Глава 36 Халвові гори

Марійка останньою вибралася з яблукольоту. Сморчок подав їй руку – вона помітно тремтіла. Чаклун блукав поглядом, в якому причаївся біль, по сіро-фіолетових околицях. Дівчинка перехопила погляд, і серце в її грудях стиснулося. Не стільки розуміла, скільки відчувала вона, що старого потрібно підтримати, що дуже важливо зараз підібрати добре слово і цим словом подарувати йому надію.

– Я вірю, – просто сказала Марійка.

Сморчок стрепенувся, перевів на неї очі, в яких читалося запитання.

– Ми обов'язково знайдемо шапку, – пообіцяла Марійка, і вона дійсно в це вірила. – Мені серце підказує. Я знаю точно. Ви вірите мені?

– Ну, раз серце підказує, Чисте Серце людського дитинчати, то як не вірити? – чаклун усміхнувся – одними тільки очима.

Марійка знала, що так буває. Її тато часто усміхався очима. Начебто сварив доньку за якусь витівку, говорив щось суворо, а в очах іскорки грають, а в їхніх куточках усміхаються дрібні зморшки. Так само щиро усміхаються, як веселка, перевернута дугою вниз.

– Їй-бо, портал досі димить – все небо закоптив, – ойкаючи і зітхаючи, повз пройшла Їжинка.

– Фах-фах? – попереду почувся стурбований голос Фло-майстра. – Куди нам тепеф іти? Де знаходиться швацька фабфика? Фах, іти доведеться пішки… Фах-фах…

– Їй-бо, наскільки я пам'ятаю, фабрика розташована ліворуч від веселки. Їй-бо, точно! – літера «Ї» впевнено вказала на гору, схожу на мавпячу мордочку.

– Фах, мадмуазель, що ви маєте на увазі – лівофуч? Якби яблуколіт пфиземлився по інший бік веселкового пофталу і ми зафаз стояли б там, то гофа, на яку ви вказали, була б пфавофуч, а не лівофуч. У такому фазі лівим боком слід було б вважати он ту скелю, – майстер повернувся обличчям до сірого скелястого утворення у формі глечика з ручкою і носиком.

– Е-е-е, задачка?.. – нервово засунув пальці в свої кучері Ех.

 – Уй, а чарівний компас нам нащо?!! – радісно вигукнув Ух і поліз у мішок за компасом, який він завбачливо зняв з панелі керування яблукольоту.

Фло-майстер трохи покопався у приладі, налаштовуючи його на пошук швацької фабрики, підняв його над головою, щоб ніщо не заважало червоній стрілці зосередитися на потрібному напрямку. Стрілка несміливо похиталася, потім, щоб позбутися будь-яких сумнівів, пробігла навколо своєї осі і зупинилася. Вона вирішила – фабрика там, де схід.

– Отже, нам на схід, – оголосив майстер Фло і відразу ж рушив у дорогу, навіть не переконавшись, чи йдуть за ним інші.

Ух і Ех переглянулися, потерли плечі, яким зараз доведеться попрацювати, звалили на них мішки і, крекчучи, поплелися за босом. Марійка з Їжинкою взялися за руки і разом зашурхотіли по соломі. Причому дівчинка навмисно, щоб було більше шуму, шаркала ніжками по сухій траві. Веселий шелест підносив їй настрій. Позаду ішли Пупирк, який страждав через втрачений зуб, і чаклун Сморчок, який, зрозуміло, теж не мав настрою. Тінь віддано стелилася біля його ніг.

Солом'яна підстилка закінчилася. Далі, наскільки око могло обхопити, простягалися сіро-коричневі гори.

«Дорога буде важкою, – подумала Марійка, роблячи перші обережні кроки по каменях. – Підійматися на гору мені ще не доводилося».

Коли дівчинка розгледіла камені зблизька, вони здалися їй підозрілими. Вони кришилися під ногами, через що йти по них було набагато складніше, ніж думала Марійка. До того ж камені пахли дивно – вони пахли смачно!

«Але хіба ТАК мають пахнути камені?» – здивувалася дівчинка, чиї ніздрі виразно лоскотали приємні запахи ванілі, арахісу і какао. Явно заінтригована, Марійка присіла навпочіпки і відколупала шматочок від каменя, об який вона ледь не спіткнулася. Аромат чогось смачного і, ймовірно, солодкого посилився. Безумовно, він йшов від каменя.

Дівчинка замислилася: «Якщо в річці замість води текло молоко, то чому б і горам не бути їстівними? У казці все можливо. Треба перевірити!»

Марійка замружилася, висунула язичок і, так і не розплющуючи очей, поклала на нього ароматну кам'яну крихту. Як і передбачала вона, камінь виявився цілком їстівним. На смак – ванільна халва.

З блискучими од азарту очима дівчинка відщипнула від коричневої брили, до складу якої, мабуть, входило какао, потім від плити з арахісовими вкрапленнями. Ще скуштувала вона камінчики з родзинками. Це був її улюблений сорт халви.

– Мур-мур, – замурчала від задоволення Марійка, – які чудові гори?! Мрія ласуна – цілі гори халви! Як їх правильно назвати? Халвичні чи халвяні? Їжиночко, підкажи?

У відповідь тиша. Захопившись поїданням гірської халви, дівчинка не відразу це помітила. І тільки коли її примхливий шлунок отримав смачну винагороду, Марійка схаменулася, озирнулася навколо. А навколо нікого! Ані Їжинки, ані Фло-майстра з його командою, ані навіть Пупирка і чаклуна Сморчка, що, як була впевнена дівчинка, йшли позаду неї. На дитину байдуже дивилися лише мовчазні гори і прекрасне фіолетове небо, усіяне мільярдами далеких, холодних зірок... Та ще й вітерець, який діловито змітав з халвових уступів цукровий пил, погодився скласти Марійці товариство...

– Ау! – покликала дівчинка.

– Ау-у-у!!! – охоче відповів їй вітер.

– Ау… – ледь стримувала сльози Марійка, яка зрозуміла, що заблукала. – Ау, друзі, де ви? Як же ви? Без мене? А як же я? Ау?! Я тут! Я загубилася…

Сил більше не було стримуватися. По обличчю струмком потекли гарячі сльози. Допитливий вітер кружляв навколо дівчинки, яка дуже його зацікавила. Жаліючи, він гладив її по голівці, через що Марійчине волосся зовсім розтріпалося, і ласкавим подихом намагався осушити сльози. Але все марно. На зміну сльозинкам, що висохли, котилися нові – ще гарячіші та гіркіші.

– И-и-и, – ридала Марійка і терла кулачками вже почервонілі очі. – Як же я тут сама? Як?

Вітер не знав, що відповісти, дув, присвистуючи, і думав, як допомогти земній дівчинці. Надумавши, він закрутив хвостом халвові крихти і злетів. Тепер Марійка дійсно залишилася одна. Одна-однісінька в чужій, незнайомій країні, під чужим небом, яке холодно виблискувало, перераховуючи свої зірки.