Глава 33 Рятуємо Тінь

Пошуки Тіні тривали до вечора. Весь цей час портал залишався відкритим, що було небезпечно. Хто знає, яке ще чудовисько надумає скористатися проходом?

– Фах-фах-фах, – зітхнув Фло-майстер, кинувши винуватий погляд на Сморчка, – нам час вифушати в дофогу. Вибачте, але ми не можемо більше затфимуватися...

Чаклун стиснув зуби. Його білі очі, такі ж білі, як і молочна річка, що розлилася внизу, наповнилися сльозами.

– Ще трішки? – попросила Марійка. – Зовсім трішки, га?

– Фах-фах, – знову зітхнув Фло і жестом дав зрозуміти своїм помічникам, що дозволяє зробити ще одне коло над річкою. – Це останнє, чуєте? Останнє коло.

Ех і Ух переглянулися, почаклували над своїми клавіатурами, після чого з двох крайніх яблук виїхали величезні лінзи. Вийшло щось на кшталт яблучних окулярів. Майстер Фло оцінив ентузіазм учнів і сам поклацав по кнопках, наказуючи головному комп'ютеру висунути із центрального яблука підзорну трубу. Щоправда, з'ясувалося, що дивитися в неї з кабінки незручно. Тому Марійці, яка добровільно зголосилася випробувати трубу, довелося наполовину висунутися з віконця. Щоб дівчинка не випала, Їжинка і Пупирк тримали її за ноги.

На долину опустився вечір. Молоко поступово остигало, віддаючи тепло запашною парою. Рибки, втомлені за день, сховалися на жирному сметанному дні. Ніщо більше не турбувало перлинно-білу поверхню річки, ніде не лунало навіть плескоту. Тиша і гладь!

Проте ні, он щось промайнуло, запухирилося, темною плямою порушило білосніжну чистоту?!

– Туди посвітіть, туди! – крикнула Марійка, показуючи кудись ліворуч.

У світлі прожекторів, спрямованих на вказаний сектор річки, проявилася чорна пляма. Вона намагалася відокремитися від молока, але, розчиняючись у ньому, втрачала колір і танула.

– Аратс, моя дівчинко! – занепокоївся чаклун, впізнавши в плямі свою Тінь. – Вона може загинути... Їй треба допомогти!..

– З фадістю, але як? Як відокфемити Тінь від молока? – розвів руками Фло. – Вибачте, вже нічого не пофобиш. Пфийміть наші співчуття…

– Як же так?! Як же так?.. – відчайдушно хитав головою Сморчок, не бажаючи слухати аргументи майстра.

Старий дуже страждав, адже зараз, ось у цю мить, він втрачав свою найкращу (та що там – єдину!) подругу. Марійці стало так шкода його, так шкода, що вона, несподівано для самої себе, придумала, що може врятувати Тінь від повного розчинення в чарівному молоці.

– Пензлик! – крикнула дівчинка, налякавши Їжинку і Пупирка, які ледь не впустили її в річку.

– Їй-бо, тихіше там, – хвилювалася за дитину Їжинка.

– Хм, деякі тут буянять, самі, бачте, падають, а у підсумку ми винні будемо, – бурчав гном.

– Зачекайте, – чаклун кинувся до Марійки, допоміг їй залізти в кабінку, – дівчинка має рацію. Пензлик! Як я сам не додумався? Дійсно, пензлик?! Це може спрацювати. Треба спробувати. Викликайте художника.

Майстер Фло не став сперечатися.

– Спфобувати тфеба, фах-фах, спфобувати вафто, – сказав він, тримаючи в руках рацію, за допомогою якої вже зв'язався з береговою охороною з проханням переправити на борт яблукольоту художника Хмелевича з його пензликом, що оживляє малюнки.

З переправою виникли труднощі. З настанням сутінків бджоли сховалися у вулику. Залишився тільки дозор, що охороняв веселку. Однак прикордонники не мали права покинути свій пост. Тому вкотре довелося попрацювати веслом Єремі. Втім, веселий човняр не сумував, співав свою нехитру пісеньку:

– Єй же єй, співай, Єреміє! Єй же єй, поки небо синіє! Єй же єй, поки вітер в полі віє! Єй же єй, в серці надія жевріє! Єй же єй, час тугу усю розвіє!

А ось Хмелевич, якого підняли з ліжка, не давши доспати, весь час, поки човник бороздив молочні води, обурювався:

– Хтозна-що коїться! Хіба я лікар? Хіба я швидка допомога? Чому я мушу рятувати? І кого – Тінь? Ха?!

Коли човник наблизився до того місця, де мучилася пляма, яка встигла вдвічі зменшитися в розмірах, художник замовк, зосередившись на майбутній роботі.

– Хороша моя, все буде добре, – спробував Хмелевич втішити Тінь, раптом змінивши сварливий тон на ласкавий. – Я простягну тобі пензлик, а ти хапайся і тримайся міцніше. Я спробую тебе витягнути. На рахунок три. Добре?

Аратс стиснулася в клубочок, збираючись із силами. Художник неквапом, з довгими паузами, почав рахувати:

– Раз… два… три… Тримай!

Він, як і обіцяв, простягнув пензлик. Пляма, що прийняла форму руки, обхопила її липкими пальцями.

– Тягнемо-потягнемо, – примовляв Хмелевич, не зводячи очей з пензлика, який став важким, ніби це зовсім не пензлик був, а пудова гиря.

На чолі художника виступив піт, але він не виказував втоми, бурмотів щось втішне, підбадьорюючи чи то Тінь, чи то пензель, чи то самого себе. Тепер він тягнув обома руками. Йому допомагав Єрема. І все ж річка не відпускала пляму, роз'їдала, злизувала її. Що меншою ставала Тінь, то важчим – пензлик. Човен сильно нахилився. Ще трохи, і він би наковтався молока сповна. Річка розсердилася, пішла в наступ, змила хвилею дратівливу пляму. Лише одна чорна крапелька зуміла втриматися на пензлику. Хмелевич різко змахнув руками – крапля зірвалася і зависла в повітрі в небезпечній близькості від шиплячого, пінистого молока.

– До мене, до мене, дівчинко! – покликав старий, голос якого тремтів і зривався від хвилювання. – До мене, радосте моя! До мене, рідна!

Крапля моргнула, приходячи до тями, і повільно, з останніх сил, попливла до хазяїна. Сморчок розстебнув камзол, пропонуючи улюбленці теплий і безпечний притулок на своїх грудях, біля самого переповненого любов'ю серця. Шапка на голові чаклуна теж була рада поверненню Тіні і всіляко демонструвала це: виляла хвостом, шкреблася кігтями по лобі старого, дряпаючи його. Сморчок не зупиняв її, терпів.

Аратс скористалася пропозицією хазяїна, прилипла чорним пластиром до його грудей і запульсувала, повторюючи всім своїм єством кожен удар його серця.