Глава 14 ЯЛО – яблучний літальний об'єкт

Тінь не гаяла часу. Поки ангелоптиці, приголомшені, безвольно ширяли, поступово приходячи до тями, Аратс заходилася лагодити зламану ручку парасольки. Вона все ще була в подобі діловито кудкудакаючої курки, яка, мабуть, припала їй до смаку. Видовище це було кумедне.

– Тфимай, ми допоможемо! – скинув мотузки чоловічок в помаранчевому комбінезоні, у величезних гоночних рукавичках, натягнутих до самих ліктів, і химерних окулярах у формі літери «Ф».

Його лиса голова і ще двоє курносиків визирали з вікон трьох червонобоких яблук, крізь які лилося золотаве світло. Стиглі апетитні плоди служили пілотськими кабінками, які за допомогою плодоніжок з'єднувалися в яблучний літальний об'єкт – ЯЛО, як встигла охрестити його Марійка. Зверху конструкцію вінчав величезний гвинт, що привітно дзижчав. Такий самий, як у вертольотів, тільки виготовлений із зеленого листя неосяжно великих розмірів.

– Уй-уй, дитинко, підіймайся до нас, – покликав дівчинку один з курносих пілотів, той, що в кепці, надітій козирком назад, і послужливо спустив їй мотузкову драбину.

Марійка була рада пропозиції. Ширяти в клубах пари, яка настирливо лізла в рот, ніс і очі, їй добряче набридло.

Зсередини яблучна кабінка виявилася дуже затишною. Прямо в соковитій м'якоті плоду були вирізані глибокі, з високими спинками крісла. Над ними звисали, кріплячись до стелі пружинками, невеликі блакитні екрани. Ще один екран, тільки великий, розтягнувся на всю передню стінку. У кожному телевізорі миготіли в різних ракурсах Тінь, старик Сморчок, янголи, що підлітали до них, і чарівна п'ятірка у валізі, які всі разом лагодили парасолькову вишку: тягнули за мотузки, пихкали, охали, реготали, співали пісні. А Бурундунчик, як завжди, у своєму репертуарі – бурчав, даючи цінні вказівки:

– Б-б-беріть праворуч! Б-б-більший нахил потріб-б-бен! Мерщій! Б-б-бігом!

Віхола-в'юн від нього не відставав, теж воркотів:

– Ліворуч треба! Вай-вай!

Для Марійки знайшлося вільне крісло, в якому вона із задоволенням умостилася, помітивши про себе, що встигла скучити за комфортом. Відпочинок у кріслі, майже такому ж зручному, як домашнє, не порівняти, звичайно, із сидінням на темному дні валізи. До того ж і закуска під рукою! Досить гризнути підлокітник крісла або відщипнути від стіни, і ось тобі готовий яблучний десерт!!!

Дівчинка, вже жуючи яблуко, мимоволі порівняла себе із хробаком, через що відразу ж поперхнулася. Після нещодавно пережитого стресу тема хробаків для неї була вкрай неприємною.

– Уй, криво, зараз впаде… Тягну на себе! – повідомив комусь по великій рації, антена якої завзято стирчала вгору, чоловічок у кепці і натиснув на важіль.

Дівчинка бачила на екрані, як натягнулися мотузки, як похитнулася назад і вперед примхлива верхівка парасолькової ручки і все-таки зволила стати рівно. Клейка речовина, притиснута купою металу, розтеклася чорними грудками, неабияк забруднивши вишку. Ангелоптиці повернулися до неї спинами і активно замахали крилами, щоб клей швидше висох.

– Уй, здається, все гаразд, – новий знайомий відпустив важіль, з полегшенням витер спітніле чоло і повернувся до гості, щоб представитися: – Буква «У». Я – Ух!

– Угу, дуже приємно, – кивнуло дівча. – А я Марія. Не буква… Просто дівчинка.

Боячись здатися неввічливою, Марійка подала руку для рукостискання, але згадала, що її долоня забруднена липким яблучним соком і чорнилом, і потягнулася за носовою хусткою. Її вона не знайшла, оскільки хустинка разом із відірваною кишенею давно улетіла в космос. Збентежено кахикнувши, дівча витерло руки об поділ сукні.

Втім, Уха бруд зовсім не бентежив. Сам він з ніг до голови був покритий яблучним соком, і дуже складно було визначити, якого кольору його майка і широкі робочі штани.

«Жовті, мабуть? – невпевнено припустила Марійка і переключила свою увагу на взуття літери «У» – величезні, із закрученими носками черевики. – Ого! Як він у них ходить і не падає?»

Бічні стінки несподівано розсунулися, ніби яблуко одночасно надкусили з обох боків. За кожною стінкою ховалася кабінка, точно така ж, як та, в якій відпочивала зараз дівчинка. Ті ж глибокі крісла, ті ж блакитні екрани, а також важелі, кнопочки, пружинки та інші деталі єдиного механізму, яким керували разом з Ухом його два товариші.

– Егей! – помахав Марійці брудною рукою, стискаючи гайковий ключ, кучерявий курносик із кабінки ліворуч, а потім, вказавши ключем на свої груди, весело додав: – Ех!

«Якщо Ух є літерою «У», то що заважає Еху бути літерою «Е»?  Дійсно?» – розмірковувала дівчинка і, щоб уточнити, чи правильне її припущення, запитала:

– Ви літера «Е»?

– Еге ж! – ствердно кивнув кучерявий і пірнув під комп'ютерну панель, щоб трохи там поколупатися, підкрутити гайки, закріпити болти.

З-під панелі визирали тільки черевики. Теж великі, із закрученими носками, як у букви «У».

– Від усього сефця вітаю дівчинку на бофту яблучного космічного кофабля! – долинуло із третьої кабінки.

Це був той самий лисий очкарик зі смішним дефектом мовлення, якого Марійка бачила у вікні яблука, коли висіла на клубах пари. Окуляри лисого були настільки великі, що весь час сповзали йому на кінчик носа, і він змушений був поправляти їх пальцем. Заразом чоловічок кумедно надував щоки, ніби вони могли допомогти окулярам втриматися на його гострому носі, після чого голосно випускав повітря:

– Фа, фа, фа!

– А я знаю, знаю! – зраділа дівчинка. – Ви літера «Ф»! Я вгадала? Правда?

– Пфавда, пфавда, – закинув ногу на ногу очкарик, задоволений, що його впізнали.

– Ей, це Фло-майстер! – з повагою пояснив Ех, виповзши з-під панелі, яку ремонтував, і для більшого ефекту підняв вгору гайковий ключ.

– Уй, майстер фантазійних справ! – додав від себе Ух. – А ми його учні – підмайстри.

– Чарівники, чи що? – не зрозуміла Марійка. – Ну, якщо фантазійні справи майструєте?

Чоловічки переглянулися, немов радилися між собою, хто вони, власне, є.