Глава 28 Їй-бо, веселки немає?!

Найкоротший шлях до Кордону пролягав через Райдужні Ворота, які перебувають під охороною Жужиних бджіл. Жужа, за словами Їжинки, – це літера «Ж», яку бджоли обрали своєю королевою. Дуже примхлива, зате справедлива особа. При ній міністром значиться маркіз Медок – літера «М». Наймудріша голова! Медок – єдиний з наближених до Жужі, хто здатний вплинути на неї в хвилини слабкості, коли вона на догоду милим дамським примхам забуває про свої прямі, королівські обов'язки. А таке, як подейкують бджілки, трапляється досить часто.

А ще буква «Ї» розповіла, що Жужа обожнює мистецтво, тому нерідко запрошує до себе до палацу антресолівських знаменитостей.

– Хмелевич, наприклад, – мрійливо закотила очі Їжинка. – Літера «Х». Талановитий художник. Він своїм чарівним пензликом, що оживляє будь-який малюнок, оформив весь королівський вулик. От би на це диво подивитися! Їй-бо, ну хоча б на один малюнок!.. А може, нам пощастить, і ми застанемо Хмелевича при дворі Жужі?

– Хм, – за звичкою хмикнув Пупирк, – я б на вашому місці на це не розраховував.

– Ну чому? – одночасно запитали Їжинка і Марійка, якій теж раптом нестерпно закортіло подивитися на живі картини загадкового художника.

Гном не відповів, лише покрутив носом.

– Нам ніколи, якщо ви вже пфо це забули, – суворо пояснив Фло. – У нас місія! Пфоскочимо мимо. З Жужею кфаще не стикатися. Вона така… Вона обов'язково затфимає своїми пофожніми фозмовами… Пафдон, дамськими. Хоча, на мій погляд, це одне й те саме.

– Хм, – знову хмикнув Пупирк і виразно покрутив носом.

– Ви щось маєте пфоти? – обурився майстер.

– Ні, – гном плеснув себе по коліну, – що ви, що ви?! Я якраз не проти, але ось Жужа? Навряд чи вона пропустить нас просто так. Ось побачите.

– Їй! – не стримала радісного вигуку Їжинка. Помітивши суворий погляд Фло-майстра, вона відвернулася до віконця, але знову скрикнула, цього разу злякано: – Їй-бо?! Веселки немає?!!

Погляди всіх прикували до себе монітори. Марійка і Пупирк вирішили виглянути у вікно, біля якого вони сиділи. Їхнім допитливим очам відкрилася мальовнича картина: посеред безкрайніх зелених рівнин розливалася, солодко вигинаючись, молочна річка. Запах парного молока, до якого домішувався непорівнянний аромат польового меду, був добре відчутний навіть тут, з висоти яблучного польоту.

У тому місці, де бурхливі білі води утворювали двозубчасту вилку, мала б перекинутися від берега до берега чарівна веселка. Про це Марійка здогадалася, спостерігаючи ледь помітне різнобарвне мерехтіння – слабкий відбиток, який залишила веселка в небі. Над райдужними вогниками в паніці кружляли бджоли. Вони намагалися у відра зібрати залишки фарб, але не встигали – веселка згасала прямо на очах. Дзинь, дзинь – з жалем дзвеніли порожні відра.

Останні вогники, червоний і синій, здивовано моргнули і зникли. Бджолиний рій завис над річкою. Бідолахи не знали, що їм робити. Втім, як не знали й пілоти космольоту, що намотував навколо молочної розвилки вже п'яте коло.

– Уй, що робити будемо? – запитав Ух командира.

– Спускатися. А що ж іще? – якось приречено віддав розпорядження Фло-майстер.

Пупирк стрепенувся.

– Я ж казав! – тріумфально задер він червоного носа. – Я ж попереджав, що зупинятися будемо.

Майстер Фло був пригнічений. Настільки, що навіть не впорався з найпростішою операцією – посадкою ЯЛО на рівній місцевості. Внаслідок його помилки яблука пролетіли над галявиною, яка гостинно розстелила для гостей трав'яний килим, і впали прямо в молоко.

– Нічого, е-е-ех, випливемо, – заспокоїв друзів Ех, подбавши про те, щоб космоліт випустив ласти.

Молоко виявилося теплим. Це перше, що перевірила Марійка, висунувши з віконця руку і зачерпнувши трохи білої рідини, яка її зацікавила. До неї поспішили дрібні рибки. Вони красувалися перед дівчинкою, розпустили золотисті плавники, пощипували, випрошуючи корм, її дитячу долоньку, лоскотали хвостами, прослизали між пальцями. Ті, хто сміливіший, вискакували з молока, виробляли перед Марійчиними очима сальто і з гучним плюхом поверталися в річку. Там на них, аплодуючи, чекали родичі. Напевно, вони також кричали «браво!» своєю мовою –  риб'ячою. Он як роти роззявляли! Але дівчинка, крім «буль» та «буль-буль», розрізнити нічого не змогла.

Рибки побулькали-побулькали, пострибали-пострибали і відстали від дівчинки, яка так їх і не нагодувала. Збайдужівши до неї, вони всією зграйкою кинулися до переливчасто-червоного човника, що погойдувався на молочних хвилях недалеко від берега.

«Човник, як пити дати, буде льодяниковим, – солодко зімкнувши очі, подумала Марійка і, сама того не помітивши, облизнулася. – Справді? Якщо річка молочна, чому б човну не бути льодяником? Цікаво, який він, цей льодяник, на смак? Полуничний, вишневий, малиновий? А може, смородиновий? За кольором цілком підходить. Як би перевірити? Ну хоч би раз лизнути?»

Човном керував, хвацько орудуючи веслом, білявий хлопчина в яскравій, строкатій сорочці. За його спиною стояв бородатий мужичок у високому кухарському ковпаку і фартуху з аплікацією, що зображала надкушену, всю в апетитних дірочках головку сиру. Поруч із ним, на лавочці, розмістилися дві великі каструльки. З однієї бородань діставав попкорн, яким тут же пригощав рибок, ласкаво примовляючи:

– Солоденькі ви мої, дорогенькі! Їжте на здоров'я!

Рибки, підкріпившись, радісно забили хвостами. Молоко навколо них, отримавши такого прочухана, помітно загусло. Мужичок задоволено потер руки, засунув бороду за фартух, щоб не заважала, дістав із другої каструльки ополоник і почав збирати ним збиті рибками вершки.

– Спасибі, мої дорогенькі! Спасибі, мої солоденькі! Чудово, чудово попрацювали! Ви найкращі!!! – не скупився на похвалу бородань у ковпаку і посилав рукою поцілунки рибкам.

– Ух ти?! А це хто? Це літери? Що вони роблять? Абра-арушко?! – Марійка на хвилину забула, що професора немає поруч, і за звичкою звернулася до нього за поясненнями, але згадавши, запнулася.