Глава 13 Хробаки Сумніву

Помаранчева валіза з парасолькою Бурундуна, яка все брикалася, норовила вирватися і втекти кудись у своїх, парасолькових, справах, летіла слідом за стривоженими сигналізацією янголами –доріжками, що клубочилися на безмежному парному небі. Валізу жахливо трясло, раз у раз кидало з боку на бік. У будь-який момент вона могла перевернутися догори дном і виплюнути пасажирів у космос.

Марійка помітила своїх друзів зі спини людиноптиці, яка відстала від зграї і щосили розмахувала крилами, збиваючи пару.

– Еге-гей! – весело вигукнуло дівча, коли янгол наблизився до кораблика. – А ми вас зараз переженемо!

– Ах, допоможіть, – стрепенувся професор Абра-ар.

– Вай, бачите… – махнув рукою в бік парасольки Віхола-в'юн, – наше вітрило…

– Б-б-б-барахлить, – констатував факт, понуривши голову, Бурундун.

Птахолюдина, не зменшуючи швидкості, підчепила пазуристою лапою парасольку і потягнула за собою на буксирі валізоподібний корабель.

Попереду щось блиснуло. Почувся металевий скрегіт. Чиїсь зуби з апетитом вгризлися в ручку гігантської парасолі – однієї з тих фантастичних споруд, в яких базувалися янгольські парочоси. Ручка зламалася. Майже всі райдужні прожектори згасли. Крім вогників, які світилися синім, які пульсували ще, ніби повідомляючи, що живі.

Птахоангел, на спині якого сиділи, злякано притуляючись одна до одної, Марійка і Дзинь-да-да, приєднався до своєї зграї. Янголи фіолетовим кільцем оточили пошкоджену ручку парасольки. Її зламаний кінець понуро звисав, загрожуючи обвалитися на міський район покрученою купою металу.

– Хрум, хрум, хрум, – лунав всюди жадібний хрумкіт.

Тисячі жирних брудно-сірих Хробаків Сумніву, що гронами звисали з ручки парасольки, дружно гризли її. Вони не звертали уваги на янголів і навіть періодично плювали на них шматочками недогризеного металу. Під впливом хробакової слини метал плавився. Вогняні плювки, що падали на птахів, жахливо ранили їх, але фіолетові стражники не відступали, продовжували звужувати коло.

Марійчин янгол (дівчинка подумки називала його своїм) метнув перо у найближчого Хробака, що якраз приготувався відкусити черговий шматочок парасольки. Перо вибило з рота ненажери металеву крихту. Розчарований Хробак стрибнув на кривдника. Поки летів, він ріс, у десятки разів збільшуючись у розмірах. Янгол, обтяжений ношею – двома дівчатками, що верещали од страху, не зміг вчасно відвести удар, дозволив Хробаку Сумніву обплести його, стиснути груди, вкусити в серце.

Не встигла Марійка ахнути, як і їй дістався укус. Чудовисько зі швидкістю блискавки кинулося на груди дівчинки і вжалило в те місце, де прискорено билося перелякане дитяче сердечко. На сукні проступила червона плямка, ніби дівчинка ненароком розчавила в нагрудній кишеньці стиглу вишеньку.

– Ой, мамочко! – вирвався у дівчати стогін.

– Не клич мамочку, – сказав хтось неприємним скрипучим голосом. – Мамочка не прийде. Мамочка залишила тебе вдома саму. Кинула! Мамочка тебе не любить…

– Не любить?.. – розридалася Марійка.

– Де ж таки видано, щоб Хробакам вірити? Не слухай його! – взявши дитину за плечі, струснула її Дзинь-да-да. – Не піддавайся голосу Сумніву. Мама дуже любить тебе! Просто дорослі бувають зайняті… У них свої, дорослі справи…

– І ці справи важливіші за тебе. Робота для дорослих важливіша за тебе. Дорослі думають тільки про себе, люблять тільки себе. Діти їм заважають… – продовжував гризти серце Марійки Хробак Сумнівів.

Через образу на дорослих, що нахлинула так раптово і так недоречно, у дівчинки потемніло в очах. Руки мимоволі стиснулися в кулачки. Хробак, мотузкою обплутавши Марійку, потягнув її вниз. Але дівчинка цього не помічала. Вона, немов рибка, що впіймалася на гачок, зісковзнула зі спини янгола, який сам цієї миті боровся зі своїми Сумнівами і не міг їй допомогти, і полетіла назустріч монстрам-ненажерам. Хробаки відірвалися від металу і втупили свої намистинки-очі в дівчинку, яка летіла на них. Голоси тисяч Сумнівів, перебиваючи один одного, почали нашіптувати Марійці. Кожен Хробак прагнув вкусити дитину, щоб зайняти місце в її серці – Чистому Серці людського дитинчати, яке вже точно солодше за ручку парасольки, нехай і чарівну.

Чудовиська накинулися на Марійку, проте в метушні вони жалили один одного, плуталися, зав'язувалися вузлом. Вийшов справжній клубок із Хробаків Сумніву, що шепотали й од люті корчилися. Дівчинка заплющила очі, розкинула руки. Її не турбувало, що зараз вона стане трапезою злих монстрів. Її мучили сумні думки: «Мама мене не любить... Тато забув про мене на своїй роботі... Я нікому не потрібна...»

Хоч як це дивно, Марійку ніхто не ужалив. Шепіт припинився. По обличчю дівчинки розтеклося щось холодне, в'язке. Від серця відлягло. Марійка позіхнула і спробувала розліпити повіки, але зробити це, як виявилося, було не так вже й легко. Довелося подолом сукні витерти обличчя. Коли повернувся зір, Марійка побачила, що вся забруднена чорнилом, яке безперервним потоком виливалося на неї звідкись зверху. Це бризкав чорнилом на неї гігантський восьминіг, верхи на якому сидів чаклун Сморчок.

– Аратс? – впізнало дівча Тінь у подобі восьминога, чиї вирячені очі дивилися на неї так само оцінювально, як тоді, в автомобілі, чорні очі Черниша.

Серце дівчинки радісно забилося, дякуючи за допомогу. У чому полягає допомога, Марійка поки не знала, але відчувала, що старий і Тінь її захищають.

Хробаки Сумніву ніби осліпли, оглухли, втратили нюх. Вони в паніці металися, намагаючись відчути жертву, але, осліпнувши, натикалися один на одного. Марійка зрозуміла, що чорнота, яка налипла на неї кіркою, послужила магічним панциром, який надійно укрив її від Хробаків.

– Ну, серденько, давай, – ласкаво поплескав восьминога Сморчок. – Настав час заморити черв'ячка.

Тінь втягнула щупальця, роздулася, перетворюючись цього разу на рибу. Диво-риба ковтнула сріблястої пари, а разом із нею й щедру порцію Хробаків. Наче пилосос, Тінь засмоктувала сміття, яким захарастили казки люди, що сумніваються в чудесах, у любові, добрі – у всьому тому, що наділяє сенсом наше прісне життя.