Глава 41 Будь з нами! Будь, як ми!

Кінь вороний мчав по небу, збивав копитами зірки. Небесні красуні, обурені грубим поводженням, наскрізь прошивали небо, залишаючи на ньому довгі вогняні стежки. Кінь поспіхом зачіпав халвові вершини. Горді гори образилися, затремтіли. Груди халви обвалилися у прірву.

– До нас іде підкріплення! Ура! – закричала шапка і на радощах підстрибнула.

Її зовсім не бентежило те, що під нею була голова Марійки. Шапка сіла, підняла задню лапу і з ентузіазмом почала вилизувати себе під хвостом. Такою навмисно безтурботною поведінкою вона демонструвала ворогам, що їм скоро настане кінець.

Пси-привиди завили. Вони передчували свою загибель, тому з особливою люттю кинулися на Плюнь-Чпока. Лицар відважно захищався, випльовував на чернь сріблясту нитку. Саме випльовував! Тепер Марійка бачила це чітко. Нитка ранила псів. Тільки й чутно було: чпок, чпок! Це темрявою стікали поранені привиди. Але Плюнь-Чпок один, а псів – ціла зграя. Деяким з них вдалося підкрастися до лицаря ззаду і накинути на нього темні сітки. Темрява жадала помсти, і вона мстилася – затягувала Плюнь-Чпока в безодню.

– Лай-ла-ла, гарний улов! – валували пси, пускаючи слину. – Славний, лай-ла, буде бенкет!

Кінь перестрибнув через халвовий пік, чиркнув по ньому копитом, навічно залишивши свій відбиток, і, нарешті, опустився на засніжену вершину, яка стала ареною для жорстокої боротьби між зграєю голодних привидів і самотнім лицарем. Плюнь-Чпок вже наполовину звісився з краю обриву. Він судорожно чіплявся за камені, але халвова гірська порода кришилася під його пальцями.

Посередині прірви згустилася темрява. Вона передчувала вишукане частування.

– Неймовірно! Права рука павучого короля?! Сам Плюнь-Чпок потрапив у пастку! – сміялися привиди.

Кінь підійшов до обриву. Привиди замовкли, а втім, не відпускаючи своєї здобичі.

– Ара-а-атс? – повільно протягнула темрява і засвистіла, відкликаючи назад своїх псів.

Привиди хутко, назадгузь, відлітали у прірву. Там вони з'єднувалися у величезну псину, у якої було багато, дуже багато голів. Всі вони клацали зубами і дихали вогнем, так і норовлячи обпекти своїм диханням Аратс, яка з'явилася до них у подобі коня.

Тінь залишалася незворушною, допомогла Плюнь-Чпоку, простягнувши йому хвіст, забратися на вершину. Багатоголове чудовисько з побоюванням спостерігало за нею. Коли ж лицар відійшов подалі від обриву, до того місця, де тулилися одне до одного павук і Марійка, сотні глоток оглушливим басом запитали:

 – Що ти робиш, сестро? На чиєму ти боці? Ми з тобою з однієї темряви… З однієї темряви ми з тобою виткані. Чому ж ти ображаєш нас? Сестро???

Тінь завагалася. Кінь, з образу якого вона не бажала виходити, нервово запряв вухами, забив переднім правим копитом по снігу. Чудовисько із прірви, відчуваючи слабинку своєї сестри, продовжувало вмовляти її та непомітно підпливало до неї ближче:

– Якою ти була і якою ти стала, Аратс? Як грізно гриміло твоє ім'я... Раніше! Скільки великих злочинів ти скоїла за століття?! Та ми молилися на тебе! Найвеличніша з нас! Найсильніша з нас!! Найзліша і найтемніша!!! А тепер що? Від тієї Аратс, яку ми знали, залишилася лише слабка тінь. Отямся, сестро! Повернися до наших лав, адже ми – твоя родина! Будь з нами! Будь, як ми!

Образ коня розплився, перетворився на пляму. Тінь втратила форму. Слова, що лунали з темряви, отрутою пропекли її, змусили згадати про минуле. Аратс і не помітила, як чудовисько з безодні підпливло до неї впритул, розкрило обійми.

– Іди, іди до нас, сестро! – солодко покликали її псячі морди, сотні псячих морд, що визирали з темряви.

Аратс потягнулася до сестер. Марійка не вірила своїм очам. Невже Тінь, та сама Тінь, до якої вона встигла прив'язатися, підкорилася темним голосам? Не може бути?!

– Аратс, дівчинко моя, до мене! До мене! – звідкись зверху, прямо з неба, долинув відчайдушний поклик Сморчка.

Слова хазяїна протверезили Тінь. Вона відскочила від краю обриву. Чудовисько, простягнувши до неї щупальця, завило:

– Ну, чому, у-у-у?! Чому він, а не ми? Адже ти для чаклуна рабиня, у-у-у, а ми – твої сестри? Чи вічно ти будеш служити йому, чи вічно будеш його тінню? Тільки тінню?

Аратс зам'ялася. З плями виліпилося обличчя – обличчя людини, що плаче.

– Я не рабиня, – Тінь підвела до неба очі, з яких чорною тягучою нафтою капали сльози. – Він – мій друг. Чуєте, друг! Ви знаєте, що це таке – ДРУГ? Ви знаєте, як це приємно, коли тебе люблять? ЛЮБЛЯТЬ?

– Зло любити не можна, зло не може любити. Ти така сама, як ми. Чим ти краща за нас? – заздрісно гавкали пси. – Чому, у-у-у?

Тінь не знала, що відповісти. Вона й сама не розуміла, чому? За що? Дійсно, чим вона краща? Чим?

– А хіба за щось люблять? Хм… Я не знав. Я думав, що люблять просто так. Люблять, та й все. Просто… – розмірковував уголос Сморчок. – Аратс – моя єдина подруга. Я прикипів до неї душею. Вона ніколи не кидала мене, завжди була поруч, навіть коли всі світи відвернулися від провинного чаклуна.

Марійка крутила головою, марно вишукуючи в сутінках того, хто говорив. Старого Сморчка ніде не було. Його голос, здавалося, лунав звідусіль.

«Він же не розчинився, справді? – дивувалося дівча. – Хоча чаклуни багато чого можуть, на те вони й чаклуни. Але Сморчок начебто позбавлений сили? Як же так?»

– Любов додає сили, любов окриляє, – відповідав Марійці чаклун, ніби чув її думки.

Дівчинка була впевнена, що він дійсно чув. Їй захотілося сказати йому, одними тільки думками, щось хороше. Вона заплющила очі, приклала до серця руку і подумала: «Я теж ваша подруга, чуєте? Ваша і Аратс. Я не відвернулася від вас, хоч ви і провинний».

– Любов додає сил, любов окриляє! – дзвінким, веселим голосом повторив Сморчок.

«Він чує, він почув мене!» – зраділа Марійка.

Тінь вигнулася. Її щасливе обличчя було звернене до неба, тоді як зі спини виростали два міцні, сильні крила. Вони торкалися гір, лоскотали їхні халвові боки. Гори реготали, скидаючи у прірву камені.