Глава 17 Ліс Втраченої Совісті

Нарешті, до Марійки повернулася здатність кричати, і вона кричала, кричала, поки не охрипла, поки не заболіло її бідне горло. І тільки замовкнувши, дівчинка усвідомила, що не вона одна кричала від болю і страху, що й супутники її захлинулися криком. Тепер усі сиділи, важко дихаючи, тримаючись за горло і здивовано озираючись навколо.

Марійка обмацувала своє обличчя, шию, руки, що, як їй здавалося, були розібрані на окремі клітини і заново зібрані, як у дитячому конструкторі. Дуже дивні відчуття...

Першим отямився Фло-майстер:

– Все не звикну до пефеміщень чофними діфками. Вкфай непфиємна пфоцедуфа. Вкфай!

– Уй-уй, босе, де це ми? – запитав Ух, тицяючи пальцем в екран комп'ютера.

Він наблизив обличчя до самого екрана, щоб краще розглянути зображення, яке на ньому відображалося. Але річ в тім, що зображення як такого не було – все затягнуло сріблястою парою.

– Пафа? Не може бути? Адже ми покинули пафний космос? – Фло здивовано поправив окуляри, які після того, як пошкодилася їхня дужка, зовсім не хотіли триматися на носі генія.

– Уй, мабуть, ця пара витекла разом з нами із діри? – припустив Ух.

– Е-е-е, – відкинувся на спинку крісла Ех, – ось так парний космос і розсмоктується. А ми нічого не зробили… Діру знову не зашили. Знову вона нас провела, виплюнула… От як з нею боротися?

– Пфийом, пфийом, викликаю валізу. З вами все гафазд? – стурбовано запитав Фло, скориставшись мікрофоном на панелі керування.

З валізи, як було видно на екрані, визирнув Віхола-в'юн і замахав обома руками, даючи зрозуміти, що все гаразд.

Марійка з полегшенням зітхнула і з радості відщипнула від крісла шматочок солодкої м'якоті, але до рота смакоту не донесла, оскільки космоліт різко нахилило вправо. Почулося неприємне шкребіння. Щось безжально дряпало яблучну обшивку. Під стелею запалилася червона лампочка, що сигналізувала про те, що ЯЛО зіткнувся з непередбаченою проблемою.

– Ану, стоп! – наказав майстер Фло.

– Уй, – засовався у своєму кріслі, мов його щось вкусило, спантеличений Ух, – ми і так стоїмо.

– Е-е-е, нас щось тримає, – уточнив Ех. Хоч на що він натискав, хай за що смикав, не міг налагодити контакт із машиною – складна комп'ютерна апаратура мовчала.

Однак зовнішні камери, що транслювали на екрани зняті зображення, як і раніше, працювали. На моніторі миготіла пара, і, з огляду на її рух, з нею грався вітер. Ненаситний пустун дув все дужче, і пара поступово розвіювалася. Картинка прояснювалася.

Екран прозрів і тепер показував членам екіпажу ЯЛО тисячі гострих довгих голок, які впилися в розм'якшену від пари шкірку яблук. З не меншим завзяттям голки атакували також помаранчеву валізу. Пасажири кораблика, які розгледіли крізь пару, яка мало-помалу рідшала, таке голчасте багатство, вирішили сховатися у «трюмі». Тільки Бурундун, який тривожився за свою парасольку, яка опинилася під обстрілом голок, не хотів ховатися. Він плюнув на долоні, крякнув і поліз по ручці парасольки, намагаючись дотягнутися до кнопки механізму, що згортає смугасте «вітрило». Гагатун і В'юн, схопивши Бурундунчика за його босі ноги, тягнули друга вниз.

– Вай, куди поліз?

– Га, там же небезпечно?!

– Б-б-бідненька моя, не б-б-бійся, я з тоб-б-бою, – турботливо бубонів Бурундун, не слухаючи застережень своїх товаришів.

Почулося клацання. Порізана голками парасолька склалася, ненароком прищемивши хазяїна. Голки, наче оси, накинулися на брудні ноги Бурундуна, які визирали, незграбно бовтаючись, з-під парасольки.

– Б-б-батечку… Б-б-боже мій… – схлипував і скаржився Бурундун, який опинився в пастці.

– Що це за голки? – дивувалася Марійка, розглядаючи на екрані пухнасті розлогі гілки, які безжалісно шльопали по невідомому літальному об'єкту, що посмів порушити їхній спокій.

На вигляд гілки були схожі на ялинові. Тільки вони були усіяні не звичайними зеленими голками, а швацькими голками – довгими, тонкими, блискучими і дуже колючими.

– Уй-уй, – долинуло з боку Уха, який через свою дурість вколов палець, перевіряючи, наскільки гостра голка, що стирчала зі стелі над його кріслом.

– Думати тфеба, пефш ніж совати свого носа, куди не слід, – суворо вичитав його бос, після чого, трохи подувши в мікрофон, оголосив через гучномовець: – Не вафто боятися, дфузі! Нічого стфашного не сталося. Ми пфосто потфапили з вами… Потфапили… Ми… Еху, підкажи?

Помічник Ех, поки Ух розважався з голкою, ретельно вивчав віртуальний глобус, що висвітився над панеллю керування. На його поверхні з'являлися, перетікаючи одна в одну, різнокольорові картинки – казкові світи. Варто було літері «Е» піднести руку до конкретного зображення, як воно збільшувалося, заповнюючи барвистим міражем всю кабінку. І тоді розтікалися по стінах небаченої краси річки, виростали, впираючись у стелю засніженими вершинами, гори, розстелялися, немов килими, мальовничі гаї, долини, поля і сади. Картинку за картинкою, міраж за міражем – так «перегортав» Ех віртуальний глобус, поки не знайшов на ньому зображення, схоже на колючу місцевість, в якій опинилися мандрівники. Спочатку розпливлася нерозбірлива сіра пляма, затиснута між лисим каньйоном з одного боку і крижаним океаном з іншого. Після збільшення зображення стало ясно, що пляма є неосяжним лісом, в якому ростуть загадкові голчасті дерева. Тільки одного виду, назва якого відобразилася на моніторі комп'ютера: «Ялина Совісті».

– Фа-фа, зфозуміло. Ми в Лісі Втфаченої Совісті! – зробив висновок майстер Фло.

– Що? – не зрозуміла Марійка.

– Ліс Втраченої Совісті, – повторив Ех. – Глухе місце в Антресолії, де зберігається втрачена людьми совість.

– Уй, бачиш, яка вона, ця совість, колюча? – втрутився зі своїми поясненнями Ух, вийнявши з рота вколений палець, який він з мученицьким виглядом смоктав. – Колюча тому, що сердиться. А сердиться тому, що… Уй…

– Я зрозуміла. Тому що її втратили… – сказала Марійка і винувато потупила очі, бо їй було соромно за людей.