Глава 26 Хмаринчині сльози

Рожевим рум'янцем зустріло антресолівське небо мандрівників, яким все-таки вдалося вирватися з колючих обіймів Лісу Совісті. Пухкенькі крихітки-хмаринки лоскотали одна одній рожеві п'ятки, а коли на горизонті з'явилися яблука, вони кинули це миле заняття, почали смоктати свої ніжні пальчики і з цікавістю розглядати літальний об'єкт. Особливо привернув їхню увагу пропелер, що крутився із закличним свистом.

– Карусель! – вирішила товста хмаринка з кучерями і зачепилася за одну з його лопатей.

– Ура! Карусель!! Карусель!!! – радісно, аж захлинаючись, кричали хмаринки. Кожна з них, штовхаючись і поспішаючи, намагалася застрибнути на вільні лопаті пропелера.

Але що поробиш, якщо карусель одна, а бажаючих покататися на ній занадто багато? Всі хмаринки на пропелері не вмістяться. Звісно, почалася бійка. Полетіли відірвані в бійці клапті хмарної вати, яка, підтанувши на сонці, охоче липла до вікон космольоту. Розпалені цікавістю хмаринки висунули рожеві язички і почали злизувати вату, щоб хоча б одним оком підглянути, що відбувається там – всередині ЯЛО. І тут кожна крихітка хотіла бути першою. Хмаринки штовхалися, щипали і кусали одна одну, і в цій грандіозній метушні вони з'єднувалися в одну велику хмару.

Змінивши рожеве вбрання на лілову шубку, хмара плеснула в долоні. Пролунав гуркіт грому. Зубасті блискавки розрізали шубку на клапті. Це засмутило хмару. Почорнівши, вона розплакалася.

– Бам, бам, бам! Ось вам! Ось вам! – стукали краплі по яблучній обшивці, залишаючи на ній вм'ятини.

Дякувати клейкому мастилу, яким обробила космічний корабель Аратс. Без нього яблукам довелося б несолодко. Захисний купол, який таким доречним був у Лісі Совісті, у відкритому небі чомусь луснув. А дощ неабияк розійшовся! І це був лише початок.

Хмара замочила ніжки, від чого ще більше засмутилася, потерла оченята, з яких посипався град. Він додав яблукам вм'ятин, глибших і ширших, ніж сліди від крапель, але і тут мастило Аратс допомогло.

Хмара через вогкість, яку вона ж породила, простудилася.

– Гир, гир, гир, – вилітали із хмаринчиних грудей страждальні хрипи.

– Ой-ой, бідолашна, – поспівчувала Їжинка. – Треба їй якось допомогти.

– Уй, нам би хто допоміг? – засумнівався Ух. – Он все небо затягнуло. Нам не прорватися крізь цю темряву.

– Їй-бо, треба допомогти, – наполягала на своєму літера «Ї» і дістала з кошика в'язальні спиці. – Я би зв'язала для хмари теплий шарфик, але для цього потрібні нитки. Не прості...

– А золоті, – пожартувала Марійка.

– Майже вгадала, – усміхнулася Їжинка. – Для хмари підійдуть сонячні.

– Уй, де сонце взяти? – здивовано потер перенісся Ух. – Ви ж бачите – навколо темно. Повторюю – нам не прорватися.

– Е-е-ех… Проблема… – погодився із другом Ех.

Старий Сморчок про щось пошепки радився з Тінню. Марійці було дуже цікаво, але, хоч як старалася, вона не могла розчути його слів. Дівчинка здогадувалася, що чаклун щось придумав. Він не міг не придумати, адже вона вірила йому. Аратс кивнула, просочилася крізь яблучні стіни назовні. Залишаючись непоміченою на тлі темної хмари, Тінь вирушила на пошуки сонечка.

Хмара згустилася, щоб знову розридатися. Але не встигла перша сльозинка плюхнутися на яблучну шкірку, як сонячний промінчик, безтурботно-веселий, висушив її і, регочучи, почав чухати хмарині боки. Плакса-хмара спочатку противилася, відмахувалася від променя, демонстративно кучерявилася, але від такої настирливої уваги поступово пом'якшувалася, втрачала чорноту – до неї повертався рум'янець.

Їжинка висунулася з віконця, виставила спиці на сонечко, яке, поки що несміливо, поки що тільки одним променистим очком, заглянуло під хмаринку. Це Аратс постаралася, трохи посунувши хмару. Чарівні спиці самі по собі зацокали: зловили промінчик-нитку і почали вив'язувати сонячні петельки, а з петельок – гарний візерунок, який ялинкою називається.

Променистий шарфик ніжно зігрів хмаринку, окропив її теплим золотистим дощем. Наповнившись світлом, вона зовсім розтанула. Лише окремі клапті, що залишилися від кучерявої шубки, нагадували про те, що геть недавно небо хмурилося і плакало.

Тінь, захекавшись, шмигнула в яблучну кабінку, де відразу ж сховалася, згорнувшись клубочком під сидінням свого господаря. Аратс не хотіла, подібно до хмаринки, зникнути. Адже спекотні промені, не розбираючи, хто на їхньому шляху, могли запросто її розтопити.

– Яка ти хороша! – похвалила Марійка втомлену Тінь, що обережно дмухала на свої обпалені сонцем руки і хвостик. – Знаю – це було важке для тебе завдання, але ти впоралася. Дякую тобі!

– Я пишаюся тобою, – тихо сказав своїй улюблениці Сморчок.

Тінь настільки знесилилася, що не могла, як зазвичай, відповісти хазяїнові ласкавим урчанням. Вона лише вдячно стелилася біля його ніг, насолоджуючись прохолодою яблуневої підлоги.

Яблука продовжили політ. Пропелер весело дзижчав, збиваючи хмаринчині клапті в білу хмарну піну. Свіже повітря вривалося в салон космольоту, несучи на прозорих крилах своїх аромати дивовижних садів. Сонце, що досягло зеніту, розщедрилося на тепло, залило світ золотою карамеллю.

– Ах, спекотно стало, – поскаржився професор Абра-ар, обмахуючись капелюхом.

– У-у-у, – застогнав Ух, задер свою засмальцьовану майку, обтер нею обличчя, вкрите великими краплинами поту.

– То вітер, то дощ із градом, то спека, – загинав пальці гном Пупирк, перелічуючи природні явища, з якими всього за годину польоту довелося зіткнутися космічним яблукам.

– Феноменально, але факт, – підтвердив майстер Фло.

– Їй-бо, хлопці, не хникайте, не розкисайте, – урезонювала друзів Їжинка. – Шлях далекий. Попереду на нас чекає ще багато випробувань. Це тільки початок, це тільки квіточки.

– Ей! Квіточки! – радісно повідомив Ех, вдивляючись у монітор комп'ютера. – Внизу дійсно квіточки! Ціпончин квітник! Зупинимося, щоб заправитися?

– Неодмінно зупинимося, – без вагань схвалив пропозицію Фло і, ніби причепурюючись, роблячи вигляд, що розчісує неіснуючу шевелюру, пригладив долонею свою блискучу лисину.