Глава 23 Відділок № 147

147-й Відділок Антресолівської Поліції (ВАП), відповідальний за порядок у Лісі Совісті, розташовувався не в піраміді, як можна було б очікувати, а в дуплі засохлої ялини, яка скинула всі свої голки. Ця новина дуже порадувала Марійку. Вона втомилася бродити по мотузковій сітці, яка від такої кількості ніг, що безперестанку її топтали, гойдалася, немов кораблик посеред бурхливого моря. Мандрівники змушені були знову і знову падати. Раз у раз лунали скарги і лайки гномів, що тут же припинялися через нові лайки, але вже з вуст Юшки, з яким сперечатися не годилося.

«Сюди б ще Бурундунчика і В'юна, – промайнула безглузда думка в голові дівчинки. – Їхні бурчання і воркотання чудово вписалися б у загальний хор лайок і скарг».

– Б-б-бандити! Б-б-безлад! Б-б-беззаконня! Б-б-буду скаржитися! – раптом вилетіло, немов на замовлення, з величезного дупла, над яким висіла табличка з написом: «ВАП № 147».

– Вай! Ось побачите! До вищих інстанцій звернемося! – погрожував В'юн.

Дзинь-да-да плакала і крізь сльози когось запитувала:

– Друзі наші зникли, а ви нічого не робите. Як же так?

Їй відповідали нудним, офіційним голосом, яким зазвичай відповідають тітоньки за скляними перегородками з маленькими віконцями:

– Я вам в сотий раз повторюю, що ми не маємо права прийняти заяву про зникнення ваших друзів, поки не минуло три доби. До того часу відповідно до законодавства Антресолії факт зникнення не доведений. Отже, приходьте через три доби.

– Грандіозно?! І хто придумав такі закони? А якщо їх там катують, мучать? А якщо… А ви?!! – обурився зазвичай незворушний Гагатун.

Почувся гуркіт. Мабуть, впало щось велике і важке. Фіть, фіть, фіть! – сердито рознісся свист поліцейського свистка. За ним пролунав шум метушні з клацанням кайданків і стогоном іржавої засувки, яку спочатку поспішно відсунули, а потім засунули.

«Мабуть, від тюремної камери?» – злякалася Марійка, почувши ці підозрілі звуки.

– Ах-ах, – занепокоївся професор Абра-ар, – я ж передчував, я ж казав?! Не варто було нам залишатися на чаювання. Треба було нам поквапитися.

Дупло було досить широким. І все ж гноми, які кинулися в нього всією юрбою, застрягли в проході. З одного боку Юшка Юговий і з другого боку Оперенко лаялися, кожен на свій лад, змушуючи нерозумних гномів відступити, вишикуватися в ряд і входити в дупло один за одним. Більшість карликів, хоч і не відразу, але послухалися. Лише деякі зволіли вчинити по-своєму: рубонули сокирками по дуплі, розширили вхід.

– Ой, – тільки й зміг вимовити поліцейський.

Усередині дупла крутилися дві спритні білки в синій поліцейській формі, такій самій, як у літери «О». З тією лише різницею, що замість штанів на рудих звірятках були плісировані спіднички.

– Поліцейські пані! Поліціантки!!! – захоплено вигукнула Марійка, розглядаючи білок, які були вищі за неї, розмовляли по-людському і до того ж носили таку гарну форму.

Одна білка з незвичайною спритністю відбирала у гномів, що входили в дупло, їхні сокири. Ніби це були звичайні гральні дротики, вона кидала їх у бік стіни, розташованої навпроти входу і розміченої як дошка для метання. Не встигали карлики отямитися і заперечити щось, як їхні улюблені сокири встромлялися в стіну-дошку, наполовину занурюючись лезом в дерево.

– Знову в десятку! – хвалила подружку друга білка і клацала язичком.

Її завдання полягало в тому, що вона розподіляла затриманих по камерах. Інших – комфортніших – приміщень у дуплі не спостерігалося, і то на всіх камер не вистачило. Довелося імпровізувати. Задля цього залучили до роботи дятла в червоній шапочці, який значився при піраміді як фахівець з господарської діяльності. Дядечко дятел охоче погодився допомогти правоохоронним органам і видовбав дзьобом з десяток додаткових камер. Він працював поспіхом, тому камери вийшли дещо кострубатими, зате з лавками, а лавки – зі спинками. І ще маленький столик на додачу, як у купе вагона.

Гноми, позбавлені своєї зброї і ув'язнені в камери, обурювалися:

– Хіба ми злочинці, щоб нас саджати? Караул! Ви ще за це поплатитеся!

Білки, які до всього звикли, ігнорували ґвалт і погрози. Виконуючи розпорядження Опанаса Оперенко, вони діставали з поличок товсті папки, перегортали їх, шукали якісь папірці, щось записували в червоний журнал і попутно не забували відповідати на телефонні дзвінки, що раз у раз лунали:

– Ало?! Ало?! Хвилинку!

– Слухаю! Записую. Виклик прийнято. Чекайте!

Марійку помістили в жіночу камеру, де вже розташувалися, ледь вмістившись на лавці, бабусі Чініта, Шань і Щень. На лавці навпроти сиділа, потираючи вивихнуту під час голкопаду ніжку, зеленоока Їжинка, а поруч з нею – Дзинь-да-да. Дівчинка була особливо рада бачити букву «Д», оскільки дуже за нею скучила.

За стіною ліворуч буянили, вимагаючи зустрічі з начальником, Бурундун, Віхола-в'юн і Гагатун. У разі невиконання їхніх вимог вони погрожували оголосити голодування. Приблизно такого ж змісту вигуки доносилися з камери праворуч, де тимчасово розквартирували групку гномів.

Прислухаючись до них, Машрійка подумала: «Гномикам, мабуть, легше бунтувати, адже вони недавно пообідали? А ось Бурундунчик, В'юнчик і Гагатун напевно голодні. Як їм зараз? Бідолахи. І все це через мене...»

Дзинь-да-да обійняла дитину, ласкаво поплескала її по плечу.

– Далебі, як я рада, – прошепотіла вона на вушко Марійці, – що ти знайшлася. Коли ми сіли на піраміду, ти, мабуть, випала з яблука, і тебе відніс вітер. Ми кликали, кликали тебе, але ти не відгукувалася. Як ми злякалися… Так… Добре, що ти знайшлася. Так! Добре!