька разів пройшовся по її дну. Там були привиди. Багато виючих привидів. Проте вітру до них байдуже. Він багато привидів бачив за своє життя. Інша річ – земна дівчинка. Такі гості в казці – рідкість. Вітер хвилювався за неї, відчував, що чимось образив, але щиро не розумів, чим саме.

«Ні, так не годиться, у-у-у, варто перевірити, як вона там», – вітерець помчав назад, на вершину. На льоту він збивав з ніг павуків, підхоплював випадкові слова і фрази. Деякі з них, наприклад того дивака, що в окулярах і з рюкзаком, його розсмішили.

– Трєба поважати закон, – розпинався павук-гостеписець, вичитуючи нотацію примарним псам, які жалібно вили і від безсилля скрипіли зубами. – Так-так, поважати закон єсть обов'язково для всіх. Ну ж бо, сюпостати, як єсть ваше ім'я? Швідко! З якою метою ви до нас прийти? Відповідати трєба, коли я вас питати!

Вітер відніс слова павука дівчинці. Здається, цього разу він влучив у саму точку. Дівчинка зацікавилася, прислухалася.

– Ух ти-и-и! – зрадів вітер, що таки потішив дівча, і, бажаючи закріпити ефект, вирушив за новою порцією смішних слів.