Глава 29 Жуж-ж-жа!

Тисячі бджіл, стурбовано дзижчачи, встелили хмарою небо над річкою. Потемніло, ніби настали вечірні сутінки. Аратс набралася духу і виглянула у віконце. Їй теж було цікаво дізнатися, чим так стурбовані бджоли. Але не встигла вона як слід оглянутися, як «хмару» розірвало: бджоли розділилися на дві половини, пропустивши посередині снопи сліпуче яскравих променів. Тінь розчаровано махнула хвостиком і знову сховалася в чоботі Сморчка.

Крізь світловий потік прорвалася колісниця – ніжно-бузковий бутон іриса з трьома позолоченими волоськими горіхами, пристосованими замість коліс. Тільки навіщо потрібні колеса, Марійка не зрозуміла, адже колісниця літаюча?! Її несли чотири жуки: троє хрущів і один колорадський жук, у смугастому сюртуку. Останньому найбільше діставалося від пасажирки. Елегантна дама в пишній золотисто-зеленій сукні від душі шмагала його батогом. За її спиною збуджено тріпотіли два справжні феївські крила. На ретельно укладеному короткому волоссі красувалася корона, теж справжня.

– С… с… сама королева до нас завітала, – повідомив, заїкаючись від хвилювання, Сир Іванович.

Згадавши про свій пом'ятий ковпак, фермер заметушився, прикидаючи, куди б його сховати подалі від суворих королівських очей. У поспіху йому не вдавалося придумати нічого слушного, тому він просто засунув ковпак у каструльку з вершками.

– Жу-ж-ж-жа! Жу-ж-ж-жа! – загуділи геть усі бджоли, віддаючи честь своїй королеві.

Літера «Ж», що з'явилася перед Марійкою в образі файної, гордої пані, нарешті дала спокій колорадському жуку і передала батіг одному зі своїх супутників. Це був товстенький пан у малиновій шапочці з пером, що стирчало задерикувато. Рожевощокий товстун поцмокав губами, промурмотів щось собі під ніс, погрався трохи з батогом, перекидаючи його з однієї усипаної перснями долоні в іншу, а потім всунув набридлий йому предмет другому супутнику, ліворуч від королеви. Той, ніби навмисно, ніби спеціально для контрасту, відрізнявся неймовірною худорбою. На ньому висів занадто просторий, стягнутий на талії червоним пояском плащ кольору хакі. Волосся, зібране в зачіску «ірокез», додавало йому зросту, від чого він здавався ще худорлявішим і кволішим.

– Хі-хі, – схопилася за живіт Марійка, – ну і півень із гребінцем?!

– С-с-с, тихіше, – приклав палець до губ Сир Іванович. – Це ж улюбленець королеви – сам Хмелевич! Художник зі с… с… столиці… Важка вдача, кажуть, у нього.

– Їй-бо, Хмелевич! – підстрибнула від радості Їжинка. – Той самий художник, про якого я розповідала. Знаменитість!

– З чарівним пензликом який? Буква «Х»? – запитала дівчинка, щосили намагаючись, щоб її голос звучав серйозніше, не так смішливо.

– Їй-бо, він! Саме той!

– З худорлявим розібралися, – кивнула Марійка, – а хто тоді товстун із пером?

– С-с-с, не варто так говорити. Ще почує, образиться… Це ж… Це ж… – з таємничим виглядом сказав фермер, ковтнув і, перейшовши на шепіт (колісниця вже була близько), додав: – Маркіз Медок! Міністр усіх справ! Літера «М»!

Бджоли опустилися настільки низько, що, здавалося б, ще трохи, і вони зануряться в молоко по самі крильця. Запах меду посилився, і у Марійці відразу ж забурчало в животі. Непристойно голосно забурчало. Сир Іванович ледь не вигукнув своє коронне «с-с-с!», але стримався. Єрема щиро усміхався на всі тридцять два і підморгував Марійці – мовляв, так тримати. Дівчинка намагалася вгамувати свій розтривожений живіт, натискаючи на нього обома долонями. Однак медовий аромат так солодко, так спокусливо лоскотав її ніздрі... Та ще й ці вершки, нагріті сонцем, огорнули пахучою парою...

«Як втриматися, – подумала дівчинка, – коли не втримується? Само по собі бурчить?»

– Та вгамуйте ж-ж-же ви його, – примхливим тоном наказала королева Жужа і вказала пальчиком на Марійку.

У дівчинки від страху округлилися очі, а шлунок, як на зло, співав: бур, бур, бур!

– М-м-м, мадам, кого – його? – поцікавився маркіз Медок.

– Ж-ж-жах, який ви нетямущий? – роздратовано повела плечиком літера «Ж». – Міністру нетямущим бути не личить. Занадто нетямущого міністра мож-ж-жна і переобрати.

Маркіз ображено надув пухкі червоні губки, обрамлені тоненькими, ніби намальованими вусиками.

– Годі, – пом'якшилася Жужа, – дутися на королеву міністру теж не личить. На те я і королева, щоб вас вичитувати.

Бур, бур, бур! – бурчав шлунок Марійки, не переймаючись зовсім через те, що перервав промову такої важливої особи. Дівчинка від сорому затулила обличчя долонями. Весь її вигляд говорив: не я це, я непричетна до цього, це все він.

– Дайте ж-ж-ж меду! – втративши терпець, крикнула мадам Жужа.

Міністр клацнув пальцями, підкликаючи придворних бджіл-медоносів, які і без його нагадування вже виконували королівський наказ – несли на довгій жердині казанок, ущерть наповнений медом. Жердину встановили між льодяниковим човником і яблукольотом. Важкий казанок наполовину занурився в молоко, яке рясно збризнуло мед білою піною.

Дівчинка завмерла. Не те щоб вона не любила мед... Навпаки, це був улюблений смаколик Марійки. Її бабуся тримала власну пасіку і у квітковому напої, як вона мед називала, розумілася, тому завжди онуку пригощала тільки найкращим. Ще не було випадку, щоб дитина відмовлялася від бабусиного частування, як не збиралася вона відмовлятися й зараз. Їй просто було ніяково через те, що всі дивляться на неї і чекають, коли вона, нарешті, скуштує.

Марійка потягнулася за ложкою, яка стирчала з казанка, але та втекла – мед гучно і зі смаком чмокнув і проковтнув її.

– Ну і ну? – здивувалася дівчинка. – Це я маю ложкою мед їсти, а не мед – ложку…

Недовго думаючи, Марійка занурила в густу солодку рідину свій вказівний палець, потім піднесла його до рота, облизала, заплющила очі і посмакувала, як це нещодавно робив мед. Скуштувавши і оцінивши, дівчинка занурила в мед цілу п'ятірню. Справді, навіщо обмежувати себе? П'ять пальців облизувати приємніше, ніж один!