Глава 20 ВАНТАЖКОСМРОМ, або Їй-бо, пожежа!

Бі-бі-бі! – повідомила веселим бібіканням про свій приліт ромашковантажівка. На капоті білопелюшкової водійської кабінки було написано: «ВАНТАЖКОСМРОМ». За ромашкою тягнувся на причепі ніжно-зелений кабачок з вирізаною серединкою, який, виходить, був вантажною платформою. З відчиненої пелюстки кабінки визирала вусата голова у величезній кепці-аеродромі.

– Карате! – відрекомендувався водій, помітивши серед тих, хто трапезував, земну дівчинку, з якою він ще не був знайомий. – Буква «К».

«З чорним, як ворон, волосом!» – закотила очі Марійка, копіюючи маму, яка завжди нетямиться від захвату, коли в улюбленому серіалі якийсь чорнявий Роналдо здійснює подвиг в ім'я кохання.

– Ось що значить бути жагучим брюнетом! – любить говорити мама, поглядаючи на тата.

А бідний татко ображається, збентежено гладить лисину і белькоче щось про те, що він теж брюнет… Колись був ним…

– Звідки тоді взявся наш Сонячний Зайчик? – сміється в таких випадках мама і обіймає Марійку, чия білява голівка красномовно свідчить про те, що, якщо і була колись у тата шевелюра, то точно не чорнява. Насміявшись, мама ніжно додає, обіймаючи тепер уже тата: – Та й блондини, на мій погляд, на роль принца згодяться, навіть якщо вони трохи лисі…

– Юшкин кіт! – крикнув Юговий, згадавши, що він командир і йому належить командувати. – Чого сидимо? Всі ставаймо до роботи! Ромашка вічно не чекатиме, коли її завантажать. Бігом! Раз, два!

– Конче треба поспішити, бо чарівне паливо нині дорого коштує, – підтвердив водій і помахав рукою Їжинці, яка проходила повз, збираючи свої голки і зовсім не звертаючи на нього уваги.

Тоді водій дістав з кишені гарної червоної куртки гребінець і почав розчісувати свої пишні вуса, закручуючи їх у два кренделі. Мабуть, у такий спосіб він сподівався запасти в око дівчині.

– Чепуришся, голубчику? – поцікавилася бабуся Чініта, підперши від розчулення рум'яну щоку долонею.

– Хороший такий та смуглявий! Хороший, хороший! – похвалила його старенька Шань.

– Ще кращий був би, та вже нікуди, – знизала плечима Щень і вибухнула сміхом.

Вираз обличчя в Карате став таким, ніби він ковтнув оцту. Його вуса якось відразу обвисли. Струснувши головою, водій сердито буркнув:

– Та ну вас… Тьху.

Гноми вишикувалися в ряд і почали передавати один одному важкі голчасті колоди.

– Ей-хо! Ей-хо! – заспівали вони свою улюблену пісеньку, щоб робота була веселішою.

М'якуш і Ґулька, що зайняли передні позиції, влучно закидали голки в кузов, який ходив ходуном, але поки що тримався рівно – не перевертався догори дном. Зате не витримали тряски пелюстки ромашки. Вони то розтулялися, то стулялися, то знову розтулялися, обсипаючи мотузковий майданчик і всіх, хто на ньому перебував, жовтим пилком зі специфічним запахом.

– Апчхи-апчхи-чхи-чхи, – як і слід було чекати, розкашлявся професор Абра-ар.

Купа голок поріділа, а кузов ВАНТАЖКОСМРОМУ, наповнений совістю, помітно просів. Втративши укриття, Тінь обережно випливла на майданчик, де відразу напоролася на злобний погляд гнома. Швидко озирнувшись навсібіч, перевіряючи, чи ніхто не бачить, червононосий карлик вколов, ніби ненароком, Аратс голчастою колодою. Тінь бризнула на кривдника чорнилом, метнулася вгору і на льоту, не встигнувши вчасно загальмувати, врізалася в кабачок. Кузов нахилився. Голки совісті, обурено дзвенячи, посипалися на майданчик.

– Юшка на сковорідці, бережіться! – протрубив воєвода і кинувся, виставивши над собою громіздкий щит, до дівчинки і професора, щоб захистити їх від голкопаду.

Всі розбіглися, хто куди. Чініта, Шань і Щень з вереском сховалися в курені, куди хвилиною раніше вже прошмигнув лисий Фло. Ух і Ех сховалися під столом. М'якуш з Ґулькою, наслідуючи приклад командира, виставили щити. Гноми, штовхаючись, лізли по драбинці на верхній поверх або стрибали вниз. Скрізь панувала паніка. А голки все падали і падали. З гуркотом стикаючись одна з одною, вони викрешували іскри, від яких подекуди запалилася сіть.

– Допоможіть! Їй-бо, пожежа! – покликала на допомогу Їжинка, якій у метушні не вдалося знайти собі укриття.

Бідолашна відстала від павучих, десь загубила свій кошик. Її ніжка заплуталася в павутині, і літера «Ї» впала. Полум'я навколо розгорялося. Хоч якою міцною була павутина, проти вогню совісті вона була безсила. Металевий дзвін змінився тріском ниток, що лопалися у вогні.

– Їй-їй, – глухо стогнала Їжинка.

Надихавшись їдким димом, кричати вона вже не могла.

Аж ось над майданчиком завис яблуколіт. Йому довелося потіснити вантажну ромашку з перевернутим кузовом, яка ледь трималася на льоту. Хто керував літальним апаратом, через дим не було видно, але з огляду на те, як яблука хитало з боку на бік, ніби їх виловили з діжки з п’янким сидром, було зрозуміло, що досвіду керування яблукольотом у пілота недостатньо.

– Тфеба відкфити засувки, увімкнути бфизкалки, пустити сік! – прокричав Фло, склавши долоні рупором.

Щойно він побачив у небі свої яблука, кожний комп'ютерний гвинтик яких був закручений його руками, майстер не витримав і викараскався з куреня, незважаючи на небезпеку і слізні вмовляння трьох кумоньок-бабусь.

Пілот, хоч ким би він був, методом тику натискав на геть усі кнопки панелі керування, шукаючи потрібну. Про це неважко було здогадатися. Спочатку з лівого яблука висунулися на пружинці ножиці, різнули раз повітря і зникли. Потім увімкнувся і почав всмоктувати дим у товсту гофровану трубу яблучний пилосос. Далі із центральної кабінки виїхали дві роботоруки з величезною качалкою, які зробили кілька рухів, ніби розкочують тісто. Слідом за руками одночасно з трьох яблук винирнули вудка із дзвіночком, прикріпленим до волосіні, лопата, граблі і ще той предмет, за допомогою якого мами зазвичай подрібнюють часник.

Злякавшись, що яблука від такого невмілого поводження зламаються, Фло-майстер виліз на дах куреня, звідки, як він вважав, його буде краще чутно, і, знову приклавши долоні до рота, крикнув: