Глава 24 Зілля правди

У дупло увійшла з високо піднятою головою молоденька медсестричка в салатовому халатику. Перед собою вона котила столик на коліщатках, на якому дзвеніли численні скляні колби, а в них булькала і пускала бульбашки каламутно-зелена рідина. «Зілля правди» – так було написано на кожній колбі червоною фарбою.

«Те саме, напевно, – замислилася Марійка, постукуючи пальчиками по підборіддю, – яке на голках совісті настоюють? Цікаво! Отже, зараз когось будуть допитувати? Дуже цікаво!»

– Зеленочко, – покликала медсестру бабуся Щень, якій неодмінно потрібно було про всіх піклуватися, – з'їж пиріжок, дорогенька.

– Зась! Тут не їдальня! – сказала, як відрізала, літера «З», бо це була саме вона, а потім, пом'якшившись, таки простягнула руку за частуванням. – Дякую. Потім з'їм. А з чим пиріжок?

– З щавлем, – повне обличчя Щеньюшки осяяла добродушна усмішка.

Трохи згодом, коли Зеленка докотила свої колбочки до поліцейського довідкового столу, заваленого стосами паперів, у дупло влетіли три комарі. Жах! З величезними хоботами! Якби на них не бовталися салатові халати, позначені червоними хрестами, Марійка злякалася б. А так дівчинка подумала, що це напевно санітари. Отже, вони мають бути хорошими.

Скромно склавши лапки за спинами, комарі вишикувалися в шеренгу і скерували хоботки, своє санітарне знаряддя, на Зеленку. Медсестра, зі свого боку, не зводила запитливого погляду з літери «О», адже у Відділку № 147 Оперенко значився головним. Поліцейський дав згоду – махнув зв'язкою бубликів, якими поміж ділом закушував.

Білки-поліціантки, виконуючи наказ Опанаса, який не припиняв жувати, почали виводити по одному в центр дупла затриманих гномів. Санітари засмоктували в хоботки вміст колбочок і швиденько, поки допитувані не зрозуміли, що воно й до чого, впорскували їм зілля правди, наносячи на шиї невеликі укуси. Після кожної процедури медсестра Зеленка протирала пушинками, змоченими спиртом, місця укусів і власне «шприци», тобто комарині хоботки, потім підсовувала санітарам нові колбочки з черговою дозою зілля правди.

Не вдалося уникнути укусу і головному свідку у справі голкопаду – водієві вантажної ромашки. В інтересах слідства необхідно було перевірити, чи правдиві свідчення Карате, який стверджував, що Тінь не винна. Водій хоробрився перед симпатичною медсестрою, накручував на палець правий вус, але, коли санітар підніс до нього «шприц», він нервово зареготав і знепритомнів.

Решті свідків, зокрема й Марійці, поки не загрожувала перспектива отримати комариний укус. Однак, щоб нічого не вийшло, щоб нічого не упустити, Оперенко вирішив протримати їх у камерах до з'ясування нових обставин.

«Обробленим» зіллям правди громадянам належало дати письмові свідчення, тому білки роздали їм чисті аркуші паперу і олівці. Всі взялися писати зізнання. Кожен гном зізнавався у своєму гріху, у кого який він був.

«Вчора перед сном я з'їв зайву булочку, – писав один карлик. – Зазвичай я з'їдаю п'ять булочок: три з джемом і дві з маком. Проте вчора спокусив мене нечистий поласувати шостою булочкою. М-м-м... Ням-ням! Зі згущеним молоком!»

«Десь два з половиною роки тому, – зізнавався другий гном, висолопивши язика, щоб зручніше було слинити олівець, – я позичив у сусіда, кривовухого ельфа, лопату. Треба було скопати город. Позичив і не повернув. Сказав, що лопата зламалася, а насправді сховав її в сараї. Відтоді вона там і лежить, щоб сусід не бачив. Ось так».

«Щиро зізнаюся в тому, – писав, обливаючись слізьми, третій гном, – що хроплю».

Карате теж відзначився – освідчився в коханні відразу кільком дамам. Одного аркуша йому не вистачило, щоб перелічити своїх любоньок, тому, поки поліціантки були зайняті гномами, водій поцупив журнал. Коли білочки схаменулися, було зіпсовано приблизно три десятки реєстраційних аркушів. Велелюбний Карате згадав майже всіх дам, імена яких йому підказувало серце, але жодного рядка не написав про подію з голками.

– Ох-ох, – стогнав Опанас Оперенко, переглядаючи зізнання допитуваних, – це все не те, не про це я питав.

Білки мовчали, клацали діркопробивачами – своїми гострими зубками, проробляли дірки в списаних папірцях, нумерували їх, зшивали, формували нові папки, які відправлялися на полиці поліцейського архіву.

– Овва? – здивовано почухав потилицю Оперенко і ненароком змахнув свою мініатюрну кашкетку, під якою ховався черговий маковий бублик. – Щось я не второпаю? На мою думку, одного зізнання не вистачає? Голубоньки, я до вас звертаюся! Де ваші очі були? Ви правильно порахували гномів?

Білочки, отримавши на горіхи від начальника, здивовано посмикували вухами. Одна з них перераховувала папірці, інша почала рахувати гномів, вказуючи на кожного з них рудим хвостиком. У папці, як з'ясувалося, було підшито сорок п'ять зізнань, тоді як допитуваних налічувалося на одного більше. Цей факт також підтвердила медсестра Зеленочка, у якої згідно з її записами і порожніми колбочками було витрачено сорок шість доз зілля правди.

– Ох ти?! – Опанас гнівно стукнув по столу кулаками, в кожному з яких було затиснуто по бублику. – Отже, один ухилився від зізнання? І хто це у нас такий хитрий?

Білки підвели до столу начальника сорок шостого гнома з надутими, як у хом'яка, щоками. З рота його стирчали клаптики паперу.

– Ось цей, – пропищали поліціантки, – свій аркуш паперу з'їв, а олівець зламав.

– О-о-о? – метнув правою бровою Опанас Оперенко і, недовго думаючи, тицьнув товстими пальцями в щоки гнома, які миттєво здулися.

Карлик, який не очікував такого підступу, сплюнув прямо на поліцейський стіл уривки свого зізнання. Це тільки розлютило літеру «О», чий стіл так нахабно забруднили. Оперенко, всією своєю важкою масою перехилившись через стіл, схопив гнома за барки і тільки зараз помітив, що робочий одяг допитуваного всіяний підозріло липкими і чорними плямами.

– Опа?! – цього разу полізла на лоба ліва брова поліцейського. – Що це у нас? Схоже на чорнило? Треба відправити на експертизу. Але і без висновку експертів я скажу, голубчику, що ти і є той самий боягуз, який потайки вколов Тінь голкою. Вона, мабуть, тебе чорнилом помітила. Ох, і боягуз ти! Боягуз! Раз накоїв стільки біди, а сам в кущі?