Глава 42 Вісниці зорі

Помаранчева зоря обпалила небо. Здивовані сутінки розступилися. Царюючи на Кордоні вічність, такого видовища вони ще не бачили. Гірську вершину окропило золотистим світлом, солодкий сніг почав танути.   

Марійка згадала, що ще не скуштувала його, опустила палець у липку калюжу, яка утворилася біля її коліна і на очах набувала коричневого відтінку. Так буває, коли цукор нагрівають на пательні. Він розчиняється, густішає, темніє, перетворюючись на тягучу масу, яка швидко скляніє.

«Цукор-цукорок?! Хто б сумнівався! Сюди б додати масло і какао, як мама робить. Ох, і смачна вийшла б глазур на торт!» – замріялася дівчинка, облизуючи палець.

Світло бризнуло в очі, ненароком завдаючи їм болю. Звиклі до сутінків, вони мружилися і сльозилися.

– Та скільки ж можна? – Марійка витерла сльози.

Дійсно, вже вкотре сльози омивають її щічки? Дівчинка встала з колін. Приклавши долоню до чола, щоб не так різало очі, вона вдивлялася у світло. Не відразу, поступово, на світлі почали з'являтися плями.

– Рухаються? Отже, щось живе? Що ж це? Що? – дівчинка нетерпляче прикусила губу.

Довго чекати їй не довелося. Плями стрімко наближалися, росли. Вони летіли, вишикувавшись косяком, ритмічно, ніби на рахунок «раз-два», піднімали і опускали крила.

– Крила? Це ж птахи?! Птахи! – щиро зраділа Марійка цим милим створінням, яких, зізнатися, вона ніяк не очікувала зустріти серед похмурих сутінків.

– Прошу зауважити, це не звичайні птахи, – підкреслив Плюнь-Чпок. – Вісниці зорі. Вартові Піднебесся!

Він навіть не підвів голови, не поглянув на птахів, але його голос звучав переконливо. Пер знав, про що говорить, і дівча вірило йому. Та й як не вірити лицареві? Тільки ось… Хто такі вісниці зорі? Що це за птахи такі, про яких сам Плюнь-Чпок з повагою відгукується?

– Цвірінь, цвірінь! Чистому Серцю слава! – вітали Марійку. – Слава! Слава і пошана!

Дівчинка зніяковіла від таких похвал, нерішуче підвела руку і помахала птахам. Вони наблизилися настільки, що їх вже можна було розгледіти, і почали намотувати над зубчастою вершиною кола. Марійка подумки порівняла себе з генералом, який проводить огляд повітряних військ.

«Тоді вже краще з маршалом, а не генералом», – виправила себе дівчинка і усміхнулася.

За роздвоєними кінчиками хвостів неважко було визначити, що птахи, які писклявим цвіріньканням віддавали їй честь, були ластівками. Марійка згадала, як любить цих пташок її бабуся. А все чому? Все через онучку! Коли Марійка була зовсім маленькою дівчинкою, вона називала свою бабусю ластівочкою. Ось так вона бігла вулицею, розкинувши обійми, і кричала на все горло: «Ластівочко-о-о!!!» І кожна тітонька оберталася на цей поклик, і на обличчі кожної читалася заздрість. А в бабусиних очах (це Марійка добре пам'ятає) сяяли від гордості і щастя зірки сліз.

Пташині тулуби були оперезані ременями, за допомогою яких до них кріпилися дивного вигляду пристрої. Щось середнє між гарматами і ракетницями. Від цих пристроїв до дзьобів ластівок простягалися мотузки. Коли птахи пролітали над прірвою, вони повертали голівки вліво, мотузки натягувалися, і цієї ж миті з дул пристроїв вилітали снопи помаранчевих променів. Пронизуючи темряву, промені розсипалися на іскорки, які колючками застрягали в тілі багатоголового чудовиська. Привиди кричали і корчилися. Багато хто з них відокремлювався від темряви і пускався навтікача. Але позначені іскрами, вони добре проглядалися в сутінках. Перш ніж втікачам вдавалося знайти укриття в якійсь ущелині, птахи їх наздоганяли і контрольними пострілами з гармат прибивали до халви. Запахло паленим арахісом.

І тут, Марійка зазначила, ластівки діяли організовано. Одні з них, витративши заряд, відлітали, щоб заправити гармати, інші, зі свіжими іскрами, поверталися, щоб продовжити операцію. Керували процесом дві льотчиці-командирки. Їх несли на спинах ластівки, такі самі, як інші солдати в загоні, тільки без гармат, без вантажу.

– Ліворуч, ліворуч, а тепер назад! – віддавала розпорядження птахам, що відлітали, льотчиця в ліловому комбінезоні та шоломі такого ж кольору.

– Направо, направо, милі! – помахом руки вказувала, куди летіти новоприбулим ластівкам, друга льотчиця в блакитній формі.

– Цвірінь, цвірінь, – пернаті Стражниці Піднебесся, прославлені вісниці зорі, справно виконували накази начальниць. Їхні роздвоєні хвостики раз у раз миготіли: туди-сюди, туди-сюди.

Плюнь-Чпок вже знайомим Марійці лицарським жестом – праву руку приклав до серця – привітав льотчиць.

– Прекрасні, прекрасні Лорі та Норі! Наша доблесна повітряна кавалерія! Як ви вчасно?! Як ви вчасно!..

Його голос, зазвичай впевнений, зі сталевими нотками, затремтів. Темрява добре помучила лицаря, випила багато його сил. Проте пер Плюнь-Чпок тримався гідно. Спина – пряма, як струна. На обличчі грає напівусмішка.

Похвала з вуст пера Плюнь-Чпока, другої за важливістю особи в Сутінковій Долині і найчарівнішого лицаря, подіяла на льотчиць дивно. Обидві дівчини, які хвилину тому безпристрасно командували цілим пернатим загоном, страшенно зніяковіли, зачовгалися в сідлах і, ніби зараз це було важливо, почали поправляти свої зачіски. Шоломи їм не заважали, оскільки були дірявими, а з дірочок визирало волосся: у тієї, що в ліловому комбінезоні, – зібране у два хвостики, у тієї, що в небесно-блакитному, – у дві товсті косички.

– Надаремно ви нас так хвалите, ми просто виконуємо свою роботу, – з-під блакитного шолома пролунав ніжний, злегка приглушений дівочий голосок.

– Лестите ви нам… Зайве це… Так… Не варто. Так-так… – збентежено підтакувала подружці льотчиця з хвостиками.

Плюнь-Чпок продовжував усміхатися, тримаючи руку на грудях. І мало хто міг здогадатися, що його серце, ужалене темрявою, болить, тому й тримається так за нього лицар.

– Хто ці дві льотчиці? Літери? «Л» і «Н», мабуть? Але хто з них хто? Звідси не видно, нашивок на погонах не розібрати? – Марійка пошепки запитала шапку.