Глава 38 Хто мене кликав? Ик!

– И-и-и, – ридала з надривом, до гикавки, Марійка, згорнувшись калачиком біля великого коричневого каменя.

Халва з її солодкістю і приємними ароматами більше не приваблювала дитину. Марійці було холодно і самотньо. Вона хотіла до мами.

– Хто мене кличе? – несподівано запитав хтось зовсім поруч, всього в декількох кроках від каменя.

Марійка зостраху перестала плакати. Однак натертий до червоності ніс все не міг заспокоїтися, зрадницьки хлюпав. Щоб її не почули, дівчинка затиснула ніс двома пальцями. Довго так витримати вона не змогла. Розтулився рот і, хоч Марійка того не хотіла, голосно гикнув:

– Ик!

– Ось я! Хто мене кличе? – щиро дивуючись, чому йому не відповідають, допитувався незнайомець.

Дівчинка причаїлася. Вона не знала, чи можна йому довіряти, тому поки мовчала.

Незнайомець, судячи з хрускоту арахісу, підійшов до каменя, перехилився через нього. Марійці лоб полоскотало щось м'яке.

Дівчинка втягнула голову в плечі. Щоб не гикати, вона глибоко вдихнула, а потім, як вчила її бабуся, почала повільно, з паузами, видихати повітря. Зазвичай бабусин прийом спрацьовував, але, мабуть, сьогодні гикавка вирішила зробити виняток. Їй, підступній, сподобалося мучити дівчинку. Марійка тричі, ніби салютувала, гикнула:

– Ик! Ик!! Ик!!!

– Я вже давно тут, – сказав, усміхаючись, сивобородий старець.

Це його борода лоскотала дитину!

«Ну і бородище?! Ну і довге?!» – здивувалася Марійка.

Зі змішаними почуттями, страху і радості, вона розглядала незнайомця, що схилився над нею. Його було добре видно в рожевому світлі чарівного деревця. Квітуча крона пишно розпустилася над головою старого, утворюючи щось на зразок німба.

«Як у Святого Миколая?!!» – не переставала дивуватися дівчинка.

Згадавши бабусину ікону з бородатим дядечком, який дітям подарунки приносить, Марійка мимоволі усміхнулася. Таке порівняння їй сподобалося. Переляк і недовіра змінилися цікавістю. Дівчинці закортіло дізнатися, хто зараз стоїть перед нею. Щоправда, вона і так вже багато знала. Серце підказувало їй, що старий чоловік – добрий, що він не заподіє їй шкоди.

– Ну, я прийшов, дівчинко, – незнайомець сів на камінь, потер хворі коліна, потім затиснув між ними величезну курильну люльку. – Кажи, навіщо кликала? Що сталося?

– Я рада, дідусю, що ви прийшли, – ввічливо відповіла Марійка, – але, вибачте, я вас не кликала.

– Як же так? Адже ти щойно тричі назвала моє ім'я?! Я, може, вже не молодий, але поки що при своєму розумі.

Дівчинка розгубилася. Чесне слово, вона не розуміла, чому старий розсердився. Що взагалі за нісенітницю він таку говорить? Як вона могла його кликати, якщо навіть імені не знає? Дійсно, нісенітниця...

Незнайомець, підперши рукою підборіддя, вичікувально дивився на дівчинку. Марійка відчувала, що має щось сказати, розтулила рот, але знову замість слів вилетіли смішні звуки:

– Ик, ик, ик!

– Ну ось же?! – старий нетерпляче змахнув рукою. – Ти кличеш мене!

– Хто – я? Ик…

– А хто ж іще? На мою думку, крім нас двох, тут більше нікого немає.

– Але я… Я… – дівчинка зашарілася і вперше за той час, який вона встигла провести в Сутінковій країні, зраділа сутінкам, оскільки вони приховували її сором’язливий рум’янець. – Я просто гикала… Ик!..

Старий ляснув себе по лобі. Марійку дуже здивувало те, що він теж почервонів.

– Який же я дурень?! Як я не подумав про це? – збентежено белькотів незнайомець. – Мені навіть на думку таке не спало. Адже мав здогадатися! Який же я... Ну, досить. На мою думку, час мені відрекомендуватися. Мене звати Ик.

– Вам би водички попити, – співчутливо сказала дівчинка. – І я не відмовилася б. Та де її, водичку, взяти? Одні солодкі гори навколо…

– Земна дівчинка мене неправильно зрозуміла. Я зовсім не гикаю. Це моє ім'я таке – Ик.

– А-а-а, – нарешті втямила Марійка. – Отже, ви – літера «И»?

– Ик! – ствердно гикнув старий, якому таки передалася Марійчина гикавка.

Рум'янець на його в'ялих щоках став густішим. Дівчинку розібрав сміх. Старий на ім'я Ик був настільки збентежений, що почав намотувати на палець свою довжелезну бороду, а носком правої ноги він колупав халву. Почекавши кілька хвилин, поки Марійка насміється (а їй, пустунці, зупинитися було не під силу), Ик запитав:

– І все-таки земна дівчинка, імені якої я не знаю, навряд чи буде сперечатися зі мною щодо того, що я прийшов вчасно? Дівчинка потребує моєї допомоги? Чи я помиляюсь? Щось не так зрозумів?

– Все так! Все так! – схаменулася Марійка, злякавшись, що старий образиться і кине її одну посеред усієї цієї ненависної халви. – Мене Марійкою звуть. Марія Журавель я…

– Дуже приємно, – Ик простягнув для рукостискання огрубілу, вкриту мозолями долоню. – Але дозвольте поцікавитися, Маріє Журавель, що ви робите в горах? Сама? Без супроводу?

– Я заблукала, – зізналася дівчинка, – загубила своїх друзів.

– Це я вже зрозумів. Ик! – старий знову гикнув.

У цей момент розмова перервалася, оскільки з неба зірвалася зірочка. Падаючи, вона жахливо кричала. Вітер махнув хвостом, зловив її і кинув до ніг старого. Ик натягнув на долоні рукава пошарпаної похідної накидки, обережно підняв зірку, подув на неї, потер об лікоть, немов золоту монету, помилувався, прикидаючи, куди б її подіти, і, не придумавши нічого кращого, опустив зірку в люльку. Її ніжне прохолодне світло згасло, але вже за мить тонкі промінчики, які поки що несміливо досліджували новий притулок, почали просочуватися крізь вузький отвір люльки.

– Ик, – задоволено гикнув старий. – Відтепер у мене два світильники: дерево і зірка, що впала. Сутінки нам не страшні. Можемо вирушати на пошуки твоїх друзів. Упевнений, якщо вони – друзі, то теж тебе шукають.

Старий і дівчинка рушили разом по хрусткій арахісовій халві. Дерево, перевалюючись з кореня на корінь, присусідилося до Марійки. Воно взяло її під свою опіку, розкрило над дитиною, немов парасольку, квітучу крону.