Глава 18 Мотузкова піраміда

Марійка поволі приходила до тями. Крізь заплющені, злегка тремтячі повіки вона відчувала світло. Воно наполегливо будило її, не дозволяючи знову зануритися в такі привабливі глибини сну, який обіцяв спокій.

– Ну, мам-м-м? Ще трішки? – сонно промурмотіла дівчинка, якій здалося, що її будить мама. Отже, доведеться вибиратися з теплого ліжечка, а там холодна підлога…

Сонечко не полишало спроб розбудити дівчинку, все дужче припікало. Марійка повернулася набік і зовсім прокинулася, оскільки відчула, що ліжечко під нею перевертається. Скрикнувши, дівча впало на щось м'яке. Можливо, на інше ліжко. Це щось перевернулося, і дівчинка знову впала на м'яке. І так ще кілька разів, поки Марійку не підхопили чиїсь міцні руки.

– З м'якою посадкою тебе, дитинча людини, – сказав хтось веселим дзвінким голосом і акуратно поставив дитину на м'яку підлогу.

Марійка, яка до цього моменту мружилася зостраху, зважилася розплющити очі. Однак сміливості їй поки вистачило лише на те, щоб втупити погляд у підлогу, яка й підлогою-то не була. Дівчинка бачила сітку, майстерно сплетену з білих мотузок і натягнуту за принципом гамака між сірими стовбурами казкових ялин. Поверхом нижче розстелявся такий самий гамак, тільки вдвічі ширший, а під ним ще один, і ще... І так багато-багато поверхів. Причому як знизу, так і зверху. Це Марійка визначила, наважившись, нарешті, підвести голову і добре розглянути загадкові гамаки. Вони, як видно з усього, формували мотузкову піраміду, яка починалася невідомо де, росла, звужуючись з кожним поверхом, і закінчувалася там, де колючі ялини гралися з рожевими хмарами. Скільки всього поверхів налічувала піраміда, дівчинка визначити не могла, бо не бачила ані дна її, ані вершини.

– Вражає? – запитав Марійку довготелесий велетень у богатирських обладунках, одягнених, щоправда, недбало: шолом набакир, ремінь розстібнувся, кольчуга перекрутилася, рукави сорочки закочені до ліктів. – Кажуть, що Ліс Совісті безрозмірний, що дна в нього немає, що дерева ростуть із нічого.

– Так, і перевірити не можна, чи це все вигадки, чи правда. Адже до дна ще ніхто не добирався… І краще не пробувати. Жорсткувато, напевно, падати буде?.. – здригнувшись, сказав другий молодик із товстою в'язкою голок за спиною.

Уважно оглянувши його з ніг до голови, Марійка дійшла висновку, що він теж буде з богатирів. Сам великий, як гора, плечистий. І обладунки є. Он навіть шолом! І не важливо, що дірявий, а з дірки на потилиці визирає довге волосся, зібране в кінський хвостик.

Богатир кинув голки на сітчасту підлогу, від чого гамак захитався, і дівча плюхнулося на коліна. Молодцям же, здавалося, все байдуже – стоять, узявшись ручищами в боки, і усміхаються:

– Хи-хи! Хи-хи!

– Гей ви, юшкині діти! Що собі дозволяєте?! – з верхнього поверху гримнув на жартівників грубим, охриплим голосом суворий дядько з довгою сивою бородою, яка звисала, тремтячи на вітрі, наче прапор. – Навіщо лякаєте дитину? Де ваші манери? Солдафони, юшкин кіт!..

«Це, мабуть, богатирський командир?» – подумала дівчинка, відступаючи від голок, які викотилися з кинутої на підлогу в'язки.

– А що ми? А ми нічого! – в один голос виправдовувалися велетні. – Мотузки міцні, все витримають. Зрештою, вони сплетені з павутини. І що з дитинчам станеться? Хай куди впадеш, в сітку потрапиш. Ті ж павуки постаралися. Ткачі із Сутінкової Долини!

– Облишити розмови, юшка на плиті! Ось я вам, юшку в горщик! – гаркнув, не дослухавши, командир і погрозив молодикам кулаком. – А нуте, хлоп'ята, взяли голки і мерщій на 105-й поверх. Юшкин кіт! Мерщій, я сказав! Юшка на сковорідці! Робота не чекає! Юшк...

Той, що із хвостом, підняв в'язку і під ритмічне «гоп, гоп, гоп!» почав підійматися мотузяними сходами. Другий воїн рішуче попрямував до дівчинки, підхопив її, немов пір'їнку, і з вигуком «ой гоп гопака!» закинув на кілька поверхів вгору. Туди, де ще зовсім недавно дівчинка спокійно собі спала. Заінтригована, Марійка тут же нахилилася вперед, спираючись ліктями на перила, щоб подивитися, що далі буде робити здоровань.

– Тисяча юшок і горщик меду! Ти чого зволікаєш? Рухайся швидше! – віддав черговий наказ бородатий начальник, чим, мабуть, дуже підбадьорив свого підлеглого.

Богатир кинувся до величезної (більшої, ніж Марійка), гладко обтесаної дубинки і такого ж здоровезного щита, які лежали біля стовбура ялини.

«Оце так сила?!» – замилувалася Марійка, спостерігаючи, як легко, немов граючись, хлопець закинув дубину в густі ялинові зарості. Дубина по-хазяйськи пройшлася по гілках, викликавши голчастий дощ. Молодець, затулившись щитом, ловив голки і складав їх докупи. Його рухи були точними і швидкими, ніби він займався звичайною справою. Копав, наприклад, картоплю... За п'ять хвилин усі голки були зібрані і перев'язані мотузкою. Жодна з них, що важливо, не змогла поранити богатиря.

– Оце так-так?! – не переставало дивуватися дівча. – Оце майстер! Цікаво, навіщо їм стільки голок?

– Ах, Марійко, – пролунав за спиною дівчинки знайомий голос, – а ми вас шукали. Хіба можна так зникати?

– Милий Абра-аре! – зраділа Марійка. – Я не спеціально, я просто впала…

– Ах, – схопився за серце професор.

– Зі мною все гаразд, – ласкаво поплескала по плечу літеру «А» Марійка і кивнула в бік богатирів з в'язками голок. – Спасибі їм. Вони мене зловили. Та й потім, сітка всюди натягнута. Її сплели якісь там павуки.

– Не якісь там, – виправив дівчинку Абра-ар, і його очі радісно засяяли, оскільки з'явився привід щось пояснити, – а із Сутінкової Долини. Це найвидатніші майстри в галузі чарівного ткацтва! Сплетену павуками Сутінкової Долини павутину нічим не візьмеш: ані вогнем, ані мечем. Ну, якщо вогонь і меч ці звичайні, не магічного походження... Так... І все ж, хоч яка ця сітка міцна, падати, Марійко, не варто. Це небезпечно!

– Скажи-но, милий Абра-арушко, – дівча, згоряючи з нетерпіння та цікавості, навіть прикусило губу, – там, внизу, дійсно немає дна?