Глава 19 Робота кипить, або Чайна перерва

Разом з Абра-аром Марійка піднялася на кілька поверхів. Довелося видиратися мотузяною драбиною, яку розхитував вітер. Нелегке заняття для непідготовлених, як-от дівчинка, але вона не нарікала на труднощі. Їй подобалися пригоди, їй було цікаво. А ось професору довелося несолодко. Він весь час сопів і тримався за серце, яке, мабуть, поболювало.

На верхніх поверхах кипіла робота. Ух, Ех і Фло-майстер чаклували над своїм яблукольотом, який дуже пошарпався під час подорожі чорною дірою і особливо ялиновим лісом. Учні майстра стукали молоточками, прибиваючи клапті пошкодженої обшивки до корпусу корабля. Працювали мовчки, навіть не перекидалися жартами, що зовсім не було схоже на них. Марійка зробила висновок, що діло у них не ладиться. Напевно, через здерту голками яблучну шкірку, шматки якої залишилися десь там, серед ялинових гілок.

Дійсно, через брак необхідного матеріалу залатати всі тріщини і дірки на яблуках не вдавалося, і це дуже дратувало майстра Фло, який раз у раз чухав лису потилицю і фиркав:

– Фиф-фиф? Що ж фобити? Чим залатати?

– Я не заперечуватиму, якщо ви скористаєтеся клеєм, який так чудово вміє виробляти моя Тінь, – не зовсім скромно запропонував допомогу старий Сморчок.

Фло, стиснувши зуби, погодився її прийняти і подав знак учням, щоб вони спустилися. Коли Ух і Ех, з'їхавши на сідницях по шкірці, опинилися на мотузковому майданчику, Тінь насунулася на яблука, змочила їх клейкою речовиною і відпливла. Чорні липкі плями, які вона залишила після себе, розповзлися по обшивці, заповнили собою яблучні ранки і застигли.

– Чудово! Молодець! Так тримати! – похвалила Тінь Марійка, що якраз проходила повз, слідуючи за пихкаючим професором.

Аратс по-котячому замурчала, витягнулася, задерла хвіст і побігла до свого хазяїна, який уже простягнув їй руку, обіцяючи ласку.

Професор Абра-ар повернув за ріг, тобто зник за широким стовбуром колючої ялини. Дівчинка поспішила за ним. Їй не терпілося дізнатися, які дива чекають на неї за черговим поворотом. Чого приховувати? Марійка сподівалася побачити там богатирів. Адже вони дуже заінтригували її своїми голками.

Передчуття дівчинку не підвело. По інший бік майданчика, що ховався за ялиновим стовбуром, розташовувалася база військових. М'якуш і Ґулька складали голки до великої купи. Кілька десятків червононосих карликів, які, на думку Марійкі, мали бути гномиками, вкорочували голки, видаляючи їхні вістря. Тюк, тюк! – весело співали сокирки.

Обрубані кінці збирала в кошик чорнява красуня в довгій зеленій сукні. На її голівці красувався, розвіваючись різнокольоровими стрічками, чудернацький віночок із двома клубками вовняних ниток. Красуні допомагали дві руді павучихи. Вони несли на спинах такі самі, як у дівчини, кошики, майже повністю заповнені голками. Те, що це павучихи, а не павуки, Марійка визначила по сукнях з вісьмома рукавами, що бовталися на потворних створіннях.

– Ах, вітаю Їжинку! – зняв капелюх Абра-ар і, повернувшись до Марійки, прошепотів: – Це літера «Ї». Чудова в'язальниця! Мабуть, вона єдина, хто може зрівнятися в майстерності з павучихами-ткалями.

– Це з тими, що із Сутінкової Долини? – запитала, теж пошепки, Марійка.

Професор не відповів, лише нервово ковтнув, оскільки зрівнявся з однією з павучих, яка не зводила з нього восьми чорних блискучих очей. Її специфічна зовнішність Абра-ара трохи бентежила... І не тільки його. Навіть М'якуш з Ґулькою, ті ще богатирі, цуралися павучих і відверталися, намагаючись не дивитися на волохатих «красунь».

– Їй-право! Ну і сміливці?!! – жартувала з ними Їжинка, яку зовсім не турбувало товариство павучих. – А ще богатирями називаються…

– Кхе-кхе, – посміювалися, підносячи до рота кулаки, гномики, які вдавали, що кашляють.

Сміх привернув увагу Юшки Югового, який пив чай у курені, збудованому із хвої. Йому наливала з термоса худенька бабуся в рожевому накрохмаленому чепчику. Її руки, обтягнуті гумовими рукавичками, дбайливо метушилися, накладаючи у велике блюдо на столику перед воєводою гірку підсмажених до золотистого кольору чебуреків.

– Юшкин кіт, що ви собі дозволяєте?! – рикнув Юговий, попередньо обтерши жирний рот кінчиком бороди. – Чого стали? Скоро ромашка прилетить, а у нас ще нічого не готово!

– Чай, чай, чай, – перебила його старенька. – Не треба сердитися, голубчику. Оголошую чайну перерву. Підходьте, друзі. Чай гарячий, міцний, ароматний!

– А до чаю щербет, – пообіцяла ще одна бабуся з високим пучком на голові, яка виглянула із сусіднього куреня, де, зважаючи на дим, що валив із нього, і смачні запахи, розташовувалася похідна кухня.

– А до щербету шоколад, – додала третя бабуся в хустці, яка винесла на широкій таці шоколадні цукерки в яскравих обгортках.

– Чого це ви, сестрички? – занепокоїлася старенька в чепчику. – Солодке пропонуєте голодним? Спочатку мої чебуреки, а потім вже шоколад і щербет.

– Чебуреки! Шоколад! Щербет! Шоколад! Щербет! Чебуреки! І знову щербет! Ні, краще шоколад! Кажу вам – чебуреки!!! – щебетали бабусі, перекрикуючи одна одну, немов змагалися між собою, хто з них голосніше прорекламує свою страву.

Від такого щебету у Марійки заболіла голова. А голодний шлунок і зовсім змучив. Він все наполегливіше сигналізував своїй хазяйці, що його час наповнити чимось смачненьким.

– Абра-арушко? – дівчинка смикнула за плащ професора, який мав намір продовжити підйом і вже поставив ногу на щабель чергової драбини. – Може, затримаємося трохи? Перекусимо?

– Шашлик! Шашлик! – рум'яна веселунка в хустці, шурхотячи багатошаровою строкатою спідницею, урочисто пройшла повз Абра-ара, несучи нанизані на голки шашлики.

Професор завмер, як укопаний, проводжаючи тужливим поглядом смаколики, які дражнили його ароматом спецій і смаженого м'яса.

– Ну-бо? – повисла на ньому Марійка.

Повиснути так – це улюблений прийом дівчинки, коли треба випросити щось у татка. Ось підійде до нього несподівано, пригорнеться, обійме, коліна зігне і висить. І татко, звісно, здається – дає те, що просить донька.