Глава 37 Старець під деревом

Сивий старець сидів під єдиним деревом, яке зуміло вижити в суворій гірській місцевості, і посмоктував, затиснувши між колінами, велику, закручену кренделем люльку. Вона охолола. У її надрах давно згасли вогники. Старому це було байдуже. Він прикладався до люльки радше за інерцією. Десь дуже далеко витав він думками.      

Дерево дбайливо розпустило над людиною вкриті рожевими квітами гілки. Вони дивно світилися, освячуючи чарівним світлом своїм вічні сутінки.

Очі старця широко розплющені. Немигаючий, застиглий погляд прикутий до горизонту. Там веселка хвилюється, вивергає в небо дим. На темно-фіолетовому тлі дим майже не помітний. Однак очі людини, яка нерухомо сидить під деревом, здатні бачити багато чого.

Сутінки згустилися. Сукня неба, вся в зірочках, стала блідою і невиразною. Тривога зависла в повітрі. Неспокій перейшов і на дерево, яке прогнулося під раптовим поривом вітру, обсипавши старого квітковим пилком.

– Що? – отямився, нарешті, старець, підвів голову, струсив пилок і запитально подивився на дерево. – Чого розмахуєш гілками?

Деревце щось хотіло сказати, але, на жаль, не могло говорити. Замість нього передав послання всюдисущий вітер:

– И-и-и… Як же я тут сама? Як?

– Хто мене кличе? – здригнувся старий.

Він встав, однією рукою спираючись на дерево. Інша рука була зайнята люлькою. З нею старець ніколи не розлучався, завжди носив її з собою, хоча важила вона чимало.

– И-и-и… – долинали звідкись дитячі ридання.

Вітер нетерпляче смикав старого за лахміття, хотів відвести його за собою. Але чоловік зволікав, стояв, притулившись до дерева, і спостерігав за бородою, що доходила йому до колін і зараз звивалася на вітрі.

Тоді вітер розчаровано дмухнув йому в обличчя:

– У-у-у! Ау-у-у!!!

– Ну гаразд, – погодився старець, – веди.

Борода, підхоплена вітром, повернула праворуч. Так вітродуй давав зрозуміти, в якому напрямку треба йти.

Старий рушив, але дерево його не пустило, обплело гілками руку.

– Що цього разу? – чоловік обернувся до дерева, окинув його поглядом і все зрозумів. – Коріння… Ти пустила коріння, так? Мабуть, занадто довго я тут сидів і думав?.. Вибач.

Дерево, яке нещодавно було похідною палицею, похитнулося, напружилося. Халвова, присипана арахісом земля під ним пішла тріщинами. З'явилися коріння.

– Не треба, – слізно попросив старий. – Заради мене не варто. Пожалій себе?!

Уперте деревце не послухалося, нахилилося. Почувся тріск. Ще трохи, і тонкий стовбур переламається. Тутешня земля, давно не зрошувана дощами, занадто затверділа. Так просто вона не бажала розлучатися з єдиним у всій окрузі деревом.

Чоловік став на коліна. Він був немічний і старий. Кожен рух приносив йому біль, але заради друга старий ладен був і не таке стерпіти.

– Я терплю, і ти потерпи, – сказав чоловік і голими руками почав розкопувати коріння.

Халва, що злипнулася грудками, забивалася йому під нігті. Підтанувши від людського тепла, вона також липла до долонь, не давала себе струсити, заважала старому, але він наполегливо продовжував копати. Вітер вирішив допомогти людині, подув сильніше, знімаючи шарами халвовий пісок, розбиваючи грудки в пил. Та й дерево не здавалося, повторювало спробу за спробою, наполегливо ворушило корінням. Зрештою, халва розступилася, випустила його зі своїх солодких обіймів. Незграбно, перевальцем деревце вибралося з викопаної ями. Тепер воно могло самостійно пересуватися, використовуючи коріння замість ніг.

Чоловік був щасливий, бо не втратив подругу, і гордий, бо подруга його стала сильнішою. Раніше це була палиця. Нехай не проста, а чарівна, але все ж палиця. На неї старий спирався під час своїх подорожей казками. Вона не раз рятувала йому життя, допомагаючи відбитися від хижаків або збити з верхніх гілок дерев, що траплялися на шляху мандрівника, стиглі плоди. Одного разу старий втомився бродити по незнайомих стежках, встромив палицю в халву і сів, притулившись до неї, відпочити. Старець сильно втомився. Щоб набратися сил, йому знадобилося багато часу. Дуже багато! Палиця чекала його, чекала і сама не помітила, як приросла до чужої землі, перетворилася на справжнє дерево.

– И-и-их?! – не приховуючи захоплення, зітхнув старий. – Яка ти в мене стала!

Палиця-дерево вдячно зашелестіла, простягнула гілки, щоб людина, як і раніше, сперлася на неї. Старий не відмовився від допомоги. Він був немічний. Хворі ноги насилу його несли.

Вітер підганяв людину, дув їй у спину. Старий терпів. Він знав, що мусить терпіти, бо комусь потрібен. Комусь, чиї гіркі ридання приніс на хвості вітер.